Четвер, березня 28, 2024

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Актова лекція

 

Обличчям до світу: 
з історії міжнародних зв’язків Каразінського університету


Шановні колеги!

Щиро вітаю вас із святом! Сьогодні я маю честь презентувати книгу, яка присвячена цій події. В ній йдеться про історію міжнародних зв’язків Каразінського університету. Одразу зазначу, що збирати й аналізувати такий матеріал я і мої колеги почали досить давно. Зокрема, цю справу розпочинали з Борисом Петровичем Зайцевим, Володимиром Івановичем Кадєєвим, Борисом Кириловичем Мигалем, яких, на жаль, вже немає серед нас. Завершували написання книги Г.А. Бондаренко, В.Є. Дягілев, В.Ю. Іващенко, С.М. Куделко, О.Л. Рябченко і ваш покірний слуга. Як ви добре знаєте, у цьому році в міжнародному рейтингу QS World University Rankings Каразінський випередив усі університети України і увійшов в ТОП-500 кращих університетів світу. Важливим показником, який вплинув на цей результат, стала міжнародна активність нашого університету. Втім сьогодні я би хотів зосередити вашу увагу на сторінках історії.. Передусім, я зосереджу увагу на двох перших періодах, які охоплюють ХІХ – початок ХХ ст..

1-й період – це перша половина ХІХ ст. Як відомо, становлення нашого університету більше ніж двісті років тому відбулося завдяки залученню іноземних професорів. Нагадаю, що пошукам попечителя С. Потоцького сприяли визначні німецькі письменники Й. Гете та Ф. Шиллер. Загалом, за перші десять років існування в Харківському університеті працювало 47 професорів та ад’юнктів, з них 29 було запрошено із-за кордону. Тобто близько двох третин викладачів складали іноземні фахівці. Запрошені до Харкова іноземні професори представляли різні галузі знань, дехто з них мав без перебільшення європейське визнання. Через них відбувалося прилучення до європейських університетських традицій, стало можливим спілкування з світовою наукою.

Важливо зазначити, що Німеччина другої половини ХVIII ст. стала місцем зародження університетів модерного типу (перш за все, маються на увазі Геттингенський університет та університети м. Галле і Йени). Вплив вихованців та професорів цих університетів визначив досить швидке становлення модерних університетів в Російській імперії, в тому числі й Харківського (який фактично і став першим модерним університетом на теренах України). Зокрема, серед «зірок першої величі» в Харківському університеті початку ХІХ ст. можна назвати Людвіга Карла Якоба. Учень Іммануїла Канта, ординарний професор та ректор університету в м. Галле, він привніс до провінційного на той час Харківського університету передові ідеї, які були вироблені в німецьких університетах. Зокрема, в нашому університеті у 1808 р. він виступив з промовою «Про вплив університетів на культуру та добробут народу». За своїм змістом вона відповідає тим ідеям, які саме в цей час (мається на увазі в 1807 – 1808 рр.) висловили видатні інтелектуали-неогуманісти – Вільгельм фон Гумбольдт, Фіхте, Шлеєрмахер, Штеффенс та ін. Саме ці мислителі заклали ідейні основи модерного університету. До речі, брати Олександр та Вільгельм Гумбольдти були обрані почесними членами Харківського університету.

Слід зазначити, що вже статут Харківського університету 1804 р. передбачав щороку суму у 2 000 рублів для відрядження двох кращих ад’юнктів або магістрів за кордон терміном на два роки. Наприкінці 1820-х рр. така практика стала вже досить поширеною. Конкретні приклади є у книзі (славіст І.І. Срезневський поїхав на Балкани, геолог Н.Д. Борисяк до Швеції та Норвегії, більше трьох років провів у Австрії, Франції, Німеччині, Італії, Швейцарії ботанік В.М. Черняєв).

Активна взаємодія з європейською наукою призупинилася в умовах революції 1848 р. в європейських країнах. 11 березня 1848 р. було видано офіційний циркуляр, в якому заборонялись закордонні відрядження. Утім, вже на початку царювання Олександра ІІ цю одіозну постанову було скасовано й тим самим було відновлено право університетів посилати своїх кращих випускників за кордон. У поданні попечителя Харківського навчального округу до міністерства, складеному в жовтні 1857 р., міститься клопотання університетської Ради направити за кордон дев’ятьох представників усіх факультетів на різний термін з метою підготовки до професорського звання. Усі рекомендовані кандидати невдовзі пройшли стажування в європейських університетах. На відрядження молодим ученим видавалося 1 600 – 2 400 рублів на рік за умови, що кожен із них при поверненні на батьківщину буде служити у відомстві народної освіти не менше двох років. З того часу Харківський університет щороку відряджав за кордон до 10 молодих приват-доцентів.

