Вівторок, вересня 19, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Кого пам’ятаємо і любимо!

НАЙЯСКРАВІША ЗІРКА ВОЛЕЙБОЛУ НІКОЛИ НЕ ЗГАСНЕ…

ВІД РЕДАКЦІЇ. Сьогодні до 40 днів, як пішов від нас Юрій Михайлович ПОЯРКОВ НАЙЯСКРАВІША ЗІРКА ВОЛЕЙБОЛУ, публікуємо ексклюзивний матеріал, який зберігся у редакції газети «Харківський університет»  інтерв’ю з Юрієм Михайловичем, яке брала у нього наш спецкор Ліна ТИМАРСЬКА…  Юрій Михайлович залишив нам у спадщину уміння жити ЗА КОДЕКСОМ УНІВЕРСИТЕСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ.


…Пригадую, як я вперто готувалася до інтерв’ю з видатним кумиром волейболу усіх часів. Перечитувала різні енциклопедії і не вірила своїм очам, невже одна людина здатна так багато в житті встигнути... Радянський волейболіст, гравець збірної СРСР (1959-1972). Дворазовий олімпійський чемпіон (1964 і 1968), дворазовий чемпіон світу (1960 і 1962), володар Кубка світу 1965, дворазовий чемпіон Європи (1967 і 1971), чемпіон СРСР 1967. Заслужений майстер спорту СРСР (1964), кавалер Ордена Слави, Президент тенісного клубу «Унікорт», професор, завідувач кафедри спортивних ігор ХНУФК, Почесний громадянин Харкова... Впродовж багатьох років він був капітаном клубу та національної збірної. Юрій Поярков − найтитулованіший волейболіст України, і планети... Ім'я прославленого спортсмена занесено до Книги рекордів Гіннеса, до списку кращих гравців планети в музеї слави м. Холіок (США). ВІДКРИТУ В 2007 РОЦІ ЗІРКУ В СУЗІР'Ї ВОДОЛІЯ НАЗВАНО − «ЮРІЙ ПОЯРКОВ». У 2007 р. Президент України Віктор Ющенко нагородив легенду радянського і світового волейболу Юрія Пояркова орденом «За заслуги» II ступеня. На рахунку легендарного приборкувача літаючого м'яча багато спортивних досягнень, золотих і бронзових медалей. І життєвий шлях у «Містера Волейболу» яскравий, як та зірка в сузір'ї Водолія.

…Мене зустрів стрункий, впевнений у собі, по-спортивному підтягнутий, чоловік.

− Юрію Михайловичу, все, що ми вміємо робити добре, ми навчилися робити у тих, хто робив це до нас. Хто або що стало Вашим учителем?

− Я жив у Харкові в районі, який раніше називався «Загоспромівським», величезні двори на території Дзержинського майдану: двір профпрацівників, двір тютюнників і т. д. А поряд знаходився стадіон «Піонер». Двори − по 22 під'їзди, і вся молодь на вулицях з задоволенням «ганяла м'яча». Тоді, у далекі шістдесяті, нас, підлітків, у будинок було важко загнати, не те, що в нинішній час: через пристрасть до комп'ютерних ігор, ЗМІ − молодь не рухається, фізично не розвивається. Вибачте, що відходжу від теми, але статистика жахає: коли закликають молодих хлопців на службу до лав Української Армії − 70% не проходять перевірку по здоров'ю. Моє спортивне зростання почалося з вулиці, з дворового футболу, потім волейболу. Я швидко опанував «сервіровку» волейболістів і став «розвідним» гравцем. Наша команда, у якій я був капітаном, була чемпіоном України серед школярів. А вже в педінституті моїм наставником став один з гуру волейболу в той час Григорій Іванович Шелекетін. Завдяки його тренуванням, команда Харкова «Наука» в 58-му році виборола право виступати у вищій лізі Чемпіонату Союзу, вигравши у Свердловську матч чотирьох команд, претендентів на ігри у вищій лізі.

− Юрію Михайловичу, коли відбувся серйозний стрибок у великий спорт, який невідворотно визначив Вашу долю?

