Четвер, листопада 14, 2019

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Наш лекційний зал

Харківське коріння красного письменства: 
біографічні й літературні цікавинки

ВІД РЕДАКЦІЇ. Як ми Вам і обіцяли, із згоди професора філологічного факультету Тетяни Степанівни МАТВЄЄВОЇ вміщуємо скорочений текст лекції ученого на засіданні Студентського наукового товариства філфаку, що відбулося на початку нинішнього навчального року. Читаймо! Насолоджуймося розкішшю наукового дослідження талановитого вченого-філолога.

«Моим правилом в жизни было – работай, работай, не вглядываясь вперед и не озираясь назад; работай, не ожидая ниоткуда и ни от кого ни награды, ни похвалы; работай до тех пор, пока слушают тебя руки и пока бьется живое сердце в твоей груди; работай на пользу твоего народа и на благо родины, дорогой тебе».

Цими словами Д. Яворницького можна охарактеризувати біографії тих слобожан, про кого йтиметься в цій статті. Найперше – про Григорія Савича Сковороду (1722—1794), який все свідоме життя провів на Слобожанщині, в українському степу, що колись називався Диким Полем. У Харкові Г. Сковорода жив на Лисій горі, на вулиці, яка тепер називається Скородинівською. Викладав у Колегіумі християнське добронравіє (етику), причому лекції читав безоплатно, оскільки вважав їх справою, що дає йому радість і є корисною для суспільства. Сам Григорій Савич неодноразово зауважував: «Живемо ми тоді, коли наш розум, шукаючи правди, любить відшукувати стежки до неї і, стрінувши її око, веселиться її вічним світлом». Згодом В. Каразін сказав про Г. Сковороду, що під чубом та в українській свитині ми мали свого Піфагора й Лейбніца.

Збереглися згадки про Г. Сковороду тих часів: одягався просто, їв один раз на день пізно ввечері: м’ясо й рибу не вживав, а тільки городину, молоко; спав не більше чотирьох годин, прокидався рано, обов’язково виходив на прогулянку за місто, завжди був веселим, бадьорим. Добре співав, грав на музичних інструментах, писав музику для церковних концертів.

Після припинення викладання в Колегіумі Г. Сковорода спочатку жив у відставного прапорщика Зембровського на хуторі Гужвинському поблизу теперішнього села Безруки Дергачівського району. Незабаром перебрався до прихарківської слободи Бабаї, мешкав в одному з будинків місцевої церкви, на жаль, зруйнованої в 1933 році. Тут, на пасіці, створив свої знамениті «Байки харківські». Є свідчення, що мандрівний філософ неодноразово відвідував родину поміщика І. Мечникова, батька вчених Іллі (Нобелівський лауреат із медицини 1908 року) й Лева Мечникових, що жив у селі Панасівці (тепер Мечникове Дворічанського району). Про ці відвідини маємо згадки в нарисі «Сковорода, український філософ» М. Гесé де Кальвé, зятя І. Мечникова, одруженого з його донькою Серафимою.

Із 1781 року філософ жив у Барвінковому, на пасіці в Двόрецькому лісі, зустрічався з колишніми запорожцями, адже Барвінкове було центром найпівнічнішої січової паланки. Відвідував поет і дерев’яну козацьку церкву, яку, за легендою, козаки спалили, після того як до неї зайшла Катерина II.

Взагалі Г. Сковорода любив подовгу жити при церквах і монастирях: в Старохарківському (Курязькому), Харківському училищному, Ахтирському, Святогірському, Сумському монастирях, заходив до Гороховатської пустині, що розташовувалася на березі Оскола, не раз бував і в Ізюмі. Під старість перебрався до с. Іванівки (Пан-Іванівки) Богодухівського повіту до свого товариша М. Ковалинського – автора першої біографії Г. Сковороди «Житие Григория Сковороды. Писано в 1794 г. в древнем вкусе» (опублікована в журналі «Киевская старина» в 1886 році, а згодом, у 1894 році, в ювілейному виданні «Сочинения Григория Саввича Сковороды, собранные и редактированные профессором Д. И. Багалеем»)». Саме М. Ковалинський наполіг, щоб художник Лук’янов написав портрет Г. Сковороди, який став фактично єдиним зображенням зовнішності митця.

Серед харківців виділімо родину Квіток, яку любив відвідувати Г. Сковорода. Як згадує Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко (1778—1843), він із старшим братом Андрієм та сестрами вивчали напам’ять його твори й виконували їх під час різних урочистостей.

