А Ви вірите в ювілей професорки?

ВІД РЕДАКЦІЇ. Працювати натхненно та наполегливо, радіти життю усупереч перешкодам – усе це можна сказати про професорку Людмилу Георгіївну Сокурянську, завідувачку кафедри соціології. Дивлячись на цю енергійну, завжди усміхнену жінку, важко уявити, що цьогоріч вона відсвяткувала 70-річний ювілей. За плечима вченого понад 200 публікацій; за її керівництва захищені 15 кандидатських та 4 докторських дисертацій. Людмила Георгіївна розповіла, чому стала соціологом, як уже 18 років в якості завідувачки опікується кафедрою соціології.

– Як Ви потрапили на соціологічний факультет? Адже спочатку здобули освіту на філологічному.

– Людину робить її оточення. У моєму житті було три жінки, які визначили мій професійний розвиток. ПЕРША – вчителька російської мови та літератури Світлана Андріївна Нежуріна, яка визначила мій шлях до філології. У 1966 р. я закінчила харківську середню школу № 7. Це був рік двох випусків – одинадцятирічної та десятирічної школи. Конкурс був величезний. Раділа, коли дізналася, що вступила на філологічний. ДРУГА жінка, яка визначила мою долю – Валентина Ілларіонівна Астахова. Вона очолювала художню раду університету, членом якої я була. Саме Валентина Ілларіонівна закохала мене в університет, який вже 53 роки є для мене другим рідним домом. ТРЕТЯ жінка – фундаторка вітчизняної соціології Олена Олександрівна Якуба. Завдяки їй у 1963 році в університеті була створена соціологічна лабораторія, зі співробітниками якої я познайомилася у 1968 р. Захопившись соціологією, після закінчення університету працювала в лабораторії. У 1980 р. завдяки зусиллям Олени Олександрівни була заснована одна з перших в СРСР кафедра соціології, першою аспіранткою якої я стала в 1981 р. У 1984 р. за її наукового керівництва я захистила кандидатську дисертацію. Проф. Якуба О. О. була науковим консультантом моєї докторської роботи. На жаль, її не стало до мого захисту. Тож захищалася я з Вілем Савбановичем Бакіровим.

– За час роботи в університеті, яку заслугу вважаєте найважливішою?

– Я спокійно ставлюся до символічного капіталу: наукових ступенів чи звань. Найбільше насолоди отримую від спілкування зі студентами. Найприємнішим моментом роботи є їхні оплески, які іноді бувають наприкінці лекції. Пригадую, як в день захисту моєї докторської дисертації студенти прийшли привітати мене з величезним кошиком білих троянд, вистоявши біля аудиторії, де я захищалася, більше 4 годин.

– Які основні проблеми вищої освіти можете виділити?

– Освіта, перш за все вища, знаходиться в центрі дослідницької уваги нашої кафедри  та кафедри прикладної соціології та соціальних комунікацій. Як довели наші дослідження, головною проблемою вищої школи України та інших пострадянських країн є невмотивованість студентів до навчання. Майже 60 % опитаних нами студентів приходять до вишу лише за дипломом, а не за знаннями. Це зумовлюється неусталеністю їхнього професійного вибору, відсутністю розуміння того, чим будуть займатися після одержання певного фаху, з одного боку, та вадами в реформуванні вищої освіти, з іншого. Що стосується якості підготовки абітурієнтів, то «зірочки» серед студентів сьогодні є, хоча й мало, проте їх завжди було небагато. А от середній рівень став нижчим. Певним чином, на мою думку, це пов’язано з системою ЗНО. Школярі готуються тільки до тих предметів, з яких складатимуть ЗНО. Культурний рівень деяких студентів дуже низький; на жаль, велика кількість інформації, яку вони отримують з інтернету, не перетворюється на знання.

– Ви працювали за сумісництвом професором кафедри соціології Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Чи відрізняються наші студенти від їхніх колег на заході України?

– Мене запросили до цього університету в 2006 р. Протягом декількох років студенти нашої кафедри проходили там практику. Ми проводили спільні дослідження, конференції. Західні студенти (до речі, вони мені теж ставили таке питання) нічим не відрізняються від східних: такі ж ліниві, проте допитливі, співають ті ж самі пісні, люблять одне й теж. Я часто буваю зі студентами на конференціях в інших містах: Києві, Львові, Запоріжжі, Дрогобичі, Зеленій Гурі (Польща) та ін. Залучаю їх до кафедральних досліджень. Наприклад, зараз ми з ними проводимо українсько-білоруське дослідження «Репродуктивні установки та сімейні цінності сучасного студентства».

– Вас у дитинстві примушували навчатися?

– Мене ніколи не змушували вчитися. Я завжди робила це із задоволенням, змалечку хотіла бути вчителькою. Коли закінчила школу, в нашій родині не було питання, куди я піду далі. Звичайно, в університет, хоча у нас були матеріальні проблеми. Коли я була в 10 класі, помер тато. У сім’ї було ще 2 студенти – сестра та її чоловік, а також їхня маленька дочка. Моя стипендія складала 40 карбованців. Звичайно, це невеликі скарби, але все ж таки внесок до сімейного бюджету. Сьогодні намагаюся отримувати нові знання з усього: книжок, статей, у тому числі тих, що редагую, зі спілкування з колегами, студентами, з подорожей, які я дуже люблю.

– Якби Ви могли пообідати з будь-якою людиною у світі, кого б обрали?

– Таких людей дуже багато. Зустрілася б з Пушкіним. Він – справжній геній. Поговорила з Блоком, Ахматовою, Цвєтаєвою. Якщо говорити про мою другу любов – соціологію, то залюбки обговорила б з Марксом його ідеї з точки зору нашого часу. Ще б поспілкуватися з Вебером, якого іноді називають опонентом Маркса.

– Чи є у Вас життєве кредо?

– У різних ситуаціях керуюся різними принципами. Наприклад, якщо працюю з аспірантами та докторантами, використовую знамениту гіппократівську тезу: «Не нашкодь». Ані порадами, ані вказівками. При цьому часто повторюю такий вислів: «Учитель, виховай учня, щоб було потім у кого вчитися». Для мене важливо бачити у житті гарне: у подіях, у людях, що я і намагаюся робити.

Карина БОНДАР.