− Влітку 59-го збірна України за моєї участі була четвертою на Спартакіаді народів СРСР. Після цієї гри видатний тренер і наставник ЦСКА Гіві Ахвледіані запропонував мені увійти до складу головної команди Союзу в якості сполучного. У цьому ж році в Парижі збірна команда СРСР за моєї участі в основному складі виграє неофіційний Чемпіонат світу − стає переможцем турніру «Матч трьох континентів». А вже в 1960-му році ми виграємо офіційну першість світу в Ріо-де-Жанейро. Через два роки в Москві ми вкотре підтвердили титул сильної команди. До 64-го волейбол не був у програмі Олімпійських ігор, з цього виду спорту проходили тільки турніри Європи та світу.

«ЛЮДИНА-КАТАПУЛЬТА»


− Всі газети рясніли заголовками, що саме в Бразилії за сильну верхню бокову подачу Вам дали прізвисько «людина-катапульта». Що це за такий «МЕТОД ХІЧКОКА»?

− Відбувається це приблизно так, як метають спис. Розбігаєшся, випереджаєш тілом спис, тобто м'яч, створюєш траєкторією тіла дугу, яка під час викидання м'яча, ламається. Виходить так, немовби розгинається тятива лука. М'яч летить з шаленою силою і неймовірною швидкістю. Взяти цей удар дуже важко, тому що за правилами гри не можна було двома руками знизу приймати подачу. Це зараховували як похибки. Дозволялося тільки приймати м’яча пальцями зверху. З одного боку ці «незручні» правила робили гру видовищною, а команду згуртованою. А зараз у волейболі, жартома сказано, можна і ногою підбивати м'яч. Так от, побачивши цю подачу, власник синтетичного волокна у Латинській Америці, який допомагав нашим гравцям влаштуватися на Копа-Кабана, і вигукнув слово «людина-катапульта». ЗМІ підхопили вдале порівняння, так вона за мною і закріпилося.

− Юрію Михайловичу, так коли настав той легендарний Олімпійський час?

− У 1964 році організатором Олімпійських ігор була Японія. Країна-організатор володіла правом ввести будь-які два види спорту. Тому відлік олімпійського волейболу починається з Токіо. Я в складі збірної Союзу тоді потрапив на Олімпіаду. Саме на Олімпійських змаганнях 64-го в Токіо наша команда виборола  золото.

«ГАРЯЧА ВІЙНА» РАДЯНСЬКОГО ВОЛЕЙБОЛУ В ОБ'ЄКТИВІ «ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ»


− Повернемося до Олімпійських ігор. Юрію Михайловичу, розкажіть про важку, але дуже важливу в період «Холодної війни» перемогу на Олімпіаді-68 в Мехіко?

− Мексика 1968 рік. Політична обстановка: СРСР − окупант Чехословаччини. Нас, радянських спортсменів, зустріли непривітно, − ми ж окупанти. Мої друзі волейболісти Чесноков, Буробін, Коваленко, Фасахов зійшли з арени високих спортивних досягнень, тому я, як ветеран спорту, взяв на себе роль капітана. У Спорткомітеті СРСР я привів масу аргументів на користь того, що потрібно формувати колектив не на базі ЦСКА, а ввести в нього дійсно найсильніших волейболістів. Так і вийшло: поїхала сімка українців, а також один латиш, два казахи і лише два гравці з Росії. Тоді ми зі Штатами вели не тільки у волейболі, а за всіма видами спорту, неформальну «холодну» війну. Існує така традиція на змаганнях: кожен вечір засідає провідний клуб, дає звіт минулого дня, будує плани на завтра, а також фізкульттренування, сніданок, як у піонертаборі. Я був присутнім. Тому що наш тренер Гіві Флідіани перейшов до  жіночого волейболу, щоб зняти страх японського штурму. (Він таки домігся цього завдання). Тренером чоловічої збірної СРСР виявився ще недосвідчений викладач з Центрального інституту фізкультури Ю. Клєщов. Він просто став заручником ситуації.  …Перша гра. Дуель з американцями, з якими ми напередодні Олімпіади в Мехіко змагалися в Канаді − і там перемогли. Але тут ми програвали через те, що тренер вводить в гру запасних гравців. Четверо виходить із основного складу. Рахунок 2:2 і програш. Соромлячись своєї поразки, наша команда не з'являлася у громадських місцях. Другу «триденку» ми виграли. А далі кульмінація!!! Лишень уявіть − випадково  у заторах затримується наш автобус, не розрахували, що на вихідних буде великий потік транспорту. Довелося в автобусі переодягатися, але все одно запізнюємося на матч зі східними німцями... Вбігаємо і чуємо − НАМ ЗАРАХУВАЛИ ПОРАЗКУ. Неявка на матч. Але з НОК надходить команда грати, оскільки на наш матч продані всі квитки. Ми граємо і не знаємо, зарахується гра чи ні. Нашим суперником була сильна команда з НДР, яка раніше обігравала нас на товариських зустрічах. Нерви на межі... Команда НДР нас в першому таймі таки «взула». Двоє гравців «зламалося», вийшли зі складу. Але ми виграли, з кров'ю та потом! Якби була поразка, то вона відкинула б нашу команду на останні місця. Вночі, після спортивного бою з командою НДР,  нам прийшло повідомлення, що гра − зарахована. Це був апогей! Ми стали вдруге поспіль олімпійськими чемпіонами!

