Середа, травня 25, 2022

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Університет від «А» до «Я»

«С» – Студбатівці. ПАМ’ЯТЬ СИЛЬНІША ЗА ЧАС!

Якими вони були, ті – далекі? Все людське було їм притаманне, різними були їх здібності, темпераменти, мрії – однак з певністю можна сказати: не було серед них бездуховних, не було безликих, святе синівське почуття наснажувало їх мужністю, живило їхню духовність. Фашизм був втіленням зла повсюдного, впевненого в собі, найненависнішого…

Олесь ГОНЧАР, студбатівець, вихованець університету, із роману  «Людина і зброя».

ВІД РЕДАКЦІЇ.  Продовжуємо ювілейну рубрику назустріч 215-ій річниці нашої альма матер. Сьогодні літера «С».  Студбатівці! Нинішній рік – рік 20-річчя, як спорудили біля університету пам’ятник Харківським студбатівцям. Весною 1999 р. Вчена рада прийняла рішення ВСТАНОВИТИ  пам’ятник студбатівцям. І це було заплановано зробити до 55-ої річниці визволення України. Ми пам’ятаємо історію створення цього монумента у 80-ті роки минулого століття. Все більш широким ставав рух Студентських будівельних загонів (СБЗ).  Щорічно у північні райони Сибіру виїжджало від університету 20-25 лінійних СБЗ, а освоювані ними капіталовкладення складали щорічно(!!!) близько 5 млн крб.. І тоді комітет комсомолу на чолі із  Володею Петровським (нині професор історичного факультету В.В.Петровський), сформували СБЗ «Комунар», бійці якого прийняли рішення всі зароблені  під час трудового семестру кошти перераховувати до спеціального фонду на спорудження пам’ятника своїм ровесниками із 1941 р., які загинули на фронтах Другої світової війни. Упродовж шести років збиралися  гроші на монумент. Був оголошений конкурс на кращу роботу. В конкурсі на кращий проект пам’ятника виборювали першість 16 колективів. Виграли молоді художники Джаваншир Дадашев, Любов Жуковська та Дмитро Сова. Це відбулося в  1982 р..  І місце визначили, де будуть стояти студбатівці, – на вул. Культури у Піонерському сквері. І відлили у бронзі фігурну композицію, і доставили до університету… Але встановити скульптуру до розпаду СРСР не встигли. І аж до 1999 р. лежали фігури у дворі університету. І лише у жовтні 1999 р. піднялися вони біля свого університету, звідки пішли у Вічність. Піднялися назавжди.  Пам’ятник відкрито 28 жовтня 1999 року.

22 червня 1941 р. Друга світова війна увірвалася в мирне життя СРСР, Харкова і нашого рідного університету… Студбатівець, відомий український поет Д. А Бакуменко, студент філфаку, в червні 1941 писав: «Студентський гуртожиток гудів, як вулик. Дівчата розташувалися на підвіконнях. Хлопці товпляться біля дверей… Іван Чемерис звертається до студентів із закликом: «Хто згоден іти на фронт добровольцем – ставай до мене…». По всій країні спалахнули мітинги, учасники яких висловлювали бажання і готовність віддати всі сили на відсіч ворогів. За підрахунками, на фронт у ці дні пішли добровольцями близько п’яти сотень харківських студентів.

…У 1981 році був сформований студентський будівельний загін “Комунар”, який очолювали студенти радіофізичного та історичного факультетів Іван Єфанов та Георгій Милюха. Бійці загону вирішили перерахувати 70% зароблених під час трудового семестру грошей на спорудження пам’ятника студентам харківського батальйону, що не повернулися з війни. Ініціатива студентів була підтримана місцевою владою, був проведений конкурс на кращий проект, пам’ятник був відлитий. Роботи мали закінчитися 1985 року. Але справа завмерла. Своє пристанище Велика пам’ять знайшла у дворі Харківського університету на тринадцять років. Намагань продовжити почату справу від активістів та живих студбатівців не помічали. І тільки у вересні 1998 р. ця історія отримала продовження: швидко схвалене нове місце встановлення, зібрані кошти. І нарешті 28 жовтня 1999 р. студбатівці піднялися біля стін рідного університету – рішучі, горді та незламні.

«Пам’ятник» від «пам’яті»

…Весняний ранок. Яскраве сонце, чисте, синє, а головне – МИРНЕ. Такі, здавалося б, крихти повсякденного життя, та за ці крихти тяжко боролися та помирали і солдати, і мирне населення. На фронт пішли не лише професійні воєнні, а кожен, хто міг та бажав допомогти. Редактор університетської багатотиражки «За більшовицькі кадри» студент Л. Лемберський писав: «Вітчизна зробила для мене все. Виховала мене, дала путівку в життя. І навчила ненавидіти фашизм. Тепер моя черга її захистити…» І з добровольців-студентів був сформований студентський батальон. Прямо з університетських аудиторій пішли вони на війну. Верталися одиниці…