Дитинство майбутнього письменника проходило в ідилічних умовах. Побут харківських поміщиків в останній чверті XVIII ст. лишався майже цілком патріархальним (змальований Г. Квіткою в романі «Пан Халявский»). Ось як згадував про цей час В. Каразін: «Я помню, что дома помещиков, которые имели пятьсот или тысячу душ, были крыты соломой, что в гостиных стояли лавки, накрытые коврами, что за столом прислуживали девушки в белых сорочках, разноцветных юбках и красных башмачках», що головні пани в губернському місті «ходили по улице подвыпившими и с музыкантами».

Квітчині предки обіймали високі старшинські посади в українських козацьких полках Слобожанщини; зокрема дід по батькові був полковником Ізюмського козацького полку. Батько служив харківським городничим, перебував у дружніх стосунках із кошовим отаманом Чорноморського козацького війська А. Головатим. Мати була однією з директрис харківського Інституту шляхетних панн. Сам Г. Квітка служив комісаром у народному ополченні, директором Харківського театру, був повітовим предводителем дворянства, совісним суддею, головою харківської палати карного суду, став одним із засновників Товариства благодіяння, Інституту шляхетних панн у Харкові, ініціатором заснування журналу «Украинский вестник», альманахів «Утренняя звезда» і «Молодик», учасником заснування першої публічної бібліотеки в нашому місті. У зв’язку з такою його багатогранною діяльністю з’явилися навіть епіграми. Одна приписується В. Каразіну: «Был монахом, был актером,/Был поэтом, был танцором»; друга анонімна: «Не надивлюся я, Создатель,/Какой у нас мудреный век;/Актер, поэт и заседатель‒/Один и тот же человек!».

Розповідаючи про харківських авторів, неможливо не згадати університет, із яким пов’язані біографії багатьох із них, і який відіграв неабияку роль у становленні й розвитку культури Слобожанщини. Із 1765 року Харків став адміністративним центром Слобідсько-Української губернії, яка, своєю чергою, вважалася своєрідним перехрестям торгівельних шляхів із центру Росії до Причорномор’я, з України на Дін і Поволжжя. Безперечно, йдеться про науковий потенціал вищої школи, який забезпечувався майже столітнім досвідом функціонування в Харкові середніх навчальних закладів. Із 1726 року в місті існувала духовна семінарія – колегіум, у якому, крім уже згаданого Г. Сковороди, викладав Ф. Прокопович (серед предметів виділімо піїтику, риторику, філософію, богословіє, слов’янську, грецьку, латинську, також французьку, німецьку мови, математику, геометрію, артилерію, геодезію, малювання); у 1768 році відкрито казенне училище, в 1789 році – Головне народне й Мале народне училища, які в 1798 році були об’єднані.

Так склалися передумови для появи в Харкові університету. Як зазначив Д. І. Багалій: «Харківський університет був прихильним до українознавства й дав чимало славетних діячів на сій ниві… Окрім загальної мети – утворення науки й викладання лекцій – перед ним, яко краєвим центром освіти, поставлена ще одна поважна мета – працювати на користь тієї країни, де він заснувався, для того населення, яке зробило такі величезні жертви для можливості мати вищу школу у своєму рідному краю – у Слобожанщині». Зважмо й на те, що на той час університету не було ні в Петербурзі (з’явився в 1819 році), ні в Києві (з’явився в 1835 році).

З університетом пов’язані імена багатьох українських письменників. Найперше йдеться про Петра Петровича Гулака-Артемовського (1790—1865). Спочатку він був вільним слухачем словесного факультету, згодом захистив магістерську дисертацію («О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания оной»), став професором російської історії, географії та статистики. Майже двадцять років безперервно обіймав вищі адміністративні посади: декан словесного факультету, проректор, ректор (1841—1849), почесний член університету; також був членом «Московского общества истории и древностей российских», «Московского общества аматоров русской словесности», «Королевского общества друзей науки» у Варшаві, членом «Копенгагенского общества северных антикваров».

Також опікувався Харківським і Полтавським інститутами шляхетних панн (зокрема в Харківському інституті викладав французьку мову). Причому перші тринадцять років він працював безоплатно також і як інспектор, і завідувач навчальних частин інститутів. Згодом отримував дві тисячі карбованців на рік, яких ледве вистачало на часті поїздки до Полтави й тривале життя там без сім’ї. Цікаво, що другою дружиною П. Гулака-Артемовського стала вихованка Харківського пансіону Єлизавета Панютіна, а їхня донька Аполлінарія виховувалася в Полтавському інституті.

