Четвер, березня 28, 2024

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Університетські історії

Головний корпус: як будували мрію…

Харків, кінець двадцятих років. На хвилі захоплення конструктивізмом формується архітектурне обличчя центру тодішньої столиці. Майдан Свободи отримує чудову оправу: тут втілюють найсміливіші художні задуми.  Спочатку будують конструктивістського гіганта − Держпром, потім добирають йому гідну компанію: Будинок Проектних організацій та Будинок Кооперації (що планувався як Будинок Уряду). Гадаємо, ви знаєте, що саме так спочатку називалися два корпуси нашого Університету (нині − Головний та Північний).

Освоєння «Півночі» триває з 2004 року, а от будівля Головного корпусу стала  університетською ще у минулому сторіччі. Пропонуємо струсити пил зі сторінок історії і пригадати, хто, як і чому подарував нам можливість навчатися у одній з найцікавіших споруд міста.

До її будівництва поставилися вкрай серйозно: у 1927 міська влада оголосила конкурс на кращий архітектурний проект. Із 16 пропозицій обрали роботу знаного архітектора С. С. Серафимова та М. А. Зандберг-Серафимової. Монолітний залізобетон у поєднанні з дерев’яними перекриттями утворив 250.000 куб. м. чистого конструктивізму. Споруда вражала масштабами: до 1954 року вона була найвищою в Україні. Та якщо ви раптом думаєте, що з архітектурної точки зору Будинок Проектів та Головний корпус − одне й те ж саме, ви помиляєтесь. Річ у тім, що під час війни будівлю неодноразово підривали, тож після 21-місячної окупації Харкова від неї залишився лише понівечений «скелет». А нове життя у нього вдихнула праця викладачів та студентів Каразінського.

Міліца Сергіївна ЛАПІНА, вихованка класичного відділення,  пригадує, яким було повоєнне життя Харківського університету. Факультети були розпорошені по усьому місту. Студенти показували напрочуд високий рівень знань, непідробний потяг до науки… Йшли до неї через терни: після занять розбирали руїни, ремонтували меблі та приміщення, взимку встановлювали у аудиторіях буржуйки та забивали вікна, щоб хоч якось зберегти тепло. На одне велике приміщення часто світила сама 25-вольтна лампочка.

А 1953 рік ознаменувався одночасно і величезним викликом, і шансом об’єднати під одним дахом усі факультети.  Університету запропонували переїхати у Будинок Проектів! Точніше, те, що від нього лишилося. Харківський державний університет, на чолі з ректором, академіком І. М. Буланкіним, погодився реконструювати будівлю власними силами. Студенти та викладачі відпрацювали на будівництві більше мільйона людино-днів. Без перебільшення, вони закладали фундамент не лише будівлі, а й життєвої позиції. Роботою студентів керував комітет комсомолу університету на чолі із Наталею Корж.

Серед активних учасників відбудови − завідувач кафедри неорганічної хімії, професор Іван Миколайович В’ЮНИК: «У ті часи ми працювали заради кращого майбутнього, заради Батьківщини, Харкова, університету, заради рідного факультету та кафедри. Для моїх ровесників то було життєвою позицією, яка вимірювалася не грошима, а моральністю, відповідальністю, відданістю справі».

Дев’ятнадцятирічний хлопець, разом із одногрупниками, прибирав будівельне сміття, носив цеглу, пісок, цементний розчин. Дівчата працювали нарівні з хлопцями. «Влітку 1958, після завершення першого курсу, продовжували відбудовувати корпус. З даху майбутнього хімфаку споглядали усе місто, яке нарешті пожвавішало після війни», - розповідає Іван Миколайович.

Перерізали червону стрічку 7 вересня1963 року, готуватися до урочистого відкриття нового корпусу почали ще за пів року до події. З усього Радянського Союзу до Харкова надходили вітальні телеграми, на церемонію відкриття прибуло безліч гостей. На жаль, за роки реконструкції передчасно помер І. М. Буланкін, новим ректором обрали В. Ф. Лаврушина. Він і виголосив сповнену оптимізму промову, яку надрукували у у №49-51 «Харківського університету»: «Сьогодні у нас радісне, велике свято. Нарешті, вступає до ладу чудовий будинок і справжній храм науки − наш новий університет. Ми довго чекали того дня, коли добудують останні чотири корпуси велетня. І ось, центральна частина університету збудована, облицьована, пофарбована, вичищена, вимита. Тут нам належить жити і працювати, вчитися і творити».

У Головному корпусі університет розправив плечі. Якщо у 1956 році кількість студентів складала 6763, то у 1963 − 10794. Кількість викладачів зросла з 344 до 579, збільшився аудиторний фонд з 18136 метрів квадратних до 39017, зросла кількість кафедр з 63 до 72. Будівля стала символом величі та єдності Університету, не залишла байдужими ні студентів, ні абітурієнтів. П. Г. ВОВКОРІЗ, випускник філологічного факультету 1968 року, пригадує враження від першого знайомства з корпусом: «На той час будівля університету, мабуть, була найвеличнішою, найвищою у Харкові. У мене виникло бажання якнайшвидше пізнати її, блукати поверхами, запам’ятати розташування аудиторій та різних приміщень. Це був незнайомий витвір людського розуму». Гадаємо, ці враження розділяють і сучасні каразінці.

Як же здивувався би архітектор Серафимов, якби дізнався, що приміщеннями його творіння ходитимуть не чиновники, а студенти! Нам важко уявити Каразінський без Головного корпусу. А він, між іншим, дався університетській спільноті ціною величезних зусиль та старань. Залишається берегти та цінувати такий щедрий подарунок.

О. ЯКОВЧЕНКО.

 

При підготовці матеріалу використано доповідь студентки історичного факультету А. Пасько (науковий керівник − доц. В. Ю. Іващенко) та архів газети «Харківський університет».