Четвер, листопада 14, 2019

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Поезія

Володимир Семенович КАЛАШНИК народився 3 липня 1936 р. у с. Мануйлівка Козельщинського району Полтавської області. Мовознавець, доктор філологічних наук, профессор Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Автор поетичних збірок «Осінній дивоцвіт» (Луганськ: Шлях, 2000), «Бентежне надвечір’я» (Харків: Майдан, 2004), «Біла зоря» (Харків: Майдан, 2006).

Час минає, пливе й забирає живе,
Але слово живе й до народин зове.

На могилах хрести й над собором хрести,
А між ними світи, незгасимі світи.

Світ постійно родивсь, пломенів і квітчавсь.
І до нас, і для нас – фініш завжди не в час.

Час руйнує земне. Слово – Дух – не мине.
Хто любов’ю живе, вічно родить нове.

Як завжди, як колись, і клянись, і молись.
Ми земні, та у вись, ніби птиці, знялись.

У небесні світи нам до Бога іти.
Незгасимі світи – я і ти, я і ти.

***

Прекрасна мить мина, у вічність кане.
Що віджило, не знає вороття.
Літа пливуть, лягають пелюстками
На дивоплід із іменем – Життя.

Не поспішай до плоду визрівання.
Іди на гору – не спіши з гори.
І певно вір, допоки Бог тримає,
В довічність пелюсткової пори.

***

Весь день дощить. Журою світ наповнений.
Вдивляюся у сиву пелену.
Це, власне, і не дощ, а невеселі спомини
Про те, чого ніколи не верну.

Минули дні, де все було по-іншому:
Був світлий і щасливий дощопад,
Життєва путь тоді здавалась вічною,
Весна манила розкішшю принад...

І стільки там було пісень неспіваних!
Душа любов’ю й мріями цвіла.
А провесінь із думами осінніми
Ще зовсім неможливою була.

***
О. С. Юрченкові

Спить Мерефа, вквітчана зірками,
Клопоти сховала тиха ніч.
Це звідсіль Сірко із козаками
Здійснював походи навсібіч.

Саме тут, за батьківським порогом,
Пломенів любові й волі цвіт.
Звідси пролягли твої дороги
У широкий всеслов’янський світ.

Слід лишила Мжа в душі і слові
Розсипом тройзілля поміж трав,
Молодий і сповнений любові,
Землю рідну в думах цілував.

Друзям посміхались очі сині,
Хоч нерідко блискали вогнем.
Мови материнської святині
Радо ніс між люди день за днем.

Інші мали спокій і причали,
Ти ж горів лиш словом і рядком.
Всі тебе любовно величали
Просто, по-довженківськи, Сашком.

Часу зупинити нам не сила.
За крайнеба ти пішов уже.
І тепер Мерефа, люба й мила,
Спокій твій довічний береже.

***
Мовчанка – золото. Проте
Бува того багатства надмір.
В образи правило просте:
Перемагай словесний намір.

Немов асфальт на спориші,
Безмов’я слів – утечі ніша.
Між кар покара найстрашніша –
Мовчання серця і душі.
***

Життя – то Божий дар.
Його господар – ти.
Тож мусиш сам
До неба дорости.
***

Спасає Спас. Моління Божі,
Медово-яблучні дари
Стають надійно на сторожі
Чуттів бентежної пори.

Тих сподівань, де знову й знову
Всевладні поклики весни
Дарують нам солодкі сни
І щем осінньої любові.

***

Хай час свої дає нам межі,
Але не коримося ми
І радо ловимо бентежні
Весняні подихи зими.

Не остудили заметілі
Жадання зустрічей, доріг,
І сяйво чистої зорі
Нас знов зове у шал цвітіння.

Щоб відцвісти і сонце пити
На полі рідному без меж
Й вогню любові не згубити
У передзим’я й зиму теж.