Сумлінна адміністративна діяльність приносила честолюбному П. Гулаку-Артемовському генеральські чини, численні ордени й подарунки від «светлейших особ императорского дома», але водночас вона, за свідченням сучасників, не давала йому змоги серйозно зосередитися на педагогічній і науковій роботі. Лекції його не відзначалися особливою глибиною, хоч і приваблювали слухачів блискучим викладом. У 1820-ті роки він вважався одним із кращих університетських викладачів, тож його аудиторія нерідко наповнювалася слухачами з інших факультетів, навіть дами іноді робили честь професору відвідуванням його викладів. Оцінки студентів 1830-х років скептичні, проте не надто різкі. Зокрема студент С. Геєвський згадував, що П. Гулак-Артемовський великої вченості не виявляв, однак був великий майстер читати, справжній оратор: «Даже лекции Артемовского-Гулака в пять часов вечера, т. е. при свечах, в огромной аудитории, под блеск бриллиантовых перстней, которыми были унизаны все пальцы обеих рук, с торжественной его дикцией, нравились мне, если не по внутреннему содержанию, то хотя бы по внешней их форме, тем эффектом, который они оказывали на значительное число слушателей». Справді різкими стають відгуки студентів 1840-х років. Наприклад, спогади студента Ф. Неслуховського: «Как профессор он не приносил никакой пользы своим слушателям, был фразер и ритор, однако как человек был добрый, готовый помочь бедному, в особенности тому, кто способен был заслужить его благосклонность. Бывало, что предоставлял бедному студенту не только протекцию, но помогал и деньгами». Або зі спогадів М. Де-Пуле: «На лекции он появлялся весь обвешанный орденами… Этот сановитый, но бодрый и красивый старик, казалось, был не от университетского мира, а пришел в него если не из модной гостиной, то из департамента в лице его директора или начальника отдела, который удовлетворенный возвращается после удачного доклада у министра».

Щодо творчості, то поезія, очевидно, відігравала для П. Гулака-Артемовського допоміжну роль. Як зауважував М. Костомаров, особисто знайомий із ним: «Старавшись целый век играть какую-нибудь роль, ‒ как профессор русской истории, как ректор университета, как попечитель двух женских институтов, ‒ он не достиг своей цели: он не приобрел ни знаменитости, ни памяти потомства на этом поприще, но остался бессмертен как народный малорусский поэт; никто не превзошел его в знании всех изгибов малорусской народности и в неподражаемом искусстве передавать их поэтическими образами и превосходным народным языком. А между тем во всю свою жизнь он и не подозревал, в чем действительно он мог быть выше всех и приобрести знаменитость как литератор! Свои малорусские стихотворения писал он ради шутки и считал их не более как шуткою».

Проте саме як письменник П. Гулак-Артемовський сьогодні пам’ятається найбільше. Насамперед байками «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі», «Тюхтій та Чванько», «Батько та Син», а серед них – «Пан та Собака» (1818), яка стала першою віршовою байкою нової української літератури, а, за словами І. Франка, «ферментом, що збуджувала думки про потребу реформи селянських відносин». Також П. Гулак-Артемовський – перший в українській літературі автор преромантичної балади. Це передусім «Твардовський» (вільний переклад балади А. Міцкевича «Пані Твардовська»), «Рибалка» (переспів балади Й.-В. Гете).

Згаданий нами М. Костомаров теж мешкав у Харкові в 1833—1844 роках. У перший харківський рік він квартирував у професора-латиніста П. Сокальського, про що в «Автобиографии» розповів так: «Содержание и обращение с нами было очень хорошее, одно только несколько беспокоило меня: Сокальский не позволял курить табак, а это побуждало нас курить в печную трубу. Однажды я, воткнувши для курения трубку в верхний душник печки, нечаянно зажег сажу и сам испугался, едва потушил и не допустил пожара, но после того Сокальский махнул рукой и сказал: “Лучше курите, а то вы мне дом сожжете”».

М. Костомаров зауважував, що саме в перший рік свого перебування в Харкові посилено займався вивченням мов і уяву його став займати античний світ. Одного разу після читання «Іліади» в оригіналі він задумав розіграти сцену, як Ахілл тягне тіло Гектора навколо стін Іліона. Для цього товариші прив’язали його до дитячого візочка й стали опускати донизу дерев’яними сходами флігеля. На шум прибігли П. Сокальський і професори, які перебували в нього на гостині. Дізнавшись, у чому річ, сміялися, але коли відв’язали головного винуватця сміху, виявилося, що його голова в крові.

