"А" — АКАДЕМІК

ВІД РЕДАКЦІЇ:Відкриваємо нову рубрику до 215- ої річниці народження Каразінського — «Університет від «А» до «Я». Сьогодні — перша літера. Академік (від лат. academicus) — це дійсний член вищого ступеня організації вчених, тобто академії наук. Це звання призначають за допомогою таємного голосування, участь у якому беруть дійсні члени відповідної академії. Наразі Національна академія наук України (НАНУ) нараховує 189 академіків, 12 з яких працюють у Каразінському.

Незабаром головна наукова організація України відзначатиме 100-річний ювілей: НАНУ була заснована 27 листопада 1918 р. у Києві. Ця дата повністю співпадає з днем народження теперішнього президента академії Бориса Євгеновича Патона. Наш кореспондент Дар’я КОСТЄВА взяла інтерв’ю у проректора з науково-педагогічної роботи університету, доктора фізико-математичних наук, професора, академіка НАН України АЗАРЄНКОВА Миколи Олексійовича.

– Миколо Олексійовичу, як було прийнято рішення вчитися на фізико-технічному факультеті тодішнього ХДУ, і з чого починався Ваш науковий шлях?

– Рішення про те, до якого університету або інституту вступати, прийшло не відразу. Спочатку мені хотілося стати військовим: прикордонником, моряком, льотчиком. Потім прийшла ідея стати геологом. Час був такий. По радіо лунали чудові пісні про геологів, створювалися прекрасні фільми. Та й успіхи на обласних олімпіадах з географії підштовхували до дій. Але якось приїхала в рідне село двоюрідна сестра, яка була студенткою інженерно-економічного інституту, і запитала, чи подобаються мені математика і фізика. Вона розповіла, що поруч з їх гуртожитком на вул. Студентській розташований гуртожиток університету, в якому живуть студенти фізики. Відрізняються вони від усіх студентів своєю захопленістю, інтелектом, неординарністю і почуттям гумору. Чи не хочу я зануритися в цю атмосферу? Так я опинився на фізикотехнічному факультеті… Дійсність виявилася набагато складнішою, ніж очікувалося. Вчитися довелося з хлопцями, які закінчили фізико-математичні школи. Завдання з фізики та математики вони вирішували швидко і оригінально. Вони легко засвоювали лекційний матеріал. Здавалося, що їм і робити нема чого на першому курсі. Спочатку мучили сумніви, чи тим я займаюся. Але поступово втягнувся й літню екзаменаційну сесію склав на «п’ятірки», а з математичного аналізу навіть отримав перший у своєму житті «автомат».

До третього курсу я визначився, що хочу займатися фізикою плазми. Напевно, це сталося тому, що на мене справив враження виступ Володимира Тарасовича ТОЛОКА на організаційних зборах першокурсників. Молодий професор розповідав нам про завдання створення штучного сонця, про успіхи харківських фізиків на цьому шляху. Це для мене був найяскравіший виступ. Ми слухали, затамувавши подих. Після п’ятого семестру мене розподілили для подальшого навчання на кафедру фізики плазми, і, за рекомендацією О.І. Дементій, заступника декана факультету, моїм науковим керівником став проф. Кондратенко О.М. Він запропонував мені для початку вирішити пробну задачу. А потім розпочався класичний шлях: дипломна робота, аспірантура, захист кандидатської дисертації…

– А хто ще вплинув на Ваш вибір на користь науки? Розкажіть про улюблених викладачів.

– Вчитися на фізтесі було у кого. Нам викладали прекрасні математики — П.А. Мишкіс і Ю.А. Палант. Загальну фізику читали академік О.І. Ахієзер і О.І. Дементій. Лекції з теоретичної фізики читали В.В. Ангелейко, І.М. Адаменко, Ю.О. Кірочкін, І.О. Ахієзер, В.І. Приходько. А спеціальні курси з фізики плазми ми слухали з вуст видатних вчених, співробітників ХФТІ — члена-кореспондента АН України К.М. Степанова, В.Д. Шапіро, В. І. Курилко, С.С. Моїсеєва, Б.М.Руткевіча, В.Г. Падалки. Та й наші університетські викладачі були дуже сильні — А.М. Кондратенко, В.І.Муратов, Є.І. Луценко, А.М. Рожков.

– Займаючись науковими дослідженнями, чи ставили Ви перед собою мету — отримати звання АКАДЕМІКА?

– Пам’ятаю, як у випускному класі однокласниці писали мені в підручнику німецької мови побажання, звертаючись як до майбутнього професора або інженера. Тоді я не дуже уявляв, чим відрізняється професор від інженера.