2-й період охоплює др. пол. ХІХ – початок ХХ ст. Він характеризується, серед іншого, тим, що лише окремі представники університетської корпорації, закінчили університети в інших країнах. Серед таких слід перш за все назвати чеха Душана Лямбля. Він працював в університеті 11 років як професор кафедри анатомії. Найбільш значний внесок він зробив у паразитологію як першовідкривач простішого паразита людини, який зараз носить ім’я вченого – Lamblіa intestinalis. Можна згадати згадати ще двох викладачів – вихованців Празького університету – І.В. Нетушила і Р.І. Шерцля. Перший із них став ректором нашого університету. Таким чином, з середини ХІХ ст. іноземні професори становлять скоріше виключення, ніж правило. Втім, нормою часу стали закордонні відрядження професорів (за казенний або власний кошт). Показовою у цьому відношенні є постать професора кафедри міжнародного права та державного права європейських країн Д. І. Каченовського. Першу закордонну подорож він здійснив у 1858 – 1859 рр. Тоді він не лише працював у бібліотеках, а й знайомився з діяльністю різних установ, передусім судів, спостерігав за виборами до англійського парламенту, виступав у наукових товариствах – Лондонському товаристві юристів та Протирабському товаристві. Його ім’я доволі швидко набуло відомості в європейських наукових колах, оскільки Д.І. Каченовський постійно друкувався у міжнародних журналах, передусім англійських та французьких, посилання на його монографію з проблем міжнародного права, перекладену англійською мовою та опубліковану в Лондоні в 1867 р., зустрічаються в багатьох тогочасних закордонних підручниках з міжнародного права.

Можна легко навести й інші приклади, особливо, коли йдеться вже про кінець ХІХ – початок ХХ ст. Окремо слід казати про закордонні подорожі з науковою метою відомого географа та ботаніка А.М. Краснова. У 1890 р. як член геологічного конгресу у Вашингтоні він мандрував Північною Америкою. У 1892 р. для вивчення особливостей тропічного світу він вирушив навколо берегів Південної Азії до острова Яви, потім відвідав Японію. У 1895 р. був відряджений на острів Цейлон, південні схили Гімалаїв, у чайні райони Китаю та Японії. У 1898 р. А. М. Краснов побував у Туреччині, Єгипті та Італії, а в 1905 р. – у Норвегії.

Про інтенсивність таких подорожей свідчать цифри. Так, тільки в 1900 р. за кордоном побували 18 працівників університету. Усього в період з 1900 по 1904 роки європейські центри освіти та науки відвідали більш ніж 50 учених – представників усіх факультетів Харківського університету, але переважно медичного та фізико-математичного. У наступні десять років кількість поїздок ще більше зросла: щороку за кордон виїжджали 20 – 30, а подекуди й до 50 науковців. Так, у 1909 р. у відрядженнях перебували 50 осіб, а в 1910 р. – 59.

Традиційними стали також поїздки на урочистості з нагоди ювілеїв європейських університетів, а також на наукові конференції. Зазначу, що роль харківський вчених на міжнародних з’їздах та конгресах була достатньо помітною. Особливо це стосується професорів медичного факультету. Так, професор по кафедрі акушерства, жіночих та дитячих хвороб І. П. Лазаревич брав участь у з’їзді акушерів у Лондоні, де демонстрував створені ним гінекологічні інструменти. Тоді ж він був обраний членом Лондонського акушерського товариства. Згодом І. П. Лазаревич став членом Міжнародного медичного конгресу в Парижі (1867 р.), віце-президентом ІІ Міжнародного медичного конгресу у Флоренції (1869 р.), членом ІІІ Міжнародного медичного конгресу у Відні (1873 р.), експонентом Віденської всесвітньої виставки (1873 р.). За участь у Лондонській виставці він отримав золоту медаль, у Віденській всесвітній виставці – почесний диплом. У 1876 р. І. П. Лазаревич був обраний почесним членом і кореспондентом міжнародного конгресу у Філадельфії, а в 1883 р. був почесним президентом гінекологічної секції на міжнародному конгресі в Копенгагені. Д. Ф. Лямбль був обраний віце-президентом Міжнародного з’їзду лікарів, що проходив у Парижі в серпні 1867 р.

Активними учасниками наукових міжнародних конференцій у другій половині ХІХ ст. були також представники фізико-математичного факультету. Найбільш насиченим, з точки зору участі вчених Харківського університету в міжнародних наукових форумах, був 1913 р. У цьому році відбувся Геологічний конгрес у Каналі, в якому взяв участь проф. П. П. П’ятницький. На Астрономічному з’їзді в Німеччині (Гамбург) побували проф. Л. О. Струве та приват-доцент М. М. Євдокимов. Ще одним важливим науковим форумом був ІХ Міжнародний фізіологічний конгрес у Гронінгемі (Нідерланди), на якому Харківський університет представляв проф. М. Ф. Білоусов. Ці факти є свідченням того значного наукового авторитету, який здобули вчені нашого університету на той час, засвідчують входження Харківського університету до світового наукового простору.

