Актова лекція

Харківський університет у роки Першої світової війни

ВІД РЕДАКЦІЇ. На Асамблеї Вчених рад університету до 212-ої річниці від дня народження університету пролунала актова доповідь завідувача кафедри історіографії, джерелознавства та археології  проф. С. І. ПОСОХОВА, яка вразила всіх присутніх глибиною розкриття та паралелями із сучасністю.... Перша світова війна стала свого роду цезурою світової історії. Вона поділила багато процесів на етапи «до» і «після» війни. В тому числі це стосується й історії України. Більше того, за формулюванням Івана Лисяка-Рудницького, «якби нації мали паспорти, то в українському датою народження був би вписаний «1914» рік». Якою мірою і як ця грандіозна за масштабами війна вплинула на долю Харківського університету?

Передвоєнні реалії університетського життя. Напередодні Першої світової війни Імператорський Харківський університет мав досить потужний науковий і освітній потенціал. У 1913 р Харківський університет закінчило 632 студента, на 1 січня 1914 в ньому навчалося 3216 студентів і працювало 158 викладачів, у тому числі 56 ординарних професорів. Наукові досягнення багатьох вчених університету були визнані світовою наукою. Відбувалася активна міжнародна співпраця. Зокрема, в 1900 р. тільки по обміну на «Записки Харківського університету» було отримано 87 періодичних видань російською мовою і 38 видань англійською, французькою, німецькою, чеською, болгарською та іншими мовами. Університетські вчені брали активну участь в міжнародних наукових конференціях і конгресах, публікувалися у провідних наукових виданнях світу.

Професори здебільшого були ліберально налаштовані, а серед студентів переважали прихильники лівих поглядів.

Можна стверджувати, що війна стала серйозним фактором, який вплинув не тільки на організаційне, матеріально-технічне та фінансове становище університетів країн-учасниць війни, але і на стан самих університетських спільнот, визначив багато тих змін, які відбудуться в майбутньому.

Війна і університети «Патріотичний порив».

Перша світова війна загострила суперечності між регіональними функціями і імперським призначенням «українських» університетів (це стосується як Російської, так і Австро-Угорської імперій), поглибила «розломи», які спостерігалися в університетських корпораціях. Втім, на початковому етапі війни, в такому «патріотичному пориві» ці університети, здавалося, одностайно підтримали «свої» уряди. Це виявилося в маніфестаціях і відозвах. З початку Першої світової війни в підтримці уряду на деякий час навіть об'єдналися університетські ліберали і консерватори. Так, викладачі та студенти Харківського університету масово брали участь в загальноміських заходах (богослужіннях, маніфестаціях), спрямованих на підтримку монарха. Зокрема, 24 серпня 1914 р. в Харкові в кафедральному Успенському соборі відбувся подячний молебень у зв'язку з перемогами російської армії в Галичині, на якому були присутні ректор університету проф. І.В. Нетушил, проф. Д.І. Багалій та ін. Такий же молебень відбувся і в Університетській церкви Св. Антонія, де з полум'яною патріотичною промовою виступив її настоятель професор богослов'я університету Н.С. Стелецький. 9 жовтня 1914 р. відбулася масова студентська маніфестація на підтримку уряду і війни. Хоча студентська соціал-демократична фракція організувала сходки проти війни, випустила відповідного змісту листівку, але ці заклики лівих тривалий час не знаходили підтримки серед студентів і харків'ян. 23 листопада 1914 г. Харків відвідав імператор Микола ІІ. Його просування вулицями міста у відкритому автомобілі в похідній офіцерській формі було зустрінуте городянами з радістю.

Щось подібне відбувалося і в Одесі, і в Києві. 1 грудня 1914 р. Рада університету Св. Володимира одноголосно вирішила обрати почесним членом Верховного головнокомандувача Миколу Миколайовича, а також головнокомандувача найближчого до Києва південно-західного фронту генерал-ад'ютанта Н. І. Іванова. Те саме відбувалося й, скажімо, у Чернівцях, де почесними докторами університету стали начальник Генштабу, начальник буковинської жандармерії та командувач 7-ої австрійської армії.

