Четвер, березня 28, 2024

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Держпремії

«Каразінський сформував мене як особистість»,  –  проф. С. М. ДЕСЕНКО, лауреат Державної премії

ВІД РЕДАКЦІЇ:  Наприкінці 2019 року комплексна робота «Високоселективні методи синтезу гетероциклічних сполук для розробки компонентів функціональних матеріалів та створення нових лікарських засобів» була відзначена Державною премією України в галузі науки і техніки. До складу авторського колективу увійшли і професори Каразінського університету, які представляють Харківську школу гетероциклічної і медичної хімії: перший заступник генерального директора державної наукової установи «НТК "Інститут монокристалів" НАН України», завідувач кафедри прикладної хімії хімічного факультету, професор Валентин Анатолійович ЧЕБАНОВ, професор кафедри органічної хімії хімічного факультету, завідувач відділу державної наукової установи «НТК "Інститут монокристалів" НАН України» Сергій Михайлович ДЕСЕНКО та професорка кафедри органічної хімії хімічного факультету, завідувачка відділу державної установи «Інститут проблем ендокринної патології імені В. Я. Данилевського Національної академії медичних наук України» Вікторія Вікторівна ЛІПСОН. Сьогодні – розмова із     проф. С. М. ДЕСЕНКО.


Про зустріч із героєм я домовилася за лічені хвилини. На мою пропозицію зробити інтерв’ю Сергій Михайлович миттєво відповів: «Для рідної газети – завжди із задоволенням!»,  – і вже наступного дня у просторому кабінеті науковець ділився зі мною своїми спогадами про Харківський університет і хвалився нещодавно зробленою колективною фотографією  відділу, більшість працівників якого, як і сам С. М. Десенко, є випускниками нашого хімфаку.

Після кільканадцяти хвилин розмови я дізналася, що така серйозна ідея як подання на Державну премію зародилася два роки тому зовсім поруч, у сусідньому кабінеті Валентина Анатолійовича просто за чашкою кави, і, як виявилося, стала виграшною. В основу роботи лягли підсумки наукових досліджень, викладених в 51 монографії й колективній монографії, 873 статтях, 27 нормативних документах МОЗ та 159 патентах. Сумарний індекс Гірша авторів роботи на момент її подання становив 114. За цією тематикою захищено 15 докторських та 96 кандидатських дисертацій.

Як на мене, чи не найкраще про результати праці говорять конкретні факти: науковці розробили 75 лікарських препаратів, які зареєструвало МОЗ і впровадили у промислове виробництво фармацевтичні підприємства. Обсяг продажу цих препаратів на ринку України тільки в період з 2008-го по 2017 рік становив 123,67 мільйона упаковок на загальну суму 3,41 мільярда гривень. Цими препаратами в повсякденному житті користується більшість українців: гелі, спреї, піни, креми, мазі, супозиторії, аерозолі ( їх широко застосовують у схемах лікування хворих на дерматози, бронхіальну астму і для місцевого лікування ран).

– Сергію Михайловичу, як Ви оцінюєте нагороду?

–  Я вважаю, що потрібно створювати щось таке, чим внутрішньо можна пишатися. Це один із моїх життєвих принципів. Так от держпремія до цього не відноситься. Всі ці лейбли особисто мені приносять задоволення максимум на місяць. Потім до цього звикаєш.  Більше задоволення  я отримую від думки, що я  виховав двох докторів наук (сподіваюся, в цьому році буде третій), що один із них став член-кореспондентом НАН України. Ось цим я дійсно пишаюся. Я не вважаю отримання держпремії чимось віховим. Як на мене,  це акт збирання каміння після якихось  інших реально віхових справ, які вдалося зробити в житті. Наприклад, знайти наукову нішу, у вигляді мікрохвильової хімії,  спільно з Валентином Анатолійовичем сформулювати наукову концепцію… Ось це можна назвати віховим.

– Хто допоміг Вам визначитися з науковим шляхом?

–  Валерій Дмитрович Орлов, якого я завжди називав своїм життєвим наставником і другим батьком. Я був його улюбленим учнем. Якби державні премії можна було б присвоювати посмертно, ми б знайшли з Валентином Анатолійовичем можливість включити його до того списку претендентів на отримання премії. Троє із восьми лауреатів – його учні.  Пам’ятаю, коли тільки-но прийшов до університету, я  мав дуже різноманітні інтереси, і те, що з них в моєму житті залишилася наука,  – заслуга Валерія Дмитровича. Він з першого курсу затягнув мене до університетської лабораторії. Тоді я зрозумів, що займатися наукою набагато цікавіше, ніж слухати лекції. І вже на другому курсі вийшла моя перша стаття.  Крім того, він навчив мене багатьом життєвим принципам, яких я намагаюся дотримуватися і зараз.

Поділитесь науковими планами?

– У планах піднімати рівень фундаментальної хімічної науки, розвивати нові напрямки. В першу чергу це медико-біологічний напрямок, який з’явився в НТК завдяки нашому відділу. Однак основна стратегічна наукова ідея – це зберегти кадровий кістяк. Наукові перспективи в державі залишають бажати кращого, важко втримати дійсно талановитих науковців в Україні. Наукові ідеї є, але якщо ми втратимо кадри, то розвивати їх буде нікому.

– Що або хто для вас є джерелом натхнення?

– Кожного ранку, коли я прокидаюся, перше, що бачу,  – це колективне фото мого відділу, який я створював з нуля …

Чим для Вас є Каразінський університет?

–  Для мене Університет – це конкретні люди: мої одногрупники, друзі, наукові наставники… Якби не університет, я був би просто іншою людиною. Кращою або гіршою, успішнішою або неуспішнішою, але іншою. Мені пощастило потрапити в студентську групу яскравих особистостей. Гадаю, її можна було б занести до університетської Книги рекордів Гіннеса, коли  б така існувала. Тому що троє із одинадцяти осіб стали лауреатами трьох різних державних премій: Віктор Чергенець, Юрій Холін і я. П’ять років навчання, шістнадцять – викладання. У Каразінському мене завжди оточували люди, закохані в свою справу. Це і сформувало мене як особистість.

Карина ТАРАСЕВИЧ.