Для газети «Харківський  університет»

ЛИСТИ ГОНЧАРА…
Рідний ХДУ, який вчив нас великої і прекрасної науки – чесного життя.
Олесь ГОНЧАР.

ВІД РЕДАКЦІЇ. До 100-річчя від дня народження видатного українського письменника  О. Т. ГОНЧАРА декан філологічного факультету  проф. Ю. М. БЕЗХУТРИЙ запропонував  нашій газеті опублікувати кілька листів Олеся Гончара до свого батька Миколи Безхутрого.

…Вони були однокурсниками. Два товариші, долі яких поєднали Харків, УНІВЕРСИТЕТ, література, любов до мистецтва. Два товариші, які пронесли вогонь дружби, починаючи від студентської лави до останніх днів життя...  Перед вами не просто п’ять листів з коментарями Юрія Миколайовича, а цілий світ душевного, барвистого, сонячного життя Олеся Гончара.

У вересні 1938 року мій батько, Микола Безхутрий, тоді ще 18-річний юнак, став студентом літературного факультету Харківського університету. Серед його однокурсників були Дмитро Білоус, Олекса Коломієць, Григорій Тютюнник, Євмен Доломан, Кость Тесленко, Володимир Добровольський, Давид Каневський, Олесь Гончар. Майже з усіма батько протягом життя підтримував стосунки – вони листувалися, зустрічалися, відгукувались на появу літературних творів – адже всі вони були залюблені у слово, творчість. У батьковому архіві збереглося чимало листів, у яких постає жива картина життя цілого покоління, чия молодість була обпалена війною, його мрій і прагнень, пошуків свого місця у вирі подій.

Особливе місце з-поміж епістолярної архівної спадщини посідають листи Олеся Гончара. І це зрозуміло, адже саме Олесеві Гончарові судилося стати одним із найвизначніших українських письменників ХХ сторіччя, піднятися на вершину всесоюзної слави – він лауреат Ленінської і Державної премій СРСР, Шевченківської премії, Герой Соціалістичної Праці, був головою Спілки письменників України, секретарем Спілки письменників СРСР, депутатом Верховної ради СРСР і УРСР, делегатом партійних з’їздів і т.д. Але попри все це для своїх однокурсників він залишився Олесем – простим, неговірким, талановитим (адже вже через кілька місяців після вступу до університету у грудневому номері журналу «Радянська література» за 1938 рік було надруковано його новелу «Черешні цвітуть»). Серед кількох десятків Гончарових листів я обрав п’ятеро, які, на мою думку, дають уявлення про окремі періоди життя письменника, характеризують його уподобання, симпатії, стиль поведінки.

Листування розпочалося у післявоєнний час, коли вцілілі після війни однокурсники в кінці осені 1945 року знову зібралися в університеті. Гончар з’явився у Харкові аж у грудні, буквально на кілька днів – він уже прийняв рішення – закінчувати університет у Дніпропетровську. Були на те особисті причини – у місті на Дніпрі жила з дітьми сестра Олеся Гончара, а в Харкові через прикре непорозуміння розійшлися у Гончара  шляхи-дороги з довоєнним коханням – однокурсницею Люсею Грапчевою.

У перших листах Олесь Гончар  повідомляв, що влаштовується завершувати  освіту в Дніпропетровському університеті і просить надіслати завірений перелік складених у Харкові заліків та іспитів, називаючи цю, як би ми тепер сказали «академічну довідку», «катехізис». Батько виконав це прохання. Але в Дніпропетровському університеті знадобилися ще більш детальні відомості про навчання Гончара в Харкові, тому «катехізис» довелося знову повертати у Харків для уточнень, про що свідчить наведений лист:

Добридень, друже!

Одержав одразу два листи від тебе (за 8.XI і 11.XI). Листи ідуть стільки, що можна подумати, ніби ти їх пишеш по меншій мірі з Сан-Франциско. Очевидно, наші поштарі думають, що війна ще й досі продовжується.

Не знаю, чи ти вже одержав мій катехізис, який я тобі послав для внесення деяких біжучих питань до порядку денного. Якщо – да, то висилай швидше, бо пече!

З Києва ніяких вісток. Днями, правда, хтось викликав відтіля мене на міжміську телефонну станцію, але повідомили з запізненням. Тепер ворожу, хто б це: Дмитро чи Сашка Єрмоленко? Мабуть, останній, бо як не кажи, я ж у нього був адвокатом проти першого. Пам’ятаєш, знаменитий процес під назвою «За блискучою зовнішністю»? Але тепер, мабуть, їх війна помирила, як Івана Іванича з Ів.Н.!

Да, ти згадуєш про «рідний блат» Дмитрів. Де ж працює його блат Олекса? Чи не в Наркомосі?

