Четвер, вересня 19, 2019

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Актова лекція

ХАРКІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ І ЛІТЕРАТУРА

ВІД РЕДАКЦІЇ. На урочистому засіданні Вченої ради, присвяченому святкуванню 214-ї річниці заснування університету та до Дня студента, декан філологічного факультету проф. Ю. М. БЕЗХУТРИЙ виступив з доповіддю «Харківський університет і література». Дякуємо Юрію Миколайовичу за можливість ознайомити і наших читачів із  науковим дослідженням  професора.

Коли рівно рік тому наша Вчена рада обрала Почесним доктором Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна видатного поета Івана Драча – це аж ніяк не був черговий ритуальний жест. Це був доказ університетської духовності, продовження традиції, закладеної нашими попередниками: шанування визначних представників красного письменства, визнання їхньої значущості для університетської спільноти. Імена геніальних майстрів слова – Гете, Толстого, Франка – назавжди вписані в історію Харківського університету, а без причетності до художньої творчості ми не уявляємо існування університетського простору.

Це, звичайно, не випадково. Відкриття на початку ХІХ століття в невеликому й доволі провінційному Харкові університету разюче змінило життя міста, Слобожанщини й цілої України. Це стосувалося усіх сфер, але чи не в першу чергу сфери духовної – культури і літератури, які отримали потужний імпульс до свого розвитку. Виник значний прошарок освічених людей, для яких інтелектуальна праця була основним засобом самореалізації, що потягло за собою не тільки збільшення кількості зацікавлених читачів і потенційних споживачів літературних текстів, але й необхідність заснування журналів і типографії, де можна було б друкувати написане, і, головне, появу самих літераторів. Очевидно, що університет був найкращим місцем, де всі ці чинники могли поєднатися, тому література і літературна діяльність стали невід’ємними частинами університетського буття від самого його початку.

Тим більше, що Харків мав сталі освітні й літературні традиції, які були пов’язані з існуванням тут Харківського колегіуму й іменем Григорія Сковороди. Протягом усього свого існування університет був справжньою кузнею літературних талантів. Почавши 1816 року видавати перші українські журнали – «Харьковский демокрит» і «Украинский вестник», він надав трибуну для початкуючих літераторів. Особлива роль у цьому належить «Украинскому вестнику». Тут 1818 року з’явилася знаменита байка Петра Гулака-Артемовського, майбутнього професора, декана й ректора Харківського університету, «Пан та собака»  – один із перших творів нової української літератури, тут письменник надрукував чимало інших своїх творів.

У 30-х роках ХІХ століття в середовищі викладачів і студентів університету виникла група ентузіастів, любителів поезії, яка згодом в історії української літератури дістала назву «Харківська школа романтиків». До неї, зокрема, входили Микола Костомаров, Амвросій Метлинський, Ізмаїл Срезневський, Левко Боровиковський, Михайло Петренко, Олександр Корсун, Яків Щоголів. Їм судилося стати важливою єднальною ланкою між старшим поколінням українських письменників, які започатковували нову літературу – Іваном Котляревським, Григорієм Квіткою-Основ’яненком, Петром Гулаком-Артемовським і Тарасом Шевченком, який підніс українську літературу на якісно новий, вищий щабель, але починав свій творчий шлях також як поет-романтик. Яскравий слід в українській літературі й публіцистиці залишив Микола Костомаров, який писав поетичні твори під псевдонімом Ієремія Галка. Багато його поезій і есе «Две русские народности» стали класичними творами, на яких виховувалося декілька поколінь українських філологів та істориків.

Із «Харківської школи романтиків» вийшов Михайло Петренко, автор, з- поміж інших творів, вірша «Дивлюсь я на небо…», що став народною піснею. Цікаві зразки поезії залишили випускники університету Яків Щоголів і Володимир Александров. Жартівливий вірш останнього «Ходить гарбуз по городу…» й досі входить до всіх українських читанок і букварів