В оцінках університетських вчених того часу, які були озвучені у відповідних зверненнях і маніфестах, спочатку більше писалося про «брехливу пропаганду ворогів», про «прихильність свого монарха миру», про «вимушеність відповіді на загрозу» і т.п., але з часом все більше виявлялася національна неприязнь, яка стала новим явищем в університетському житті. Зокрема, у зверненні професорів Імператорського Університету Св. Володимира зазначалося, що відповідальність за звірства і варварства лежить не на одній лише ворожій армії і її вождях. З'явилися і статті окремих професорів. Ідеологія т.зв. «патріотичного мілітаризму» знайшла втілення, насамперед, в працях деяких учених-гуманітаріїв, навіть тих, які раніше відрізнялися лібералізмом. Навряд чи можна розглядати ці приклади як прояв «несвободи» університетів і конкретних професорів. Очевидно, що чимало університетських діячів усвідомлено підписували такі відозви, і по своїй волі писали відповідні статті та книги. Лише окремі вчені змогли встояти в умовах загального психозу. Та й в цілому, не можна не визнати, що абстрагуватися від поточного моменту, продовжувати як раніше свою діяльність вчені вже не могли. Як приклад можна назвати статтю професора Харківського університету В. П. Бузескула, в якій автор аналізував німецьку історіографію, задаючись питанням: коли і як визріла ідеологія, втілена в гімні «Deutschland, Deutschland uber alles». Війна протиставила ті лояльності, які раніше спокійно уживалися в університетській людині, дух міжнаціональної конфронтації проник до університетів.

Незабаром такі виступи на сторінках різноманітних видань набудуть характеру очевидної пропаганди. До речі, саме в цей час виник такий новий соціальний феномен як масова пропаганда. Навіть вже після закінчення війни її ідеологічні конструкції продовжували жити серед університетської спільноти, перешкоджаючи налагодженню міжнародних наукових зв'язків. Насіння національної недовіри, а потім і відчуження, проросло і дало рясні сходи. Втім, ще в ході війни деякі університетські вчені зрозуміли, що така ідейна лінія може мати катастрофічні наслідки.

Так, у своїй статті-рецензії «Этюды по человеконенавистничеству» професор Харківського університету відомий українофіл М.Ф. Сумцов зазначив, що в умовах війни з'явилися автори-проповідники політики «національного насильства». Зокрема, він звернув увагу на одну з статей, яка мала явний антиукраїнський характер. Критикуючи автора, М.Ф. Сумцов зазначив: «Его теория представляет чисто германскую апологию пожирания народов во имя предполагаемой высшей культуры. Храни нас Бог от такого культурного людоедства, как бы оно не называлось, − германской культурой или русской культурой. Жизнь и свобода народов выше всяких национализмов». Однак маховик націоналізму був уже так розкручений, і перш за все самими інтелектуалами, що зупинити його відразу було неможливо. В умовах багатонаціональних держав, яким і були Російська та Австро-Угорська імперії, це все більше призводило до пошуку ворогів «своєї» нації не лише зовні, а й всередині держави, і таких знаходили в особі представників інших народів. Вже на початку війни відразу ж постало питання про перебування підданих ворожих держав в університетах тих чи інших країн. Деякі вчені, перебуваючи у закордонному відрядженні (в країні-супротивника), були там інтерновані і відчували значні матеріальні труднощі. З другої половини липня 1914 р в Російській імперії була припинена виписка книг з Німеччини і Австро-Угорщини, закупівля там наукових приладів і реактивів. З осені 1914 р. німецьку мову було заборонено використовувати в громадських місцях (16 червня 1915 р. за це був оштрафований професор Харківського університету А.Г. Зоммер), пролунали заклики не друкувати наукові праці німецькою мовою. Як відомо, тоді навіть змінили назву столиці імперії (з Петербурга на Петроград).

У Російській імперії 31 жовтня 1914 року Рада міністрів прийняла постанову «Про виключення підданих воюючих з Росією держав зі складу спілок, товариств та інших громадських і урядових організацій і установ». У запалі войовничих настроїв, а також керуючись секретним циркуляром Міністерства народної освіти Рада Харківського університету позбавила звання «почесних членів» кількох німецьких вчених: професора Йенского університету Ернста Геккеля і професора Гейдельберзького університету Теодора Лебера.

Режим надзвичайної ситуації.

Війна зумовила виникнення режиму надзвичайних ситуацій та відповідних дій, який позначився й на університетах. 30 вересня 1914 року була скасована відстрочка для студентів і невдовзі почалися регулярні мобілізації студентів до армії. Ті студенти, які з певних причин не підпали під мобілізацію, несли трудову повинність в оборонній промисловості в якості виконуючих обов'язки інженерів, техніків-конструкторів, токарів тощо. Студенти залучалися і до громадських робіт: на розвантаження дров, як нижчий та середній персонал в санітарних поїздах. Для задоволення потреб фронтових і тилових госпіталів в лікарях медичний факультет був переведений на чотирирічну (замість п'ятирічної) програму навчання. У зв'язку з війною університети брали на себе спеціальні додаткові зобов'язання. Так, наприклад, 25 вересня 1914 відбулося засідання Ради Харківського університету, присвячене питанню про надання допомоги пораненим. Була створена так звана «лазаретна комісія» (очолив проф. В.Ф. Левицький), прийнято рішення про щомісячне відрахування коштів для потреб університетського госпіталю. До речі, буквально напередодні війни, в червні 1914 року, було завершено будівництво університетської клініки дитячих хвороб, поруч з якою побудували три бараки для дітей з інфекційними захворюваннями. У цих будівлях також розташували госпіталь.