Сьогодні думаю написати і дещо послати П. Панчу, моєму хрещеному батькові. Правда, й адреси не знаю, але ж писав Ванька Жуков «На деревню дедушке»? А я в Київ –                 П. Панчу. Повинні, нарешті, поштарі знати адреси знаменитих людей нашого часу, га? Як думаєш, Миколо?

Як там Гриць? Що в Cпілці? Пиши про всі новини. Як не як, а дідусь Харків мене цікавить дуже і колись показував світ хлопчиськові.

Привіт дружині. Пиши. Жду. Тепле вітання!

Твій Олесь.

24.XI.46.

Крім «катехізису» у листі є ще кілька «темних місць», які варто прокоментувати. Згадувані Дмитро і Сашка Єрмоленко – однокурсники з набору 1938 року, Дмитро Білоус, згодом відомий український поет, лауреат численних премій та Олександр Єрмоленко, який пізніше став науковцем-істориком, співробітником Академії наук України.

Слова про те, що він, Олесь Гончар, був адвокатом у справі під назвою «За блискучою зовнішністю»  –  натяк на студентську сварку в університеті, в якій Олександр Єрмоленко і Дмитро Білоус були «ворогуючими сторонами».

«Дмитрів блат» – це згадка про брата Дмитра Білоуса, Олексу Білоуса, який у той час був відомим діячем на освітній ниві ( «Наркомос» – Народний комісаріат освіти).

У цей час Гончар напружено працював над «Альпами» і «Голубим Дунаєм»  – першими двома частинами «Прапороносців», шукаючи одночасно в Києві контактів у письменницькому  середовищі. Відомого українського письменника Петра Панча Олесь Гончар називає своїм «хрещеним батьком», оскільки Панч був знайомий з Гончаром іще з довоєнних часів, коли останній брав участь у різних літературних конкурсах. Панч допомагав Гончарові у публікації його творів, був читачем рукопису «Прапороносців».

Згаданий у листі «Гриць» – це Григорій Тютюнник, довоєнний однокурсник, майбутній автор одного з кращих реалістичних романів в українській літературі ХХ століття – «Вир», який 1946 року разом із батьком учився в Харківському університеті.

Друже Миколо,

Виконую свою обіцянку – посилаю тобі свого первака. Зберігай, друже, тут навіть за професійною невправністю ховаються добрі думки і наміри – зробити людей кращими, нагадати кожному, як він може і мусить жити.

Щодо твого прохання відносно роботи, то я, звичайно, його виконаю (ще не встиг, бо тільки-но повернувся з Ірпіня), скажу добре слово і Стативці, і Шевелю.

Вітай дружину.

Міцно тисну руку.

Твій Олесь.

13.XI.47.

Цей лист прикметний тим, що він супроводив надіслане батькові перше видання роману «Прапороносці», щойно виданого в Києві. На книзі, яка зараз зберігається у Харківському літературному музеї, Гончар зробив напис «Миколі Безхутрому на згадку про літа молодії, про наш рідний ХДУ, який вчив нас великої і прекрасної науки – чесного життя. Олесь Гончар 13. ХІ. 47. Київ».

Згадка про прохання відносно роботи – мова про намір батька спробувати попрацювати в газеті «Молодь України». Стативка – тодішній її редактор, а Шевель – секретар ЦК ЛКСМy. Річ у тім, що батько 1947 року закінчив так звані «Журналістські курси» і отримав призначення редактором у Держлітвидав України, але через політичні причини змушений був працю у видавництві залишити, тому шукав іншу сферу для своєї діяльності. Зрештою, батько почав працювати науковим співробітником Харківського художнього музею, де, вивчаючи творчість художників-харків’ян, захопився постаттю Сергія Васильківського – видатного пейзажиста кінця ХІХ – початку ХХ століття, майстра витонченого імпресіоністичного живопису, направду «сонячного художника». Батько вирішив розшукати все, що вціліло з творів Васильківського, зробити виставку, написати монографію. Своїм захопленням він поділився з Олесем Гончаром, який на той час (1951 рік) уже став визнаним майстром слова, лауреатом двох Державних премій СРСР, одним із керівників Спілки письменників України і міг собі дозволити витратити певні кошти на придбання картин, зокрема і Васильківського.

Добридень, друже!

Збираюся в Харків, аки блудний син. Правда не навпростець, а з чималим гаком… завтра їду до Москви (на кілька днів) і звідти хочу нагрянути до вас за Васильківським.

Про мій приїзд нікому (крім, звичайно, знайомих женщин) не кажи, особливо помовч у Спілці, а то ще вийдуть зустрічати на вокзал з хлібом і сіллю та з рукописами  Плахтіна.

З Москви  – як буде час  – дам телеграму. Привіт родині.

Тисну руку. Олесь.

10.II.51.