У першій половині й середині ХІХ століття серед тих, хто розпочинав свою письменницьку творчість у Харківському університеті чи був із ним пов’язаний раніше, знаходимо й таких помітних представників російської літератури, як Василь Маслович, Олександр Склабовський, Орест Сомов, Олександр Станкевич. Для частини з них (В. Маслович, О Сомов) близькою була українська тематика, хоча твори свої вони писали російською мовою. Їхні публікації в столичних друкованих виданнях, як і твори Гоголя, сприяли популяризації погляду на світ, поданого крізь призму української людини. На повний голос у другій половині ХІХ століття заявили про себе такі університетські вихованці, як Михайло Старицький, Дмитро Яворницький, Василь Мова, Кесар Білиловський, Євген Чикаленко, Борис Грінченко, Михайло Косач. Вони були майстрами слова – драматургами, поетами, прозаїками. М. Старицький, автор знаменитого водевілю «За двома зайцями» і кількох драм, численних поетичних творів і перекладів, історичних повістей і романів, серед яких трилогія «Богдан Хмельницький», увійшов в українську історію не лише як літератор, але й як засновник новітнього українського театру. Величезний внесок в українську культуру зробив Б. Грінченко, з-під пера якого вийшло чимало поезій, кілька епічних творів, серед яких виділяється дилогія «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами». Завдяки зусиллям Б. Грінченка було здійснено титанічну працю – підготовлено й видано чотиритомний «Словарь української мови», перший тлумачний словник сучасної української мови.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття в Харківському університеті навчалося чимало представників різних народів Російської імперії, серед яких були й люди, наділені літературним талантом: грузин Леон Шенгелая (Лео Кіачелі), азербайджанець Тагі Шахбазі, росіяни Олександр Богданов (Малиновський) і Микола Асєєв, поляк Юзеф Пілсудський…

Л. Шенгелая, більше відомий під літературним псевдонімом Лео Кіачелі, став видатним грузинським письменником-класиком, лауреатом Державної премії, автором знаменитих романів «Кров» і «Гваді Бігва». Вагоме місце в російській поезії першої половини ХХ століття посів М. Асєєв, соратник Володимира Маяковського, що пройшов шлях від футуризму до класика соцреалізму. Надзвичайно цікавою й багатогранною особистістю був О. Богданов, випускник медичного факультету Харківського університету, який загинув, здійснюючи на собі медичний дослід, – професійний революціонер, більшовицький активіст, філософ, що жорстко сперечався з Леніним, теоретик «Пролеткульту» і автор кількох фантастичних романів. Ще більш значущою для історії була фігура Ю. Пілсудського, який після 1917 року став лідером відродженої Польської держави.

Новий етап зв’язків університету й літератури починається з 20-х років ХХ століття, коли різко змінився соціальний склад студентства і до університетських аудиторій (хоча на той час навіть назва «університет» була замінена на ХІНО (Харківський інститут народної освіти) прийшли учасники визвольних змагань і революційних війн, а також діти селян і робітників. Кілька десятків письменницьких імен, які були пов’язані з університетом від початку 20-х до кінця 30-х років, – переконливий тому доказ. Серед них – Володимир Сосюра, без якого неможливо уявити собі півстолітню історію української літератури, чия лірична поезія, як от «Так ніхто не кохав…», а також ліро-епічні поеми, насамперед «Червона зима», «Мазепа» назавжди увійшли до скарбниці українського поетичного слова. На добру згадку заслуговує й Андрій Заливчий, один з трьох «перших хоробрих» (В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, А. Заливчий), з яких свого часу починали відлік нової постреволюційної української літератури. Усі вони брали участь в українських визвольних змаганнях, а В. Чумак і А. Заливчий загинули від рук денікінців.

Доля багатьох з представників цього покоління українського Відродження була трагічною. Недарма воно отримало означення «розстріляне». Саме до нього належали й пов’язані з Харківським університетом Майк Йогансен, Валеріан Поліщук, Аркадій Панів, Григорій Епік, Юрій Вухналь, Борис Антоненко-Давидович.

Епатажний інтелігент-науковець М. Йогансен, який працював на університетській кафедрі української мови, був автором численних поетичних творів, а також кількох книг «експериментальної» прози, серед яких слід відзначити «Подорож ученого доктора  Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швейцарію». Це справді новаторський твір, що випереджав свій час і шокував пересічного читача своєю незвичайністю. Не менш оригінальним був і В. Поліщук, представник конструктивістського напряму в українській літературі 20-х років, поет і неординарна особистість. На жаль, вони, як і письменник-сатирик Ю. Вухналь, прозаїки А. Панів і Г. Епік, були репресовані комуністичним режимом і загинули. Складними були життєві перипетії Б. Антоненка-Давидовича, майстерного прозаїка, автора численних новел, повістей, романів. Йому довелося пережити арешт, заслання, повернення до творчої діяльності, участь у дисидентському русі, нові переслідування. Перу письменника належать не лише художні твори, але й науково-популярна книга «Як ми говоримо», яка свого часу була бестселером у середовищі української інтелігенції.

