П'ятниця, березня 29, 2024

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Бентежні відгомони літа

 

 

Нетлінна аура рідної землі…

Найважливішою подією цьогорічного літа для мене стала поїздка на малу батьківщину – в рідне село Мануйлівку, що в Козельщинському районі на неповторній Полтавщині, де зберігається памʼять про славетних письменників Максима Горького й Григора Тютюнника, які певний час жили та творили в цьому селі, і в яке, особливо Григір, були щиро закохані. Ночувати в перший день приїзду довелося в оселі не надто любої Григорової тещі, мого класного керівника – Віри Дмитрівни Корецької, турботливої бабусі синів Людасі й Гриші, за назвами останньої. На цей раз моїми супутниками були молодша сестра Оля та її син – мій тезко, племінник, який і привіз нас сюди своїм автомобілем. На душі було мулько, оскільки два роки тому на презентації книжки місцевої письменниці Ніни Данько ми були з великим шанувальником і дослідником творчості Григора Тютюнника, професором Олексієм Неживим, який нещодавно відійшов у засвіти. А доброї памʼяті Олексій Іванович хотів ще побувати в Мануйлівці, в яку закохався з першого дня відвідин. І в цьому він добре розумів захоплення Григора в записах, що ввійшли в упорядкований тютюнникознавцем «Мануйлівський щоденник».

Крім Ніни Леонтіївни Данько, громадської діячки, творця й берегині самодіяльного музею, екскурсії в якому вона проводить регулярно, у вечорі зустрічі взяла участь Наталія Миколаївна Шкода, вчителька української мови та літератури Мануйлівського ліцею. До речі, ліцей останнім часом під загрозою закриття через зменшення контингенту учнів (менше 100 осіб). Про це ми говорили з його директором Ольгою Борисівною Коваленко наступного дня. Запам’яталася й тепла розмова з директором літературного музею Любов’ю Олександрівною Миленькою, яка так само щиро вболіває за долю ліцею й живе турботами гідного пошанування літературних традицій села, насамперед творчих здобутків «живописця правди», за образною справедливою оцінкою Олесем Гончаром, незабутнього Григора.

Другого дня ми поклали квіти до могил батьків, бабусь і дідусів, дядька і тітки, що знайшли місце для вічного спокою на місцевому цвинтарі. Мою увагу привернули два чоловіки й жінка, які бережно впорядковували дві могили поряд. Виявилося, що то був давній мій сусіда Сашко – син тітки Марії Дибцівської, рудий у ластовинні хлопець, який виростав безбатченком, але з якою любовʼю цей літній поважний чоловік разом із сином і невісткою виривали кожну бурʼянину, прибирали сухе листя і будь-який камінець. Подумалось, що не кожен виходець із благополучних сімей має так розвинене почуття вдячності своїм предкам (у цьому випадку мамі й бабусі). Спасибі, пане Олександре, за Ваше трепетне пошанування матусі, яка дала Вам життя й вивела в люди. З великим хвилюванням проходив біля колишньої хати батьків Толі Третяка, який за станом здоровʼя вже кілька років не може побувати тут, але щоразу розпитує мене про поїздку в рідне село. Ще була памʼятна зустріч із колишнім директором школи Анатолієм Петровичем Матетою та його сином кандидатом наук, політологом Леонідом Анатолійовичем. А на березі Псла, де була змога потрапити в теплі обійми хвиль цієї найкращої у світі річки (згадаймо слова вдячності зачарованій Десні, висловлені геніальним Довженком), пощастило побачити дітей та онуків однокласниці, доброї памʼяті Валі Кузьменко (Лазоренко) та однокласників Віті Ємченка та Володі Литовченка, а також славного книголюба – бібліотекарки Віри Антонівни Олешко. На превеликий жаль, цього літа вже не міг відвідати свою понад 90-річну вчительку німецької мови Віру Тимофіївну Лифар та її дочку Надію Михайлівну, куму Григора та Людмили Тютюнників, життя яких обірвалось майже одночасно – два роки тому. З кожним роком все меншає тих, з ким спілкувався і дружив, але аура рідної землі залишається нетлінною. Бентежність цих рядків викликана тим, що чим далі, то все ближчим стає край земного буття.

Однак памʼять береже й берегтиме, сподіваюсь, до останнього подиху і запах різнотрав’я полтавського краю, і неповторні голоси моїх славних земляків, і надійність батьківських порогів, і все те, чим жила постійно душа і що принесе з собою на зустріч із вічністю.

Проф. В. КАЛАШНИК,

кафедра української мови.