У листі від 10. ІІ. 51 р. Олесь Гончар постає вже як авторитетна особа, яка має важливі обов’язки, зокрема – це поїздка до Москви – і трохи обтяжена надмірною увагою до себе (звідси прохання не повідомляти у Спілці про приїзд, «а то ще вийдуть зустрічати на вокзалі з хлібом-сіллю та рукописами Плахтіна» (I. Плахтін – український письменник, який мешкав тоді в Харкові). Але головна мета приїзду до Харкова – придбати декілька картин Васильківського у харківських колекціонерів.

Ще через кілька місяців, у травні 1951 року Олесь Гончар знову звертається до цієї теми, хоча й не лише до неї.

Доброго здоров’я, дорогий друже!

Не міг відповісти вчасно; бо хворів рясно: лікувався аж над Карпатами у Трускавці.

Зараз повернувся, вдихнув запаху київських каштанів та й знову збираюся в мандри. На цей раз в Каховські степи.

У Васильківському не розчарувався та думаю, що й не розчаруюсь. Така любов – надовго.

Собакареві шанобливий від мене привіт. Буду десь близько від другої столиці – загляну до вас. Книги хай прибереже для мене.

Привіт сердечний Лимаренкові і твоїй родині.

Сто літ!

Твій Олесь

14.V.51.

У цьому місті кілька важливих повідомлень для осягнення творчої і людської особистості Олеся Гончара.

Його перебування в Трускавці було пов’язано із хворобою нирок, на яку страждав Гончар і яка час від часу поверталася до нього. Згадка про мандри в Каховські степи – натяк на працю над романами «Таврія» і «Перекоп», яка була у розпалі саме в цей час.

Освідчуючись у любові до Васильківського, Гончар передає привіт Собакареві, з яким батько познайомив Гончара в лютому 1951 року. Сидір Собакар – харківський колекціонер і букініст, він мав чимало краєвидів Васильківського і понад сто робіт ще одного прекрасного українського імпресіоніста Петра Левченка. Твори Левченка заполонили Гончара не менше, а може й більше, ніж твори Васильківського.

Окрім того, у перший приїзд до Собакаря Гончар придбав у колекціонера більше двадцяти рідкісних книжок з україніки – збірки народних пісень, давні видання з історії нашого народу тощо. І, як згадував батько, був дуже радий щасливому випадкові. Говорив, що закупив би все, якби власник продав. Саме тому в листі з’являються привіт Собакареві і фраза «книги хай прибереже для мене». «Лимаренко» – це однокурсник Гончара і батька, В. Лимаренко, згодом – доцент кафедри української мови ХДУ.

Любов до живопису, Васильківського, Левченка, інших українських пейзажистів залишалася у Гончара протягом усього його життя. Про це свідчить  і лист від 11.І.1981 року, в якому Гончар ділиться враженням від виданої у серії «Життя славетних» батькової книги «Сергій Васильківський».

Дорогий Миколо!

Сталося так, що я тільки в оці новорічні дні прочитав твого «Васильківського». Прочитав  з насолодою – це саме те слово. Любов і глибоке знання поєднались і дали відповідний ефект. Вітаю тебе від душі.  Я вже дзвонив директорові вид-ва «Молодь» тов. Прокопенку, щоб вони тобі що-небудь ще замовили у такому ж дусі (для бібліотеки «Життя славетних»). Левченко, Потебня, Багалій, о, скільки їх дав Харків нашій культурі! В тебе ж і Васильківський дається на широкому тлі Харківського культурного життя – це мені здалося особливо важливим. Бачиш ґрунт, звідки він ріс, відчуваєш атмосферу, яка живила митця… Такі твори справді потрібні для духовної самоосвіти народу, надто ж його молодих поколінь. Оце і є творчість благородна, патріотична. Як і твори самого того чародія, що полишив нам повні сонця степи та козачі пікети на худеньких своїх коненятах… Полишив на віки!

Листа одержав, чомусь нахвилював він мене, бо знову ж війнуло Харковом який назавжди для мене зостанеться рідним.

Вітай своїх! А як доведеться бути в Києві  – подзвони: 25-72-06

Здоров’я тобі та натхнень!

Ол. Гончар. 11.1.1981.

У цьому листі – не лише роздуми над роллю митця і письменника у «духовній самоосвіті народу», але й слова любові до Харкова, який стояв біля витоків творчої і життєвої долі Гончара.

Листування між Олесем Гончаром і моїм батьком, Миколою Безхутрим, тривало півстоліття. Останніми новорічними вітаннями вони обмінювалися ледве що не 1995 року. Року, в якому обидва пішли з життя з різницею в два місяця – один у липні, другий у жовтні. У нашому сімейному архіві є фото Олеся Гончара у військовій формі, подароване батькові 22 грудня 1945 року з написом: «На згадку про золоту університетську пору, про те, що ніколи не вернеться, але ніколи не забудеться. Другові Миколі – Олесь Гончар».

Їхні життєві дороги не були однаковими, але їх поєднали університет, дружба, любов до прекрасного і України.

Сторінку підготувала Ліна ТИМАРСЬКА.