Вівторок, вересня 24, 2019

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Наукові дослідження!

«Собори душ своїх бережіть...» (духовні цінності Олеся Гончара)

 

Доля Олеся Гончара тісно пов’язана з Харковом, Харківським університетом, у якому він навчався на філологічному факультеті протягом 1938-1941 років. Він з вдячністю згадував альма матер: «Здійснилася заповітна мрія: з радісним завмиранням серця ступив у цей сонячний храм науки, де мовби ще витав дух славетного Потебні, академіка Багалія, де ось-ось, здавалося, зійде на кафедру зі своєю вольтеріанською усмішкою Олександр Іванович Білецький, щоб уразити нас блиском своїх імпровізацій. Я не помилився в своїх сподіваннях. Університет на цілих три роки став рідною домівкою, обдарував щастям дружби, в його аудиторіях, у тиші бібліотек пізнавали ми радість прилучення до скарбниці людських знань, тут переживали насолоду й захват творчої праці».

За роки навчання в університеті було написано ряд оповідань, повість «Стокозове поле» про голодомор 1933 року. Молодий письменник розпочав роботу над романом про Григорія Сковороду. Олесь Гончар захоплювався не тільки літературою, але й наукою. Він займався дослідженням творчості М. Коцюбинського, В. Стефаника, поеми «Мойсей» І. Франка.

У перші дні війни в 1941 році третьокурсник Олесь Гончар пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону, про випробування якого він напише в 1960 році роман «Людина і зброя»: «Як їх багато. Студенти й студентки. Ідуть історики, літератори, географи, біологи, хіміки... Ідуть, чітко карбуючи кроки по бруку. Сама юність іде, красиві які люди все йдуть... Ідуть і співають бадьорими голосами, і видно усмішки на юнацьких обличчях і блиск сонця в очах, але під цим буйним, майже безшабашним співом чути – клекоче сльоза. Пустіє, безлюдніє вулиця – вулиця Вільної академії, і лише бронзовий Каразін, засновник університету, стоїть самотньо навпроти білого спорожнілого університетського корпусу. Студбат іде. Студентський батальйон добровольців проходить містом».

Війна стала для письменника «другим університетом». Як він згадував, «на фронті я проходив курс справжньої науки життя, бачив людину за таких обставин, де вона розкривається до кінця».

Він пережив біль втрат бойових побратимів, біль відступів і поразок, біль оточення. У романі «Людина і зброя» Олесь Гончар написав: «Студбат стікав кров’ю». Адже їх, непідготовлених до битви студентів, після двотижневого навчання в чугуївських таборах направили на фронт в район Білої Церкви, де точилися кровопролитні бої за Київ. За три місяці боїв із 3200 студбатівців у живих залишилося 37.

Він неодноразово давав солдатську клятву: «Якщо лишуся живим, розповім про вас». Це був його обов’язок – розповісти про товаришів, живих і мертвих. Тому тема війни посідає важливе місце в творчому доробку митця.

Повоєнні роки в житті Олеся Гончара – це роки активної літературної і громадської діяльності. Виходять друком такі твори, як «Прапороносці» (1946-48), «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957), «Людина і зброя» (1960), «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Циклон» (1970), «Твоя зоря» (1980), збірки новел. Йому належать книги статей «Наше письменство» (1972), «Письменницькі роздуми» (1980), «Чим живемо» (1991).

Протягом 12 років Олесь Гончар очолював Спілку письменників України, відстоював духовні та матеріальні скарби українського народу, сприяв розвитку молодих талановитих митців.

У творах воєнної тематики Олесь Гончар підкреслював несумісність людини і зброї. Війна показана як «чорний вибух дикунства» у XX столітті, як руйнівна, смертоносна сила, яка винищує цвіт нації. У романі «Людина і зброя» студбатівець Мирон Духнович, болісно переживаючи загибель бойових побратимів, говорить: «Щось більше знищено, зруйновано, вбито передчасно! З планети пішов її володар, в небуття пішло найвище створіння природи, найрозумніше, що є у Всесвіті...». Навіть гинучи, студбатівці вірили, що це був «останній кошмар на землі».

Проблеми сучасності, історичної пам’яті народу, проблеми розвитку мистецтва, збереження української культури, української мови. Покликання митця він вбачав у тому, щоб «стояти на вартості духовності людини, берегти первісний вогонь краси». У романі «Собор» Олесь Гончар гостро викривав духовне браконьєрство, наголошував на необхідності збереження духовних святинь, утверджував духовну естафету поколінь. Один із персонажів твору звертається до молодого покоління зі словами: «Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!..». Одним із центральних у романі є образ собору як архітектурного пам’ятника козацької доби і як символ духовності.

Важливими складовими духовних цінностей Олеся Гончара є вірність, честь, гідність, любов. Він писав: «Нам потрібне відчуття честі і гідності, щоб це мав кожен українець. Від цього залежить доля України». З іменем Олеся Гончара пов’язане національне відродження України. Він вірив, що саме сучасне покоління продовжить «золоту естафету поколінь», розбудує свою вільну, незалежну державу. У щоденнику письменник висловив свій заповіт: «Бережіть Україну…». Ці слова великого українця звернені до кожного з нас.

Доц. Н. ГНОЄВА.