Мрії справжнього філософа
ВІД РЕДАКЦІЇ: «Заслужений професор Харківського університету» - таке звання було присвоєно у дні відзначення 214-ої річниці відкриття Харківського університету декану філософського факультету проф. І. В. КАРПЕНКУ.
– Іване Васильовичу, Заслужений професор Харківського університету! Як це?
– Мені дуже приємно, що колектив настільки високо оцінив мою роботу і, сподіваюсь, заслужено… Наукові звання доцента та професора були для мене цілком усвідомленими цілями, яких я мав досягти. А звання заслуженого професора… Воно спонукає, надихає і зобов’язує. Це додаткове відчуття відповідальності.
– Чи є у декана філософського улюблені заняття?
– З цього боку я абсолютно нецікава людина. Щоправда, мої колеги чомусь вирішили, що я колекціоную сов. Більше десяти років тому мені на день народження подарували сову, і я поставив її у своєму кабінеті. Сова ж вважається символом мудрості. І так сталося, що зараз цих сов у мене вже близько сотні… Якщо ж серйозно, то єдиним моїм хобі можу назвати читання, якщо викроюється якась зайва годинка.
– Ви стали першим деканом філософського факультету й до сьогодні ним є…
– Я очолював групу, яка займалася підготовкою великої кількості документів для відкриття філософського факультету. У грудні 2001 р. було оголошено конкурс і мене офіційно обрали на посаду декана філософського факультету. Але одна справа бути деканом факультету, якому 100-150 років, інша – коли все треба починати з нуля. Відповідальність була колосальна. Після того кілька разів проводили вибори декана, на яких колектив мене знову підтримав. Це мене надихає.
– Які недоліки має деканство?
– Це брак часу. Докторську дисертацію я дописував і захищав уже деканом. І це було справою дуже нелегкою. Адже величезна адміністративна роботи забирає багато не лише часу, а й енергії. Окрім всього, що є в позитиві, деканство – це і недодана увага сім’ї, і непрочитані книги, і ненаписані статті.
– Іване Васильовичу, я знаю, що Вам лише з третьої спроби вдалося вступити на філософський факультет.
– Коли я вступав на філософський факультет Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка, він був єдиним філософським факультетом в Україні. Конкурс – від 15 до 20 осіб на одне місце. Середній бал мого атестату був «п’ятірка». В перший раз я набрав 24 бали з 25 можливих, але прохідний бал був 24,5. Наступного року мені також не вистачило одного балу. Проте завдяки стажу роботи, який вже тоді мав, з третьої спроби я став студентом філософського факультету!
– Що Вас привабило у філософії?
– Це, мабуть, родом із шкільних років. У школі нам викладав «Суспільствознавство» блискучий викладач. Його розповіді про філософію мене настільки захопили, що дуже захотілося про все це взнати більше. Я родом з маленького села Нехайки Драбівського району Черкаської області. Це за сотню кілометрів від Києва. Пам’ятаю, що в першому класі я навчався ще при гасовому каганці. У цей час в космосі вже літали супутники... Моя мама працювала в школі бібліотекарем. Вона дозволяла мені ходити між стелажами і дивитися, які там є книги. Це було для мене найбільшим захопленням. А ще кожного літа я разом зі своїми однокласниками ходив на роботу в колгосп. І купував на зароблені гроші собі книжки. Однак загалом всі гроші віддавав до сімейного бюджету.
– А Ви були відмінником в університеті?
– На жаль, так (посміхається). У додатку до диплому в мене була лише одна четвірка з вищої математики. Як відмінник і як студент, який вже тоді цікавився наукою, я отримував стипендію імені Джона Бернала (це такий історик науки) у розмірі 70 карбованців. На ті часи це були дуже пристойні гроші, яких мені цілком вистачало на місяць.
– Чим, на вашу думку, студент минулого століття відрізняється від сучасного?
– Коли я був студентом, в університетську бібліотеку за годину до її відкриття завжди стояла черга студентів. І коли я зараз заходжу в нашу бібліотеку і бачу зовсім небагато студентів, мені стає якось сумно. Бібліотека – то святе. Коли читаєш книгу, яка тебе захоплює, бентежить, в тебе виникає бажання погладити сторінку. У когось із сучасних студентів виникає бажання погладити екран монітору ? Навряд чи.
– Чому ж в аспірантуру вступали до Харківського університету?
– На момент закінчення університету я вже був одружений і ми мали маленьку донечку. Потрібно було шукати роботу. Оскільки у київських вузах викладачів філософії завжди вистачало, то на весняних канікулах я поїхав до Харкова у пошуках роботи. За три дні я обійшов усі 23 вищі навчальні заклади Харкова, і в п’яти таки знайшов роботу. А в Харківському університеті мені ще й запропонували житло. Це був гуртожиток для молодих викладачів на вулиці Отакара Яроша. Це і визначило вибір і подальшу долю.
– Студенти Вас люблять і поважають – це факт. А за що Ви любите студентів?
– Раніше мене постійно переслідувало відчуття, що студенти мене про щось запитають, а я не зможу відповісти. Однак зараз, мене більше хвилює відсутність запитань у студентів. Студентів не можна не любити. Я їх вже люблю тільки за те, що вони обрали саме філософський факультет Каразінського університету.
–Як ставитеся до СНТ ?
– Мені не дуже подобається словосполучення «студентська наука». Наука або є, або її немає. Я гадаю, що в університеті СНТ повинно активно функціонувати. Наприклад, цього року наш факультет проводитиме ХV ювілейні філософські читання. Це міжнародна конференція студентів та аспірантів, яку ми започаткували через два роки після відкриття факультету. У 20-х числах квітня до нас приїдуть студенти-філософи і ті, хто цікавиться філософією, із різних університетів України.
– У Вашій науковій діяльності яка робота стала для Вас знаковою?
– Найбільше мені запам’яталася моя перша наукова стаття у «Віснику Харківського університету. Серія: філософія». Я тоді був аспірантом на першому році навчання. Зараз я, до речі, є його головним редактором. Запам’яталася саме ця, бо вона – перша.
– Іване Васильовичу, Ваше філософське баченням майбутнього Каразінського?
– Як ви знаєте, у нашому університеті було прийнято Кодекс цінностей Каразінського, і я був долучений до його написання. Мені здається, що в цьому Кодексі цінності трішки не рівнозначні: одні – усталені і виконуються всіма без винятку вчасно і якісно, а є такі, що сьогодні виступають як моральний імператив, тобто те, до чого ми поки що тільки прагнемо. Те, що ми оформили всі ці цінності в кодекс, зовсім не означає, що всі миттєво стали за ним жити. Тому мені здається, надзавдання Каразінського університету полягає в тому, щоб оцей Кодекс цінностей, який задекларований, правильний, істинний, став дійсно імперативом, тобто законом життя для кожного. Ось в цьому я і бачу майбутнє Каразінського.
– Про що Ви мрієте?
– Філософ Іммануїл Кант сформулював категоричний імператив, який звучить так: до чого завгодно людина може ставитися як до засобу досягнення своїх цілей і тільки до іншої людини повинна ставитися не як до засобу, а як до мети. Я б дуже хотів, щоб оцей категоричний імператив колись дійсно став регулятивним принципом організації життя нашого суспільства. Це буде не завтра і не післязавтра. Але мені дуже хочеться, щоб люди ставилися один до одного і до себе зокрема як до цілі. Ось такою є моя мрія.
– Дякуємо за розмову. Ще раз вітаємо Заслуженого професора кращого університету країни. Карина ТАРАСЕВИЧ.