Вівторок, вересня 24, 2019

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Він був геологом слова…

За народним повір’ям, людина, яка померла в свій день народження, є надзвичайною…У 2003 році, у свій день народження помер Олександр Степанович Юрченко – доктор філологічних наук, люблячий чоловік і батько, патріот України і Слова!
Все його життя пов’язане з мовою. Сто вісімдесят пунктів у бібліографічному покажчику позначають його публікації, серед яких статті, дисертації, словники, посібники, вірші, повісті, монографія, рецензування та публіцистика. В одному зі своїх віршів він писав:
Я був одвіки не сам!
Я слово шукав одвіку
І довго вивчав,
Мов карб на смарагдах скарбу,
На грані пера
І піки.
Людина, яка так палко любить українське слово, не може не любити і народ, який цим словом розмовляє і не може не любити простір, де це слово народилось. Олександр Прокопович Чугуй, згадуючи свого одногрупника поета Сашка (так вони називали його в студентські роки) сказав: «Національна свідомість у нього проглядала чітко. Колись він говорив: «Ми не знаємо своєї історії. Нам треба не тільки вивчати її, але й відстоювати». Потім я часто згадував цю фразу.»
Олександр Степанович був з тих людей, які вважають головним не мітинги, а працю. Все життя він працював, навіть у свої останні дні. Закінчивши університет, став аспірантом. Потім кандидатська, докторська. Крім цього, керування літературною студією та харківською «Просвітою». Він до всього ставився відповідально. Якщо щось знати, то знати досконально…
«Щодо патріотизму університету, то важко знайти більшого патріоту, ніж він. Олександр Степанович був не просто людиною, яка каже «Любимо alma-mater». Він був людиною, яка цікавилась історією університету. Про тих, хто працював в університеті, його заснування, істориків, філологів- Сашко знав більше, ніж хтось інший. Він знав і про Каразіна, і про Потебню, про якого ми часто обмежуємось статтями чи якоюсь книжечкою.Відшукував старі статті, перечитував їх, переосмислював. Він не просто уявляв, що 200 років університету, а знав, що за цими роками стоять багато імен, вчинків, зробленого. Це неодмінна його риса.» - розповів Калашник Володимир Семенович. Знати не поверхово, а досконально… Про цю рису зазначив і Олександр Прокопович Чугуй: « Сашко всіх запрошував до своєї рідної Мерефи. Він пишався нею. Мене вразило те, що він знав кожен куточок, кожну вуличку. І не тільки знав, але й багато розповідав..»
Олександр Степанович був викладачем від Богу. «Студенти його шанували, любили. І лектором він був не дуже академічним та скрупульозним. Але Олександр пробуджував думку, зацікавлював слухачів. Здібні і талановиті сприймали це як поштовх для роздумування. Лектором він був оригінальним, я б сказав, дуже філологічним.» - Калашник Володимир Семенович.
Така оригінальність та філологічність, як би не було дивно, виявлялась не тільки у викладанні, але й у сімейному житті. Про це стає зрозуміло після розповіді дружини «геолога слова» Лідії Павлівни:
«Я познайомилась з ним ще під час вступної компанії. Мені здалося, що він відразу поклав на мене око, бо три рази не брав у мене документи. Казав, що у мене східний акцент, бо сама я з Донеччини. Потім я все ж таки переконала взяти у мене документи. Мені не один раз снився сон, що мене то пишуть в список, то викреслюють. А потім вже прийшло повідомлення, що мене взяли. Пропозицію Олександр Степанович мені зробив перед першою сесією. Сказав: «Ось складете сесію, я переконаюсь, що ви навчаєтесь, а потім, мабуть, зроблю вам пропозицію». А пізніше в його щоденнику я знайшла запис, здається, за 15 вересня,: «Я зустрів ту, з якою одружуся. Рішення прийняте.».
Їх дочка Олеся виховувалась українською. По-іншому, впевнена, не могло і бути. Мені смішно було слухати, коли Лідія Павлівна розповіла, що дівчинка у чотири з половиною рочків казала, що не піде у дитячий садок, поки не вивчить російську. Олександр Степанович вплинув не тільки на дочку в плані любові до української мови. Брата Лідії Павлівни він підштовхнув до написання українських віршів. Думаю, великий вплив він здійснив і на своїх колег.
Ось таким він був. Справжнім, щирим, який не показував зверхності над молодими колегами, який виділявся, як ясне сонечко, своє яскравою щирою посмішкою і своїми ясними, як у сокола, блакитними очима, який не був помпезним, який спокійно та глибоко розповідав про красу української мови.
Таким він був. Але й таким він і залишився у своїх наукових роботах, у своїх віршах.
Слово оте несу
По світу в міста і хати
І тобі
Заповідаю оберігати
Його неопалиму красу!
(О.С.Юрченко)


Карина ЛИТВИНЕНКО, наш кор.