Подорож незвіданою землею

У місцевому автобусі, що вирушав із пакистанської столиці Ісламабаду до високогірної долини Хунза, я була єдиною туристкою. Іноземці тут нечасто користуються громадським транспортом – усі надписи в автобусах і на зупинках лише на урду. Та й січень – не сезон для відвідування гірських місцевостей Пакистану: через загрозу лавин деякі дороги закриті, холодний вітер і снігові замети подеколи не дозволяють дістатися найкрасивіших природних пам’яток, а за відсутності опалення температура  в готельних кімнатах опускається майже до нульової позначки.

– Коли зайдеш в автобус, надягни на голову шаль, – згадую пораду мого супутника Арслана, власника туристичної агенції.  – У великих містах багато жінок не закривають волосся, але в гірських районах, куди ми вирушаємо, традиції суворіші.

Пасажири, загорнуті у традиційні великі платки, які багато хто носить замість звичайної куртки, дивляться на мене з цікавістю. Арслан пояснює, що зовні я нагадую жінок однієї з багатьох народностей Пакистану, тож відрізнити мене можна лише за одягом. На відміну від іноземок або мешканок великих пакистанських міст, жінки з високогірних районів здебільшого не носять джинси, а якщо й надягають, то разом із довгими светрами або сорочками майже до колін.

За годину автобус звертає з головної траси й рушає в невідомому напрямку. Уночі через обмаль ліхтарів побачити місцевість не вдається. Арслан заспокоює:

– Не турбуйся, ми звернули з головної дороги, бо шукаємо ксерокс.

– Ксерокс?? Кому потрібен ксерокс о десятій годині вечора?

– Ксерокс потрібен тобі, бо ти іноземка і повинна мати при собі копії паспорта.

На шляху до долини Хунза автобус долає десять контрольно-пропускних пунктів. На кожному з них туристу потрібно залишити ксерокопію паспорта. Контроль іноземців у країні суворий, адже з одного боку – неспокійний Афганістан,  з другого – Індія, з якою в Пакистану багаторічний конфлікт за спірні території Джамму та Кашміру. Місцеві кажуть, що в їхній країні мешкає близько 3  мільйонів афганських біженців, які мають паспорти обох держав та, подеколи вчиняючи злочини на території Пакистану, втікають назад.

Маленька будка із ксероксом та комп’ютером на узбіччі напівтемної дороги.  Поки Арслан робить копії мого паспорта, весь автобус терпляче чекає: у Пакистані, як і в багатьох азіатських державах, життя неквапливе.  Деякі пасажири намагаються з’ясувати звідки я та куди саме їду, а головне – дивуються, як це я зважилася приїхати в ці краї в таку сувору погоду.

Під час однієї з перевірок мене попросили вийти з автобусу, сфотографували веб-камерою та, записавши паспортні дані у великий зошит, видали дозвіл на подальшу подорож. Так я потрапила в Гілгіт-Балтістан – територію, колись підконтрольну Талібану. Незважаючи на те що зараз Гілгіт є цілком безпечним і відкритим для іноземців, там ще й досі панують деякі правила, встановлені талібами.

Ми зупиняємося в містечку Чіллас біля придорожньої харчевні, приміщення якої поділене на дві частини. Більша частина – для чоловіків, менша – для жінок, адже багато з них носять бурку й під час їжі повинні відкривати обличчя. Я залишаюся в чоловічому залі – у жіночому тиснява, багато дітей, голосно, та й обідати цікавіше в компанії. Чоловіки дивляться на мене з подивом, але жодних зауважень не роблять. Після обіду виходжу на вулицю оглянути околиці.

– Міло, не стій на дорозі й нікуди не ходи. Негайно повернися до автобусу, – наказує Арслан. – Ти десь бачиш жінок на вулиці?

Озираюся навколо – крім мене, на вулиці жодної жінки. За часів Талібану вони виходили з дому лише за крайньої необхідності, обов’язково  з покритою головою та в присутності чоловіків. І хоча зараз території звільнені й вулиці безпечні, але традиції лишилися. Пакистан – країна консервативна, і мешканці неохоче відгукуються на будь-які, подекуди й незначні, зміни.