У 1835—1837 роках М. Костомаров мешкав у будинку професора російської історії П. Гулака-Артемовського.

Саме в інтелектуальній атмосфері Харкова сформувалися світобачення, історичні погляди М. Костомарова: крім згаданих професорів, уплив на нього мали І. Бецький, І. Срезневський, А. Метлинський. Щодо його літературної творчості, то великим був уплив Г. Квітки-Основ’яненка: такого впливу не мали його великоруські друзі, наприклад, І. Срезневський за всієї уваги до української літератури все-таки був теоретиком у цьому питанні, оскільки сам не писав українською мовою.

Саме в Харкові на початку 1838 року під псевдонімом Ієремія Галка вийшов перший друкований твір М. Костомарова «Савва Чалый, драматические сцены на южнорусском языке», і далі практично щороку виходили «Українські балади», поетична збірка «Ветка, малороссийские стихотворения», віршована трагедія «Переяславська ніч», оповідання «Сорок літ», «Казка про дівку-семилітку», казки «Торба», «Лови». В «Автобиографии» М. Костомаров записав: «Первый раз в жизни добыл я малорусские песни издания Максимовича 1827 года. Меня поразила и увлекла неподдельная прелесть малорусской народной поэзии; я никак не подозревал, что такое изящество, такая глубина и свежесть чувства были в произведениях народа, столько близкого ко мне и о котором я, как увидел, ничего не знал».

У нашому місті в 1842 році з’явилася стаття М. Костомарова «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке», в якій ішлося про перспективи розвитку україномовної художньої літератури (аналізувалися твори І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, К. Тополі). В останній рік харківського життя М. Костомаров посилено вивчав документи епохи Б. Хмельницького.

Університет, його викладачі поставали й зі сторінок художніх творів. Серед написаного на початку XX ст. назвімо роман Д. Яворницького «За чужий гріх». Уперше про автобіографізм роману висловив думку М. Сумцов у статті, надрукованій у газеті «Южный край» у 1910 році, згодом, у 1926 році, в статті «До історії наукового впливу О. О. Потебні» в підрозділі «О. О. Потебня в освітленні Д. І. Еварницького». М. Сумцов аргументує своє твердження тим, що досі ніхто не знав про спогади автора роману, присвячені життю Харківського університету й особливо О. О. Потебні: «Вийшло це від того, що Еварницький заховав свої спогади про О. Потебню й інших професорів Харківського університету за часи його студентства в мало кому відомому оповіданні “За чужий гріх”. Це просторе… оповідання, написане соковитою українською мовою, має автобіографічний характер. Персонажі оповідання – портрети більш-менш живих людей, з котрими автор зустрічався на протязі свого життя, тільки під псевдонімами. Особливо це можна висловити про 29 главу, де автор описує своє враження від університету і професорів його. Я тут найшов не тільки моїх власних учителів і товаришів по кафедрі, а навіть і самого себе під назвою Донець-Залозного, і самого автора оповідання як колишнього мойого учня і приятеля, під назвою Грицька Дурденка».

Із викладачів університету 1880-х років, виведених у романі Д. Яворницького, найбільш яскраво показані, на думку М. Сумцова, професор Надлер (у романі Карлсон, у житті – Василь Карлович), Морев (реально професор Петров), об’єктивно подано характеристику «чудернацького» професора Безсонова (в романі Брикін). Але найцікавішою є постать професора Хмари (Потебні).

«Своїми лекціями Хмара нагадував того справжнього артиста-будовцю, що, будуючи величну і дивну храмину, він сперш усього обстановить її звідусіль густим риштованням і схова од погляду народу і довго, довго томить його певною невідомістю, а потім вмить скине з будівлі усю дерев’яну одежу її і вмить покаже таку дивну і напрочуд величну храмину, що люде, збігшись до неї, довго стоять в глибокому непорозумінні і довго ніяк не можуть прибрати певних слів, щоб як слід виславити і вихвалити великого артиста-будовцю».

Завершуючи, наведу слова А. Метлинського з його «Речи об истинном значении поэзии, написанной для произнесения в торжественном собрании Харьковского университета 30 августа 1843 года»: «Назначение художества – воссоздавать красоту возможно чистою, полною, светлою, как отблеск божественного происхождения человека и его первобытного, невинного состояния… художнику должно прозревать… прекрасные идеалы и действовать фантазиею, творящей собственный мир из того, что дает ей жизнь действительная».