На першому курсі лекції з матаналізу і аналітичної геометрії читав нам асистент П.А. Мишкіс. І я дуже швидко усвідомив, що рівень знань Петра Анатолійовича для мене є позамежним. Про професорство я вже навіть не мріяв. Якось сестра Клара, завдяки якій я обрав для себе фізтех, запитала мене, чи працюю я над докторською дисертацією. Питання мені було не зрозумілим. Тоді вже я розумів, що моя справа працювати. Інші люди, мій науковий керівник, колеги, можуть оцінити мої наукові результати і підказати потрібні рішення. Так і з академічними званнями було. Коли були оголошені вибори в академію наук, виявилося, що є вакансія члена-кореспондента з фізики плазми. Мій колега і вчитель, професор В. І. Муратов, повідомив про оголошений конкурс, а академік-секретар відділення ядерної фізики та енергетики І.М. Неклюдов запропонував взяти участь в конкурсі. Неоціненну підтримку надав мені на виборах І.І. Залюбовський. Його авторитет у відділенні був дуже високим, і його оцінка будь-якої кандидатури приймалася колективом. Конкуренція на вакансію була висока, всі кандидатури були гідними і шанованими вченими, але я отримав найбільше голосів. Вибори в академіки, які відбулися через шість років, пройшли легше. Було п’ять претендентів на вакансію академіка, обрали мене в першому ж турі, хоча я не був головною кандидатурою. У зв’язку з виборами до академії наук, я згадую нашого ректора, який на початку першої своєї ректорської каденції на Вченій раді звернув увагу деканів на необхідність участі в академічних конкурсах. Ми ж вважали, що не зможемо подолати стрункі лави вчених академічних інститутів. Тепер вже ясно, що ректор мав рацію. Потрібно було заявляти свої претензії на академічні титули і давати можливість академікам приймати рішення при голосуванні. Зауважу, що Віль Савбанович не тільки вимагав від університетської професури брати участь у виборах, але і сам успішно пройшов виборні процедури.

– Звання академіка є вищою сходинкою наукової драбини, найвищою оцінкою наукової спільноти.

– Академіки теж люди. І вони всі різні. Так, середній рівень академіків, напевно, вищий, ніж у інших категорій вчених. Але я цей рівень не вимірював. Про себе скажу, що після обрання в академію крила у мене на спині не виросли, лоб ширше не став. Всі мої студентські друзі, які не стали академіками, залишаються моїми друзями. Складнощів у спілкуванні з ними я не відчуваю. Привілеїв, крім стипендії академіка, у мене немає. Фінансування на свою наукову роботу я отримую, як і всі, на конкурсній основі. А ось обов’язків і відповідальності за свої рішення додалося. Все, що я роблю, повинно бути глибоким і ґрунтовним, адже я працюю на благо держави, академії та університету. В основному мені доводиться займатися дослідницькою та науково-організаційною роботою, виконувати експертні та аналітичні функції. – Середній вік академіків України — близько 70 років, наймолодшому члену НАН — 53. – Як жартував академік Л. М. Литвиненко, багаторічний директор радіоастрономічного інституту, виступаючи перед школярами на дні відкритих дверей в університеті: «Не всі доктори наук в академії пам’ятають, скільки їм років». У кожному жарті є доля істини. Молоді академіки були і є. Так, О.І. Лейпунський, другий директор УФТІ, один з лідерів у ядерній фізиці, засновник реакторів на швидких нейтронах, став академіком у 31 рік. А математик С.Л. Соболєв був обраний членом-кореспондентом в 24 роки, а академіком в 30. Це не єдині приклади. Але це швидше виняток, ніж правило. Найчастіше академіками стають близько 60 років, коли накопичується багаж наукових досягнень, приходить популярність в колі вчених. Адже обирають в академіки не за красу і стрункість, а за наукові результати. Ці наукові результати повинен знати не тільки той, хто обирається, а й, головним чином, ті, хто вибирає. Є, звичайно, й інші варіанти обрання. У ранньому віці можна стати академіком Малої академії наук.

– Як Ви можете оцінити стан науки в Україні на даний момент?

– Стан науки в Україні зараз плачевний. Пояснити це можна. Почну з того, що нинішній науковий потенціал дістався Україні в результаті розвалу величезної держави. Українські вчені обслуговували значну частину науково-промислового потенціалу, і всього народно-господарського комплексу Радянського Союзу. В Україні багато вміли робити, володіли практично всіма технологіями, головним чином, в наукомістких галузях. Перерахую тільки деякі досягнення. Україна була серед світових лідерів в ракетнокосмічній галузі, енергомашинобудуванні, кораблебудуванні, військових виробництвах, турбобудуванні, в атомній енергетиці, мікроелектроніці. І раптом, з розвалом Союзу зникли замовлення, значно зменшилося фінансування науки. Нові керівники економіки виявилися не в змозі скористатися унікальним вузівським і академічним науковим потенціалом. Складається таке враження, що вони не дуже добре уявляють, що вміють українські вчені та де може бути застосовано їх доробок. Час летить, йдуть з життя люди, які володіли унікальними технологіями, які могли обслуговувати унікальні установки й виробництва. Боюся, багато з того, що ми вміли, вже ніколи не вдасться відновити в Україні. Якби не було Національної академії наук, не було академіка Б.Є. Патона, академічна наука просто би зникла.

– 27 листопада виповнюється 100 років з дня заснування Національній академії наук України.

— Незабаром — 100 років Національній академії наук України. Дата ця для мене особлива з багатьох причин. Тому, що серед її творців — перших академіків, «дванадцяти апостолів», є і три випускники університету. Пишаюся тим, що університет причетний до цієї доброї справи, адже багато випускників університету стали її дійсними членами і членами-кореспондентами. Б.Є. Патон зазначав на ювілеї університету, що кожен шостий член академії — випускник Каразінського. Університет вже святкує і далі буде відзначати ювілей НАН України. Сподіваюся, що багато поколінь наших випускників ще будуть окрасою української академічної науки!

Дар’я КОСТЄВА, наш спецкор.