Як це було

Студентських батальйонів було у Харкові декілька. На основі студентів ХАІ та університету був сформований другий батальйон, куди увійшов і студент-філолог Олесь Гончар, який описав події у романі «Людина і зброя». «Із 1200 студбатівців цього батальйону по війні до рідного Харкова повернулися живими чоловік 10… Основна маса ненавчених, неозброєних хлопчиків полягли під Білою Церквою. І безіменна ріка стала по тому називатися Червоною… Залишки батальйону стояли під Москвою… Сьогодні всі студбатівці пішли у Вічність. Сьогодення так рідко дарує нам радість...» Але той ЖОВТЕНЬ 1999 р. подарував Харківському університету аж дві великі радості: присвоєння нам статусу національного університету, і став, нарешті, на постамент поруч із альма матер багатостраждальний пам’ятник студбатівцям. Так вони повернулися до університету.

9 травня 2019 року. До пам’ятника студбатівцям йдуть з квітами каразінці… Ідуть студенти. Ідуть викладачі. Зовсім юні першокурсники та ветерани. Несуть квіти студбатівцям, що ось цим самим узвозом  Пасіонарії (зараз Клочківським) пішли на фронт у червні 1941 р. Тиша. Сьогодні  вона єднає мене з кожним, хто присутній, з кожним, хто, як і я, схиляє  голову перед великим Подвигом харківських студентів. Я намагаюся зазирнути в очі бронзовим героям і зрозуміти їх. Що вони відчували? Про що думали? Навіщо вони пішли? Відповіді на ці та багато інших питань, юні герої назавжди забрали із собою на фронт та в братські могили, де знайшли свій вічний спокій в той неспокійний час. У «Людині і зброї»  про все це нам розповідає Олесь Гончар.

До війни Харків був одним із найбільших міст студентів, де навчалося понад 20 тисяч майбутніх фахівців. Але не судилося їм стати інженерами, авіаторами, юристами, лікарями… Вихованці харківських вузів на стихійних мітингах заявляли про свою готовність добровільно поповнити підрозділи армії, що діяла на фронтах. “Ми готові замінити книжки на гвинтівки”, –такі слова лунали 21 червня на зборах.

Майже нікого вже не залишилося біля пам’ятника. Вітерець легко колише пелюстки квітів, гудуть мотори машин, вирує життя довкола. А я одночасно і тут, і в іншому вимірі…  Я чую плач і сміливі вигуки, відчуваю біль, страх і разом з тим легкість прийняття рішення, дивлюся на них – своїх ровесників, але бачу набагато доросліших духом людей. Вони готові були замінити конспекти  на зброю. І замінили. Вони пішли за горизонт вірної смерті. Їм було по сімнадцять-двадцять років… Але  вони пішли…  Чи легко нам, сьогоднішнім, зрозуміти велич того подвигу? … П’ятеро бронзових  фігур, четверо хлопців та одна дівчина, є символами всіх тих, хто покинув студентські лави у ті страшні 40-ві. Хтось рішуче йде уперед, хтось прощається з дівчиною, а хтось озирається назад, востаннє, на стіни університету. Гвинтівка є тільки в одного. Такими вони і були. Сильними духом, рішучими. Юні та беззахисні, вони йшли захищати нас.

У мене в руках “Людина і зброя” Олеся Гончара. Я прочитала її на одному диханні. Вкотре зайшла до іменної аудиторії Олеся Терентійовича на філологічному. Студбатівця 1941 року. Гортаю сторінки, а разом з ними й історію, свідком якої був письменник. Сам Олесь був студентом третього курсу філологічного. Разом з іншими пішов на фронт, і йому пощастило повернутися. Студентський батальйон. Хлопці-юнаки… Я чую їхні думки, я є свідком боротьби. Я поряд з ними, і одночасно я з майбутнього. Війна, загибель друзів, щоденний страх – все це відображено в його творах.

20-річчя підняття пам’ятника. Бронзові студенти сміливо ідуть та ідуть у вічність. Вони  з нами, доки ми їх пам’ятаємо. Вони віддали на вівтар Перемоги найдорожче – своє життя, захищаючи Вітчизну, свою Alma Mater, всіх нас від нацизму. Від чудовиська, що намагалося проковтнути всю планету. 9 Травня 1945 р. людство думало, що знищило фашизм навічно. На жаль, уже сьогодні у ХХІ ст. чума піднімає голову знову. “Люди! Будьте пильними”, – писав на ешафоті Юліус Фучик. Нам пам’ятати подвиг наших ровесників. Пам’ять про них житиме в серцях  і наших дітей, і наших нащадків. Історична відстань – не аргумент забуттю! Чим більшою вона стає, тим величнішим видно подвиг народу! Я хотіла Вам це сказати…

Помните!

Через века, через года, – помните!

О тех, кто уже не придет никогда, –

Помните!

 

Люди!

Покуда сердца стучатся, – помните!

Какою ценой завоевано счастье, –

Пожалуйста, помните!

Р. РОЖДЕСТВЕНСКИЙ. «Реквием».

Анна УДНІКОВА, студентка, наш спецкор.