Поряд із цими майстрами слова в цей час в літературі працювали й інші дотичні до Харківського університету письменники, чиї долі склалися менш трагічно: Олександр Копиленко, Іван Сенченко, Юрій Шовкопляс, Наталя Забіла, Оксана Іваненко, Ярослав Гримайло, Василь Минко, Яків Мамонтов, Микола Трублаїні…

Творчість О. Копиленка, автора популярного в кінці 20-х років роману «Визволення», а також книг для дітей та юнацтва, серед яких широковідомі «Дуже добре» та «Десятикласники», мала значний вплив на формування молодого покоління. Не менша роль у цьому плані належить О. Іваненко і Н. Забілі – їхні твори назавжди увійшли до дитячої класики. Прозаїк Ю. Шовкопляс, випускник Харківського університету 1927 року, все своє творче життя пов’язав із Харковом – тривалий час був головою правління Харківської організації СПУ, головним редактором журналу «Прапор». Найвідомішим його твором став роман «Інженери», написаний у 30-і роки у характерному для тих часів жанрі «виробничого» роману. М. Трублаїні судилося започаткувати в українській літературі першої половини ХХ століття жанр юнацької пригодницької повісті – знаменита «Шхуна «Колумб» входить до переліку кращих його зразків.

Значний резонанс серед всесоюзного читача викликала книжка блискучих літературних пародій «Парнас дыбом», написана викладачами Харківського університету Олександром Фінкелем, Естер Паперною, Олександром Розенбергом і видана 1925 року в Харкові. За два наступні роки вона перевидавалася тричі. Перу мовознавця, майбутнього професора кафедри російської мови О. Фінкеля належать дотепні й високохудожні пародії на твори видатних світових і російських поетів – Шекспіра, О. Пушкіна, І. Буніна, М. Гумільова, М. Волошина, К. Чуковського, В. Маяковського, С. Єсєніна та багатьох інших.

Своє слово в літературі сказало й покоління, що прийшло в університет у 30-х роках: Василь Мисик, Іван Вирган, Яків Баш, Юрій Шевельов, Олександр Ільченко, Степан Крижанівський, Вадим Собко, Ігор Муратов, Леонід Вишеславський…

Декому з них, як І. Виргану, довелося пережити жах сталінських таборів, дехто, як Ю. Шевельов, опинився на еміграції. Більшість вижила, продовживши активну творчу діяльність. О. Ільченко став родоначальником нового в українській літературі стильового напрямку  – «химерної прози». Його культовий роман «з народних уст», «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» мав визначальний вплив на творчість молодих українських письменників, які в подальшому розвинули закладені О. Ільченком творчі ідеї. Прекрасними поетами були харків’яни В.  Мисик, І. Вирган, І. Муратов. В. Мисик, окрім оригінальних поезій залишив довершені переклади з англійської (Байрон, Шеллі, Бернс, Вітмен) та східних мов (Фірдуосі, Сааді, Нізамі, Омар Хайям, Гафіз), а І. Вирган, чий літературний талант не обмежувався глибокою, філософською за своїм змістом лірикою, підготував у співавторстві з М. Пилинською унікальний російсько-український словник сталих виразів. Різнобічними були творчі устремління лауреата Державної премії І. Муратова – поезія, проза, драматургія.

Події Другої світової війни, учасниками якої були й студенти університету, стали каталізатором їхньої творчої активності у подальшому, хоча декому з них, зокрема талановитим поетам Давиду Каневському і Михайлу Кульчицькому не судилося повернутися з фронту живими. Обпалене війною покоління – Олесь Гончар, Володимир Добровольський, Данило Бакуменко, Олексій Коломієць, Євмен Доломан, Григорій Тютюнник, Дмитро Білоус та інші свої переживання цієї трагедії ХХ століття втілювало в художні твори. О. Гончареві випала честь стати автором першого в українській літературі справді високохудожнього роману про щойно завершену війну. Його «Прапороносці» на багато років наперед визначили високу планку в зображенні воєнних подій з погляду рядового солдата, звичайної людини. Протягом 40-х – 80-х років (а саме в цей період працювали в літературі представники цього покоління) з-під пера письменників-фронтовиків вийшло чимало творів, що стали значними мистецькими здобутками. Увагу читачів і літературної спільноти, наприклад, привернула повість випускника університету В. Добровольського «Трое в серых шинелях». Окремо слід згадати роман Г. Тютюнника «Вир», який завдяки яскравості образів, пластичності зображених характерів, майстерності психологічного аналізу, досконалості мови належить до найкращих зразків реалістичної літератури ХХ століття.

