Необмежені можливості
ВІД РЕДАКЦІЇ: В Музеї історії чергове засідання клубу університетських історій. зустрічало випускницю соціологічного факультету, тенісистку, бронзова призерка Паралімпійських ігор 2016, засновницю громадської організації «Необмежені можливості» Марину ЛИТОВЧЕНКО. Марина вступила до університету в 2012 р.. Спочатку ставилася до спорту не так наполегливо, оскільки все життя розуміла, що для неї важливіша освіта. Що змінилося у світогляді дівчини та як вона оцінює ефективність впровадження інклюзивних процесів в Україні? На зустрічі, що відбулася у форматі «запитання-відповідь», ми отримали цю інформацію.
Марина:
- Завдяки параолімпійському спорту я спробувала, що таке настільний теніс, але одразу прийняти це як основний вид діяльності не поспішала. Подала документи в Каразінський університет на соціологічний факультет. Я розуміла, що через п’ять років зможу працевлаштуватися, реалізуватися як професіонал і прогодувати себе. Спортом спочатку займалася як хобі. Це було просто корисне проведення часу. До третього курсу мала принципову позицію - сприймати спорт як хобі. А на першому місці - освіта. Все змінив 2015 рік – кваліфікаційний рік перед поданням на Паралімпіаду в Ріо. Звичайно, не переставала вчитися, виконувала всі завдання, відпрацьовувала пропущені заняття, але набагато більше часу почала приділяти спорту. Освіта - це на хліб і воду, а спортом ще й на масло заробити можна.
- Як з’явилася організація «Необмежені можливості»?
- У 2016 р. я закінчила бакалаврат, вступила на магістратуру. Одним з практичних завдань було написати бізнес-план або соціальний проект. Моя викладачка порекомендувала написати проект, який можна буде реалізувати в майбутньому. Тоді ми вирішили зробити ухил на інклюзивний спорт, на створення спортивного залу, доступного для людей з інвалідністю та без. Поступово з'явилася ідея створити громадську організацію. І вже 30 серпня 2017 офіційно було створено «Необмежені можливості». Перші змагання ми провели в Каразінському університеті. Це було у грудні того ж року. Приємно, що Віль Савбанович підтримав нашу ініціативу і цим дав зрозуміти, що наша діяльність приносить користь не тільки людям з інвалідністю, а й суспільству загалом.
– Щоб громадська організація існувала, потрібна фінансова підтримка. Чи є у вашій організації друзі, які підтримують захід?
– Так, багатьох цікавить фінансова сторона. Наші партнери, друзі - це безпосередньо Каразінський університет та соціологічний факультет зокрема, також це торговий центр METRO. Періодично ми знаходимо друзів, які не люблять публічність і не хочуть афішувати свою участь та допомогу. Але вони дуже нас підтримують, купують подарунки для учасників або надають території для проведення заходів. Взагалі, знайти спонсорів не так складно, як здається. І не все обертається навколо фінансових проблем.
- Хто є Вашим тренером?
- Мій тренер -Заслужений майстер спорту СРСР» Андрій Ісаков. Зараз він офіційно не працює, займається спарингом. Тренер на мене дуже сильно вплинув, ми з ним працюємо пліч-о-пліч, маємо дружню атмосферу на тренуваннях. Кожна моя перемога – це і його заслуга. З приводу тренерської роботи… Тренером бути добре, але не для мене. Зараз хочу просто займатися тенісом як гравець та потрохи реалізовувати свою основну мету, яка пов’язана з «Необмеженими можливостями». План «Б» і моя друга освіта (саме викладач з фізичного виховання) можуть знадобитися. Можливо, якщо у нас вийде створити спеціальний зал для людей з інвалідністю, я там буду тренером. Складно говорити, зараз дуже багато ідей та планів.
- Скільки годин на день Ви тренуєтеся?
- Мінімум 2 години, максимум - 3-4. Кожного дня з понеділка по суботу. У неділю офіційно вихідний, але відпочиває лише тренер. Якщо я знаходжу партнера для спарингу, то і в неділю можу тренуватися. Але зазвичай це день відпочинку, коли організм перезавантажується та відпочиває фізично і морально. Настільний теніс схожий на шахи. Тут працює не тільки тіло, а й мозок. Дуже важливо не лише потрапляти по м’ячу, а й аналізувати гру і бути на крок вперед від суперника. Коли ти подаєш, то вже повинен розуміти, куди суперник відіб'є і що робити після цього. Кожна людина грає по-різному і у кожного є свій стиль. Я часто роблю нотатки в телефоні, розробляю стратегію для тієї чи іншої гри й перед виходом на змаганнях перечитую свої записи. Це дуже допомагає.
– Реформи, які Ви цінуєте особливо високо і які вас порадували останнім часом.
– Взагалі, чому я створила організацію «Необмежені можливості»? Тому що суспільство вже готове приймати людей з інвалідністю. Так, на жаль, воно не так швидко рухається, держава не настільки може підтримати ініціативу створення доступності, але люди вже готові стирати стереотипи і приймати нас такими, якими ми є. І реформа інклюзивності (не тільки в освіті, а й у цілому) працює. Мене це дуже тішить та надає сил.
– Які перешкоди для розвитку параолімпійського спорту існують в Україні?
– Інклюзивну освіту треба включати не в момент вступу до університетів, а ще з дитячих садків. Діти тоді відразу будуть сприймати нас як своїх і для них люди з інвалідністю не будуть чимось дивним. У початковій школі діти активно пізнають світ і коли в їхній клас приходить дитина, подібних якій вони раніше ніколи не бачили, відбувається невідповідність, нестикування. В Європі таких проблем вже немає. А ми країна, що здоганяє, і в певному сенсі нам навіть пощастило, тому що не треба експериментувати, а лише брати вже існуючі схеми і впроваджувати в свою систему. Будь-які реформи – це складно, але можливо.
Позбавляйтеся стереотипів щодо людей, не схожих на вас. Маленькими, але впевненими кроками, рухайтеся назустріч цивілізованому, розвинутому в усіх відношеннях суспільству. Приєднуйтеся до організації «Необмежені можливості»!
Даша КОСТЄВА.