У роки війни пріоритетними стали прикладні дослідження, зокрема, з хімії, а саме в галузі фармакології в зв'язку з нестачею ліків. Знов-таки, буквально напередодні війни для Харківського університету був побудований новий хімічний корпус з лабораторіями. Відповідно, хіміки Харківського університету налагодили випуск ліків: саліцилових препаратів, аспірину і ін.

Наприкінці 1916 р. почалися перебої з продуктами, дровами, істотно зросли ціни. Особливо важким становище стало в осінньому семестрі 1917 р. коли при нестачі коштів і палива, Рада на засіданні 12 жовтня вимушена була скоротити семестр. В грудні університет не опалювався, в лабораторіях не було реактивів й препаратів, життя в університеті майже завмерло.

Революції та зміни влади.

Лютнева революція 1917 року і подальші політичні події призвели до глибоких змін не тільки в житті всієї країни, але й в житті Харківського університету. Ліберально налаштований професорсько-викладацький склад та й більшість студентства вітали повалення самодержавства. 6 березня 1917 р. на екстреному засіданні Ради університету відбулося обговорення питання про ставлення до Тимчасового уряду. Вирішено було надіслати вітальні телеграми голові Тимчасового уряду князю Г. Є. Львову, а також голові Державної Думи М. В. Розянкові, в яких Рада університету висловлювала готовність: “отдать все силы служению освобожденной России”.

Однак у суспільстві тих, хто хотів «віддати сили державі» і продовжувати війну ставало все менше.

Лютнева революція 1917 р. кардинально змінила позиції і поведінку й багатьох професорів. Вона була крахом для консерваторів. Ліберали, як зазначалося, зустріли революцію із захватом, але невдовзі розчарувалися і не могли дати ради ані собі, ані університету. Активізувалися діячі українського руху, чимало із них перейшли від «культурництва» до політичної діяльності. Так, Д. І. Багалій став членом Української партії соціалістів-федералістів. “Українське питання” спеціально обговорювалося на засіданні Ради Харківського університету 12 жовтня 1917 р. Відповідне рішення Ради надіслали Тимчасовому уряду та опублікували в газетах.

Ще більш загострилася політична обстановка в Харківському університеті після подій 25 жовтня 1917 р. в Петрограді. Професура у цілому негативно сприйняла звістку про більшовицький переворот. З протестом проти радянської влади виступила і Рада Харківського університету, яка, разом із міською думою, висловилась за підтримку Української Центральної Ради. В листопаді Д. І. Багалій був призначений губернським комісаром освіти. Проте вже через місяць в Харкові до влади прийшли більшовики. Їх намагання не виконувати умови Брестського миру, як відомо, спричинило той факт, що на початку лютого 1918 р. Харків став столицею окремої Донецько-Криворізької республіки… Але це також тривало недовго.

Зрозуміло, що у цих умовах університет нікому був не потрібен, він фактично був позбавлений будь-якого фінансування.

З утвердженням в квітні 1918 р. в Україні влади гетьмана Павла Скоропадського, здавалося, життя університету стабілізується. Зовні Харків навіть нагадував собою дореволюційні часи. Університет шукав порозуміння з новою владою й знаходив підстави для певних сподівань. Деякі представники університету зайняли високі посади в адміністрації. Втім, в період Гетьманату фінансове становище Харківського університету, а отже і його працівників аж ніяк не покращало. Університет отримував кошти лише на зарплатню та опалення. При цьому заробітна плата на рівні 1917 р. не забезпечувала навіть прожиткового мінімуму. Значно зменшився контингент студентів.

На початку січня 1919 р. тут знову було встановлено радянську владу, а отже Раді Харківського університету треба було визначити своє ставлення й до цієї влади. Для обговорення зазначеного питання Рада зібралася 15 січня 1919 р. На засіданні розгорнулися палкі дебати, але в рішенні було визнано, що “вступление в сношение с существующими теперь организациями целесообразно, − если университет хочет опереться хоть на какую-то власть”. Тобто було визнано, що без підтримки влади університет не матиме коштів для існування і матеріального забезпечення.