До речі, крім науковців, за кордон виїжджали представники й інших університетських структур, зокрема бібліотеки. Головний бібліотекар Харківського університету Костянтин Іванович Рубинський ознайомився з досвідом роботи бібліотек Берліна, Парижа, Відня, Мюнхена, Женеви, Цюріха та інших міст Європи. Результатом цієї поїздки стала доповідь «Становище питання про бібліотечний персонал у Західній Європі та в нас», з якою він 19 березня 1906 р виступив на Вченій Раді університету.

Між іншим, зазначу, що з 1874 р. почали видаватися «Записки императорского Харьковского университета». Це видання зацікавило науковців Європи, Канади та Сполучених Штатів Америки завдяки тому, що там публікувалися результати важливих на той час наукових досліджень. Відповідно, в обмін на «Записки» бібліотека почала отримувати видання як російських, так і іноземних університетів та бібліотек. Зокрема, у 1899 р. було отримано по обміну 78 російських та 33 іноземних видання,  у 1900 р. вже 87 російських та 38 іноземних.

І, звичайно, це можна зробити фіксуючи почесні звання та нагороди, які отримали харківські науковці. Так, наприклад, видатний славіст болгарин за походженням проф. Хар. ун-ту М.С. Дринов був обраний членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук, а також членом майже всіх існуючих у його час в слов’янських землях академій наук та наукових товариств. Сам він став засновником Болгарської Академії наук та основоположником історичної науки у Болгарії. Він опублікував перші наукові праці болгарською мовою, заснував перший болгарський науковий журнал, перший археологічний музей, першу державну бібліотеку. Не випадково, на його пошану найвищою нагородою Болгарської Академії наук на сьогодні є «Золота медаль  ім. М. Дринова». Вам добре відомо, що проф. Н.П. Тринклер став членом Нобелевського комітету.

З початком І Світової війни, міжнародні зв’язки вчених Харківського університету фактично припинилися.

3-й період: це 1920-ті – 1930-ті роки. Зрозуміло, що революційні події також не сприяли науковій роботі… У цей час значна частина харківських вчених опинилася в еміграції. Зокрема, можна згадати О.Л. Струве, який згодом став відомим американським астрофізиком, якого називають «астроном №1 ХХ століття», або історика С.Г. Пушкарьова, який також працював у США.

Незважаючи на те, що взаємини між УСРР з багатьма країнами світу у першій половині  1920-х рр. залишались напруженими, міжнародна наукова співпраця відновилася. Зокрема, в цьому плані слід згадати математика, завідувача кафедри прикладної математики при Харківському інституті народної освіти (ХІНО) С.Н. Бернштейна. Свого часу він навчався на факультеті фізико-математичних наук Сорбонни (1902–1904) та Геттінгенському університеті (1904–1905), його знали і цінували найвідоміші європейські математики Адамар, Піккар, Пуанкаре та ін. Тому відрядження для читання циклів лекцій у Паризькому університеті він отримував неодноразово. Взагалі, слід зазначити, що першочергове право на зарубіжні наукові відрядження тоді мали співробітники науково-дослідних кафедр, створених при вищих навчальних закладах, а більше всього таких було при ХІНО. Тож не дивно, що, наприклад, у 1927 р. було виділено 41 субсидію для закордонних відряджень харківських науковців, в той час як для Києва – 14, Дніпропетровська – 10, Одеси – 7, Миколаєва – 1.

Помітною у цей час була міжнародна співпраця харківських астрономів. У 1924 р. Б.П. Герасимович на три місяці був відряджений Наркомпросом УСРР до Великобританії та Франції. Восени 1926 р. він отримав відрядження на рік до США для роботи у Гарвардській обсерваторії. У квітні 1927 р. Наркомос продовжив це відрядження до серпня 1928 р., а потім до 1929 р. Роботи, виконані Б.П. Герасимовичем з американськими колегами, принесли йому світову славу.

У середині 1920-х рр. до Харкова почали приїжджати іноземні студенти. Так, у серпні 1926 р. прибули дві групи – з Великобританії та США. Ініціаторкою подорожі і головою делегації американських студентів була Єлизавета Ван Альстейн з Колумбійського університету. Цей та інші цікаві факти зазначеного періоду відшукала в архівах О.Л. Рябченко.

Відомо, що у Харкові у ці роки відбулися масштабні міжнародні наукові форуми, зокрема, І всесоюзний з’їзд математиків (1930 р.), Всесвітній конгрес фізиків (1934 р.), на якому були присутні Н. Бор, Е. Вільямс, І. Тамм, Я. Френкель, інші видатні вчені. Від університету на цьому заході виступав Л. Ландау.