Звичайно, не лише тема війни хвилювала цих авторів. О. Гончар, який досяг найбільшого офіційного й читацького визнання як письменник – він лауреат кількох Державних і Ленінської премії, Герой соціалістичної праці, довголітній Голова правління Спілки письменників України, секретар Спілки письменників СРСР – протягом свого достатньо довгого творчого життя  став автором таких резонансних творів, як «Людина і зброя», «Тронка», «Собор», багатьох повістей і новел. Написаний у 60-і роки роман «Собор» присвячений проблемі збереження історичної пам’яті народу, боротьбі за «екологічну» чистоту, як довкілля, так і людських душ. Майстерними були драматичні твори іншого випускника університету, теж лауреата численних премій, О. Коломійця. Його комедії і драми  – «Фараони», «Перший гріх», «Голубі олені», «Дикий Ангел» з ентузіазмом зустрічали численні читачі й глядачі. Особливою популярністю користувалася комедія «Фараони», присвячена, як би сьогодні сказали, проблемі «гендерної рівності». П’єса була в репертуарі всіх театрів України, перекладена іншими мовами.

Університет за визначенням у всі часи мав бути місцем вільної думки, спонукати до критичного мислення, цінувати індивідуальну свободу, право на власну оцінку подій і явищ життя. Тому завжди, навіть у роки диктатури й застою серед його викладачів, студентів і випускників були ті, хто обстоював ідеали свободи й демократії. Ця тенденція особливо посилилася з кінця 50-х років ХХ століття, коли в країні, що пережила сталінський терор, почав формуватися рух дисидентів, незгодних з політикою влади. Лев Копелєв, Юрій Даніель, Іван Світличний, Лариса Богораз, Марлена Рахліна, Борис Чичибабін – ось імена тих, хто мав силу духу й сміливість протистояти системі. Л. Богораз, вчений-філолог і письменниця, була серед тих вісьмох сміливців, хто у серпні 1968 року вийшов на Красну площу в Москві, протестуючи проти окупації Чехословаччини радянськими військами. Ю. Даніель, чий роман «Говорит Москва», надрукований на Заході, викликав лють у представників влади, став, разом із Андрієм Синявським, однією із перших політичних жертв брежнєвської епохи. Арешт, ув’язнення і заслання – такою була реакція влади на появу гострого й правдивого твору. Кілька років в ув’язненні довелося провести надзвичайно талановитому поету Б. Чичибабіну. Його глибока, щира поезія без перебільшення належить до золотого фонду російської літератури ХХ століття.

Трагічною була доля І. Світличного – поета, літературознавця, випускника філологічного факультету. Він був центральною фігурою українського дисидентсько-культурницького руху 60-х – 80-х років, навколо нього об’єднувалися інші – Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Василь Стус, Ліна Костенко… Справжній митець і видатний науковець, І. Світличний провів майже дванадцять років у тюрмах і таборах, повернувся тяжко хворим і помер, не зробивши й десятої частини того, що міг би зробити. Книгозбірню І. Світличного його сестра Надія передала до Центральної наукової бібліотеки Харківського університету.

Близьким за духом до І. Світличного був й інший випускник філфаку, Григір Тютюнник, який хоча й прямо не належав до дисидентського руху, але у своїй творчості завжди обстоював ідеали справедливості й правди. Його новелістика відзначалася точністю психологічного малюнка, життєвою достовірністю характерів, тонким психологізмом, гостротою порушених проблем. Герої новел Григора Тютюнника – звичайні, ніби пересічні люди, мешканці невеличких містечок чи сіл, однак у їхніх долях, мов у краплині води, відбиваються всі болі й радощі української людини середини ХХ століття.

Університетські викладачі й студенти взяли активну участь у подіях кінця 80-х – початку 90-х років, виступивши на підтримку горбачовської перебудови. Поет, член Спілки письменників України, професор Олександр Юрченко став першим Головою створеного в цей час у Харкові Товариства української мови, а його поетична творчість набула актуальності й нового змісту.

Харківський університет за більш як двохсотлітню історію свого існування дав літературі стільки талановитих творів, стільки блискучих майстрів слова, що лише їх перелік зайняв би надто багато часу. Це кілька сотень, а може, й більше тисячі імен. Ми назвали далеко не всіх навіть із числа літераторів минулого. А є ще письменники і поети нинішніх поколінь, які продовжують активно працювати на ниві художнього слова: Володимир Калашник, В’ячеслав Романовський, Ірина Мироненко, Антоніна Тимченко, Микола Філон, Анатолій Жикол, Андрій Краснящих, Роман Трифонов і багато, багато інших…

А скільки молодих талантів, щойно переступивши поріг університету, ще тільки пробує своє перо (чи клавіші комп’ютера), добираючи рими до віршованих рядків або обмірковуючи перші фрази своїх новел чи романів! Адже скільки буде існувати університет, стільки існуватиме в ньому жага літературної творчості – вона живе і завжди житиме у душах і серцях його студентів, викладачів і випускників.

Проф. Ю. БЕЗХУТРИЙ.