Але нова влада не збиралася співробітничати з університетом. В перші ж місяці 1919 р. було поставлене питання про заміну керівництва університету. Невдовзі взагалі розпочалася реформа вищої школи. Для управління вищими навчальними закладами запроваджувалася посада комісара з дуже широким повноваженнями. Зокрема, комісаром Харківського університету було призначено студента Ветеринарного інституту. 20 березня 1919 р. була скликана Рада університету, на засіданні якої після саркастичних виступів її членів була ухвалена резолюція, в якій відзначалося, що такі дії Наркомосвіти загрожують цілковитою загибеллю вищих навчальних закладів. Але вже ніхто не хотів слухати університет…

Натомість деякими професорами університету зацікавилися чекісти, в Харкові розпочався «червоний терор». Був створений концентраційний табір, серед діячів місцевої «ЧК» жорстокістю відзначився сумнозвісний Степан Саєнко.

Письменник Маріано Асуела в романі «Мухи» (1918 р.) про мексиканську революцію написав так: «Революцію готують мислителі, а здійснюють бандити». Так само і тут, на сході Європи, дестабілізація життя сколихнула найнижчі соціальні прошарки суспільства, з відповідними запитами та прагненнями. Не дивно, що університетська людина ними сприймалася як ворожа. Інтелігенцію фактично зарахували до соціальноворожих елементів й на рівні влади. Здебільшого їй інкримінували не стільки дії, скільки погляди.

На початку червня 1919 р. до Харкова прибув сам Троцький, але утримати місто Червона армія не змогла. 11 червня до Харкова увійшли передові загони Добровольчої армії під командуванням генерала Май-Маєвського, тобто знову змінилася влада. Її політичний курс був спрямований на реставрацію основних елементів дореволюційного ладу. На засіданні Ради університету ректор П. П. П’ятницький привітав усіх із визволенням від «тяжкого рабства» й закликав висловити привітання Добровольчій армії. З часом, продовжуючи лінію відозв, у жовтні 1919 р. група професорів Харківського університету, а також інших вузів Харкова підписали звернення до вчених Заходу, в якому надавалася характеристика того лиха, яке спіткало країну та університет під час панування більшовиків.

12 грудня 1919 р. в Харкові знову встановилася радянська влада. З відступаючими частинами Добровольчої армії Харків залишила частина професорів і викладачів університету, серед них були: П. П. П’ятницький, Т. П. Кравець, О. В. Репрев, О. П. Погодін, Людвіг О. Струве та ін. Отже з грудня 1919 р. розпочнеться новий етап в житті університету, який завершиться в червні 1920 року докорінною реорганізацією, яку дехто називає «ліквідацією Харківського університету».

Наслідки війни і революції для університетів

Можна стверджувати, що війна, перш за все, призвела до дезорганізації наукової діяльності та освітнього процесу. Був порушений звичний для університетів ритм життя, стало неможливим реалізовувати довгострокові програми. Але не тільки. Відбулася переорієнтація діяльності університетів. Виникли нові структури і механізми управління. Зокрема, війна сприяла активізації прикладних досліджень і розробок, що, в свою чергу, призвело до створення ряду спеціалізованих лабораторій. Результатом війни стала активна і пряма участь держави в справах науки, створення спеціальних урядових органів з координації та підтримки наукових досліджень у військових цілях. Надзвичайні умови, висока смертність і мобілізація зумовили істотну ротацію кадрів, а також зміни в університетській ієрархії і статусах. Змінився характер і спрямованість міжнародного співробітництва. Перша світова війна істотно змінила світогляд університетських людей, по суті, підірвавши той університетський дух, який був вироблений зусиллями прихильників неогуманізму на етапі зародження класичного університету.

В результаті, вже в повоєнний час, продовжиться і посилиться «націоналізація» університетів (полонізація Львівського, румунізація Чернівецького). В Радянській Україні на початку 1920-х років також почнеться «українізація», проте становище університетів буде більшою мірою визначатися іншими процесами. «Старі» університети будуть оголошені не тільки знаряддям колоніального гноблення, але й «цитаделями» буржуазно-феодальних порядків. В ході так званої «реорганізації» все вони будуть істотно перепрофільовані. По суті, вони будуть перетворені на спеціалізовані педагогічні заклади, відбудеться відділення «наукової частини» від навчальної, будуть введені дискримінаційні заходи щодо складу студентів і викладачів, пов'язані з їх соціальним походженням і політичними настроями, на деякий час скасують наукові ступені, в системі управління утвердиться принцип «єдиноначальності». Післявоєнна історія українських університетів значною мірою співзвучна з тим, що спостерігалося в цей же час і в Німеччині. Все сказане можна охарактеризувати не інакше як кризу класичного університету. Ми маємо заперечення самої ідеї університету. Стався «розрив» в університетській історії.

Що ж, будемо пам’ятати ці уроки історії, сподіватися на краще та всіляко дбати про наш рідний університет.

Проф. С. І. ПОСОХОВ.