З іншого боку, в цей час була побудована жорстка централізована система перевірки та затвердження кандидатур на міжнародні відрядження. Розгортання боротьби із «низькоуклінством перед Заходом» стало причиною різкого зменшення публікацій наукових праць за кордоном. Звісно, на це вплинуло й засекречування наукових розробок.

У 1939 р. розпочалася Друга світова війна. Це наклало відбиток на стан і характер міжнародних наукових зв’язків. Всі міжнародні конгреси, заплановані на 1939–1940 рр., були скасовані.

4-й період: 1950-ті – 1980-ті роки. У щорічних звітах університету на адресу Міністерства освіти за 1946–1950 рр. не було згадок про міжнародні зв'язки, як і не було відомостей про регулярний обмін науковою літературою.

У другій половині 1950-х років значно розширився обмін науковою літературою Харківського університету із зарубіжними науковими установами та бібліотеками.

Вступ Радянського Союзу у так званий період «відлиги» і наступний за ним – «перебудови» – докорінним чином змінив умови науково-педагогічного співробітництва університетського колективу із зарубіжними країнами. Відновилися відрядження харківських науковців за кордон. Так, у 1961–1963 рр. доцент механіко-математичного факультету І. Є. Тарапов працював у Бомбейському технологічному інституті (Індія), готував спеціалістів-обчислювачів.

У вересні 1962 р. у м. Харкові побувала делегація науковців з м. Манчестера. У березні 1963 р. у відповідь на візит англійських вчених в м. Манчестер прибула делегація ХДУ у складі чотирьох чоловік на чолі з ректором професором В. Ф. Лаврушиним. Тоді ж проф. В. Ф. Лаврушин був удостоєний почесного звання – доктора Манчестерського університету.

У наступні роки відбувався пошук контактів із зарубіжжям щодо встановлення зв'язків з науково-педагогічними установами. Новим поштовхом цій справі послугували договори про співробітництво з зарубіжними університетами. Так, 15 грудня 1967 р. був підписаний договір про співробітництво з Познанським університетом імені Адама Міцкевича.

У 1981 р. в університеті з’явилася посада проректора з міжнародних зв'язків. З того часу питання про міжнародне співробітництво неодноразово слухалося на Вченій раді. Так, у листопаді 1987 р. проректор А. І. Каркач повідомив, що в 1987 р. за кордон було відряджено 154 викладачі і студенти.

У 1950 – 1980-ті роки у Харківському університеті відбувалася підготовка спеціалістів для зарубіжних країн. Перші такі студенти почали навчання у нас ще у перші повоєнні роки. Так, у 1946 р. - 1950 р. на історичному факультеті навчалася студентка з Корейської Народно-Демократичної Республіки Пак Тхе-ден. За домовленістю з Міністерством освіти СРСР до Харкова у вересні 1956 р. було направлено 20 громадян Китаю для навчання на ядерному відділенні фізико-математичного факультету. За рішенням Міністерства освіти СРСР Харківський університет був визначений одним з вищих навчальних закладів, який повинен здійснювати навчання іноземних студентів. Наказом Міністерства вищої та середньої освіти СРСР від 4 квітня 1961 р. і Міністерства освіти УРСР від 12 червня 1961 р. підготовче відділення Харківського університету, що діяло до цього часу, було перетворено на підготовчий факультет для іноземних громадян. Термін навчання на підготовчому факультеті визначався одним роком. Якщо у 1970/1971 н. р. на підготовчому відділенні навчалося 174 особи, то у 1989/1990 н. р. – 480.

В 1980 р. з нагоди 175-річчя Харківського університету Державна Рада Народної Республіки Болгарії «за наукову і методичну допомогу болгарським науковим і навчальним закладам» нагородила колектив Харківського університету орденом Кирила і Мефодія І ступеня. До 1980 р. в університеті для Болгарії було підготовлено 72 фахівця з вищою освітою.

Відбувалися в університеті й захисти дисертацій, які підготували зарубіжні вчені (у період з 1950 р. і до 1989 р., Харківський університет підготував 155 кандидатів наук).

Апофеозом цього періоду стало підписання ректором університету І.Є. Тараповим «Великої хартії університетів» під час святкування 900-річчя Болонського університету у 1988 р.

5-й період. Сьогодення. Достатньо сказати, що в Каразінському університеті навчається найбільша кількість іноземних студентів серед інших ЗВО України. Спостерігається активна діяльність міжнародних центрів, відбувається обмін викладачами та студентами, ми беремо участь у багатьох міжнародних наукових проектах. Ви всі є не лише свідками, а й учасниками цього процесу. Переконаний, що наступним поколінням істориків буде про що написати в цьому плані.

 

Дякую за увагу!

Проф. С. ПОСОХОВ.