Сотні кілометрів вузькою трасою, де асфальт раз у раз змінювався ґрунтовкою, ми подолали за 18 годин. Праворуч над дорогою нависали гори, а ліворуч зяяла прірва з блакитною річкою. Я прилипла до скла, не відриваючи погляду то від  величезних піків, покритих снігом, то від каміння, що летіло з-під наших коліс у безодню. Подеколи автобус притискався до краю дороги, пропускаючи численні розмальовані вантажівки. Незважаючи на те що в Пакистані мало хто дотримується правил дорожнього руху, в цих місцях водії керують обережно: вузька траса без загороджень не розрахована на швидкісний і екстремальний рух.

«Оксамитова» погода Ісламабаду, що за відчуттями нагадувала українську ранню осінь, поступово змінювалася холодною зимою з температурою мінус 15 і нестерпним вітром, що часом збивав з ніг.  У цю пору в Пакистані можна потрапити в усі чотири сезони – варто лише проїхати від спекотного Карачі на березі океану до найвіддаленіших гірських місцевостей з понад метровим шаром снігу.

Ще в Ісламабаді мій друг запевнив: «Коли ти побачиш справжні гори заввишки до восьми кілометрів над рівнем моря, то закохаєшся в них назавжди».  І наступного дня, подорожуючи трасою Гілгіт –  Суст на арендованому авто, я зрозуміла чому пакистанці щороку відвідують такі вже знайомі їм місця й кожного разу захоплюються природою своєї країни. Проїжджаючи 13-кілометровий тунель уздовж замерзлого озера Аттабад, я просила водія зупинитися ледь не на кожному оглядовому майданчику, а під’їхавши ближче до берега, вийшла й набрала повну пляшку води: її чистоті та смаку можуть позаздрити найвідоміші торговельні бренди.

– Зараз ми рушимо до підвісного моста – того, що ти бачила на фотографіях у моєму інстаграмі й мріяла побачити на власні очі, – каже Арслан. – Мрії повинні здійснюватися.

Пакистан рясніє підвісними мостами, різними за конструкціями та розмірами, але той був особливим: висота над річкою – понад 10 метрів, відстань між щаблинами – півметра. Для непідготовлених туристів це справжній виклик, але місцеві мешканці вправно перестрибують з однієї перекладини до іншої, споглядаючи під ногами бурхливі потоки. Моя мрія здійснилася частково: сильний холодний вітер не дозволив навіть наблизитися до моста, а про перехід і мови не йшлося: щаблини, покриті льодом, хиталися й підстрибували. «Якщо раптом ти вирішиш перейти цей міст, можливо, наступного разу ми… побачимося в Карачі [це понад тисяча кілометрів від того місця. – Ред.] – річка тече в його напрямку», – жартує Арслан.

За дві години автомобіль  зупиняється в кінцевій точці нашої подорожі – місті Суст, що має стратегічне положення. Розташоване воно поблизу кордону з Китаєм, і саме через нього проходять вантажні та пасажирські перевезення. Зараз тут, як і в багатьох гірських районах, туристів немає. Власник кафе, єдиного відчиненого в цій далекій місцині, пропонує чай із молоком (традиція, залишена з часів Британської імперії)  і самосу, що за смаком нагадує гострі смажені пиріжки.  Мій друг квапиться: «Якщо хочеш зробити гарні світлини, треба вирушати за двадцять хвилин, бо сонце зайде».

Ближче до вечора траса зовсім спорожніла, лише де-не-де траплялися поодинокі автівки місцевих мешканців. Зупиняючись, аби сфотографуватися  чи просто насолодитися краєвидом, ми поринали у дзвінку тишу й відчували, як гори заспокоюють і лікують мозок від щоденної метушні. У такі моменти розумієш: саме заради цих відчуттів і варто подорожувати.

Доц. Т. БОНДАРЕНКО, кафедра журналістики.