Понеділок, вересня 16, 2019

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Еt nostra memoria grata!

Університетська історія. Пам’ятник −  від «пам’яті»

ВІД РЕДАКЦІЇ. До чергової річниці визволення України від німецько-фашистських загарбників у жовтні відбулося традиційне покладання квітів до пам’ятника Студбатівцям…  Доки жива пам’ять − живий народ. Живих сторінок у невелемовній пам’яті Каразінського національного − тисячі. Але ця − особлива. Ми проходимо повз неї кожного дня. І кожного разу низько схиляємо голову перед мужністю харківських СТУДБАТІВЦІВ. І кожного разу говоримо спасибі рідному місту, улюбленому університету і його вихованцям, які встановили пам’ятник  поряд із університетом у жовтні 1999 р. до річниці визволення України від гітлерівської навали.  29 жовтня, відзначаючи вже 73 річницю визволення, говорили про те, що ці хлопчики і дівчатка вписали дивовижно героїчну  сторінку в історію тієї страшної війни. Трагедія Харківського студентського батальйону.

…Ще у V ст.  до н. е. людство знало, що таке патріотизм. Автор поеми «Есхіл», освячуючи боротьбу  Греції із Персією, писав: «Вперед, сини Еллади! Рятуйте Вітчизну, рятуйте дружин. Дітей своїх, храми, гробниці предків. Бій тепер − за все!»  У студбатівців ще не було ні дружин, ні сімей, ні дітей. Вони були навіть не призовними. Мали звільнення від фронту. Але у них були Харків, альма матер, Україна! Читайте Олеся Гончара, його «Людина і зброя» розповість нам, сьогоднішнім, про подвиг бійців студентського батальйону: «Ідуть і йдуть по бруківці парусинові студентські черевики, і дівчатам передається впевненість, що поки є на світі оці їх губаті хлопці-волонтери, не ступить нога чужинця на цей широкий та світлий майдан  їхньої юності…» Харків був одним із найбільших вузівських центрів СРСР. Тут навчалися перед 22 червня 1941 понад 30 тис. студентів. Найбільшим за кількістю вихованців  був Харківський державний університет. Про перший день війни згадував відомий український письменник, студбатівець Д. О. Бакуменко, а тоді 22 червня  − четвертокурсник філфаку: «Студентський гуртожиток подібний до розтривоженого вулика. Хлопці юрмляться у парадних дверей. Дівчата розташувалися на підвіконнях. Комсорг філфаку Іван Чемеріс звертається до всіх: «Хто згоден іти на фронт добровольцем − ставайте до мене…» Потік добровольців на фронт був у стінах університету настільки масовим, що призовні пункти не могли впоратися із бажаючими записатися. Олесь Гончар: «Біля Держпрому зрання людно. Але тут не військкомат. Тут розглядають заяви добровольців…»  Кинуті під Білу Церкву захищати Київ 500 харківських хлопчиків-студентів, не навчених, не озброєних, стікаючи кров’ю на річці Рось, стояли на смерть. І не відступили в своєму першому страшному бої. Від крові студентської червоніла річка, а притока тоъ річки Рось відтоді називається Червоною річкою… І досі. Юрій  Федорович Бухалов, по війні професор, завідувач кафедри філософії ХДУ, тоді студбатівець, розповідав кореспонденту «Харківського університету», що із 500 бійців  вийшли із боїв не більше 200… Про це розповідали в редакції газети і М.І.Аронов, і А.І.Епштейн, яким пощастило вижити і дійти до Перемоги 1945 р.   …Студбатівець український поет Сергій Мушник відтворив пізніше шлях студбату: «Свій перший курс в окопах я скінчив, Комбат для мене строгим був деканом, Йдучи у наступ куль я не лічив, І то був залік мій і мій екзамен…».

…По війні за ініціативою студентів ХДУ 1981 р. в університеті був сформований студентський будівельний загін «Комунар», який ухвалив  − усі зароблені у Надимі гроші перераховувати на спорудження  пам’ятника студбатівцям. Непростою і тривалою була ця дорога. І гроші було зібрано. І конкурс на кращий проект було проведено. І пам’ятник у бронзі було відлито… А став той пам’ятник біля університету лише у жовтні 1999! Я пам’ятаю, як зайшов до редакції того жовтня Аркадій Ісакович Епштейн, схвильований, радісний; «У мене сьогодні такий щасливий день, дівчатка! Діждався! Монтують пам’ятник моїм друзям-студбатівцям». І ще пам’ятає УНІВЕРСИТЕТ, як бурхливі події в країні призвели до того,  що лише через 13 років студбатівці повернулися до університету у бронзі на постамент.  УНІВЕРСИТЕТ на чолі  зі своїм ректором Вілем Савбановичем Бакіровим зібрали на добровільній основі на встановлення  пам’ятника 17 тис. 276 грн. Загальна сума пожертвувань склала тоді 60 тис. 400 грн…. Як у прохолодні  жовтневі дні  стали студбатівці на  варту.  Біля рідного університету. Відтепер уже навічно.


…Згадаймо разом, переглядаючи знімки із архіву редакції і покладаючи квіти до підніжжя у дні радощів і смутку народного… А вони  йдуть і йдуть схилами спуску Пасіонарії  університетські хлопчики у ВІЧНІСТЬ. Як і  у червні 41-го... Пам’ятник −  від «пам’яті».


О. ДЕУС, наш спеціальний кореспондент.