МУДРІСТЬ ЧЕРЕЗ ДОСВІД


− Відкрийте секрети своєї майстерності?

− Навіть не знаю, чи варто зараз розпливатися в ліриці та відвертості… Так з дитинства повелося, що в мене був дуже суворий батько, тому я постійно угадував, у якому він перебував настрої. Відтак я звик і «відгадувати» людей.  Щоб стати кращим, слід, на мою думку, розуміти кожного гравця поруч, вгадувати наперед характер дій.

− Юрію Михайловичу, Ви досягли найвищих орбіт у спорті,  обіймали високі спортивні посади, (і президента нашого  тенісного клубу «Унікорт»), що Вас найбільше хвилює у спорті?

− Насамперед, я хотів би сказати, що Олімпійський рух − це не тільки Олімпійські ігри, як багато хто вважає. Це цілий комплекс заходів, спрямованих на те, щоб наша нація вела здоровий спосіб життя. Сьогодні Олімпійські комітети стурбовані головною проблемою: фізичним розвитком, здоров'ям підростаючого покоління, яке знаходиться в жалюгідному стані. Немає потрібних фізичних навантажень в навчальних закладах. Діти практично не займаються спортом. Хочу виділити основні рекомендації: по-перше, збільшити фізичні заняття до трьох разів на тиждень, по-друге, реформувати саму систему фізпідготовки, тобто впровадити комплекс нових видів вправ, оптимально корисних для молодого організму. Також потрібно повернути фізкультпаузу під час заняття, як це було ще при Радянському Союзі, яка дозволяє організму зняти втому і з новими силами працювати далі.

Закінчилася наша бесіда з видатним спортсменом у його улюбленім місці − спортивному клубі «Унікорт». Юрій Михайлович запросив люб’язно відвідати кафе «Унікорт»,  випити запашної кави… Насолодитися атмосферою ретро «Унікорту», де зібрана унікальна колекція кубків та медалей видатних спортсменів Харкова. Трофеї, кубки, медалі, одяг, гроші: все нагадувало про славетне спортивне минуле. Зібрана унікальна колекція книг, енциклопедій зі спорту. За скляними вітринами зберігаються і його досягнення, медалі та кубки. І володар цих нагород переді мною − такий простий і досяжний. На стіні − його відбиток руки − зроблений після чергових спортивних перемог. І я попросила Юрія Михайловича ще раз сфотографуватися на пам'ять в улюбленому кафе, біля стенду слави і за шахами, і з відбитком долоні!  Пригадую, як він зашарівся від мого прохання, бо не любив «позувати» для журналістів. Сьогодні ж, коли  проглядаєш ті знімки,  щемить душа, адже  на них закарбована щира та щаслива «людина першої величини», НАЙЯСКРАВІША ЗІРКА ВОЛЕЙБОЛУ, яка ніколи не згасне ні в моєму серці, ні в серцях всіх, хто мав щастя спілкування із «людиною-легендою». Ми попрощались із Вами, Юрію Михайловичу, але Ви − легендарна особистість радянського і світового волейболу у пам’яті вдячного людства.    

Ліна ТИМАРСЬКА, фото автора.