Хірург з великої літери

– Євгене Дмитровичу, яке бажання загадували на день народження?

– Врятувати якнайбільше життів. Хочеться допомогти кожному хворому, адже здоров’я – це найважливіше, а все інше прийде з часом.

– Який подарунок запам’ятався Вам найбільше?

– Складно виділити щось конкретне. Мабуть, найкращий подарунок – від Бога – я народився. Цього року чудово відзначив день народження з колегами. Велика радість, що мій ювілей припав на один рік з ювілеєм кафедри. За цей час вона стала моєю другою домівкою.

– Як проходить Ваш робочий день?

– Прокидаюся о 6:00, а вже о 7:30 приїжджаю в лікарню. А от закінчується робочий день по-різному: в залежності від кількості хворих чи проведення операцій. Звичайно, час займають заняття зі студентами. Викладаю третьому, четвертому та п'ятому курсам загальну хірургію, хірургію та онкологію.

– Кафедру відкрили в 1994 році. Розкажіть, як все починалося?

– Спочатку було лише двоє співробітників, зараз наш штат нараховує 33 особи. Стати завідувачем запропонував ректор Василь Антонович Свіч. Це для мене було великою несподіванкою, адже на той час я був головним хірургом Південної залізниці. Сказали, що вже все обговорили з моїм керівником, тож заперечення не приймалися. Я починав працювати з Сергієм Олександровичем Бичковим, який згодом під моїм керівництвом захистив докторську. Також я був науковим консультантом у Олексія Івановича Цівенка. Під моїм керівництвом захищено 11 кандидатських дисертацій. За час існування кафедри опубліковано понад 476 наукових статей та тез, 9 монографій, отримано 25 патентів України на використання і корисну модель.

– Чим захоплюєтесь у вільний час?

– Загалом весь мій час присвячений хірургії.

– Хто Вас надихнув стати медиком?

– Сам я родом з міста Мінеральні Води Ставропольського краю. Моєю натхненницею до медицини стала мама Наталія Яківна, вона була медсестрою. Дорогою до Ленінграда ми заїхали в село Хворостове у Валківському районі Харківської області. Це батьківщина мого батька Дмитра Федоровича, машиніста залізничної дороги за професією. Так я і надумав вступати до Харківського медичного інституту, який успішно закінчив у 1962 р.

– Кого можете назвати своїм наставником?

– Коли вступив до інституту, то відразу знав, що хочу бути хірургом. Професор Любов Трохимівна Малая, завідувач кафедри шпитальної терапії і клінічної фармакології, вмовляла мене стати терапевтом. Я не погодився. Після закінчення інституту 5 років працював хірургом районної лікарні в м. Комсомолець (Казахстан). Повернувся до Харкова на запрошення друга зі студентських років Івана Захаровича Яковцова, який був начальником медичної частини лікарні №40. Вступив до аспірантури. Кандидатську  захистив у 1972 р. Працював у Харківському НДІ загальної та невідкладної хірургії НАМН України. З 1974 р. - головний хірург Дорожньої клінічної лікарні станції Харків СТГО «Південна залізниця». У  1989 р. захистив докторську.

– Кого з лікарів ставили собі в приклад?

– Дуже люблю читати біографію хірурга М. І. Пирогова. З О. О. Шалімовим нас пов’язували дружні стосунки. Він виступав офіційним опонентом моєї докторської дисертації.

– Ви досягли значного успіху в хірургічному світі. Розкажіть більше про Ваші інновації.

– Мені пощастило працювати в гарній команді. Ми першими в Харкові провели операцію з використанням кріодеструкції (здійснення впливу на тканини за допомогою низьких температур) та кріоваготомії. Вперше в Україні зробив трансплантацію клітин підшлункової залози при діабеті. Першими в Харкові здійснили лапароскопічні операції: холецистектомія, спленектомія, селективна проксимальна ваготомія виразкової хвороби дванадцятипалої кишки.

– Ваша дружина – педіатр. А хтось ще з родини продовжує лікарську сімейну традицію?

– Маю дві доньки: Тетяну та Ларису. Одна працює лікарем ультразвукової діагностики, а інша – косметологом. Онук Євген (надзвичайно приємно, що назвали в мою честь) закінчив медичний факультет Каразінського університету і нині працює на нашій кафедрі.

– Якими нагородами пишаєтеся найбільше?

– У мене є багато різних нагород, найдорожчі – Заслужений лікар України та Заслужений професор Харківського національного університету. Пишаюся орденом Дружби народів, це звучить гордо. Гордо звучать і слова вдячних люди, яким рятуєш життя.

Карина БОНДАР.