П'ятниця, листопада 24, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Наші читачі

Газета у моєму житті

ВІД РЕДАКЦІЇ. Валентина Іларіонівна АСТАХОВА - доктор історичних наук, професор, академік АН ВШ України, Почесний громадянин м. Харкова. З 1991 р. -  ректор Народної української академії (нині - радник ректора), заслужений працівник освіти України (1990), «Відмінник освіти України» (2003), кавалер орденів Княгині Ольги № 001 III ступеня (1997) і Княгині Ольги II ступеня (2004), віце-президент Всеукраїнського і президент Східно-українського відділення Асоціації навчальних закладів недержавної форми власності України. З нагоди ювілею «Харківського університету» Валентина Іларіонівна розповідає про публікації, які мали великий вплив на її життя.


«Я із того покоління, яке читає газети і вірить тому, що у них написано. Деякі видання виписую протягом усього життя. «Харківський університет» читаю від першої до останньої сторінки аби бути в курсі того, чим живе університет. У моєму  кабінеті в Народній українській академії висить велике зображення ХНУ, і студенти НУА часто запитують мене, чому так. Я відповідаю, що у приймальні висить велика фотографія академії, вона для мене як дитя. А я - вихованка Харківського університету і досі живу інформацією та інтересами alma mater, хоча пішла з неї понад 30 років тому.

Газета суттєво вплинула на моє життя. В 1953-1954 навчальному році у нас почав читати курс історії ХІХ століття доц. І. Я. Мірошников. І от у газеті «Сталінські кадри» з’явився фейлетон «Афоризми доцента Мірошникова», який написали студенти з курсу, старшого нас на рік. Після публікації доц. Мірошникова відсторонили від ведення лекцій, а замість нього прийшов читати В. І. Астахов. Це був блискучий лектор, молодий, дуже цікавий. Я гадаю, зрозуміло, як ця людина вплинула на мою долю. Якби не газета, ми б, можливо, ніколи з ним не зустрілися.

У нас був дуже дружний, згуртований курс, і газета декілька разів про нас писала. Це стимулювало до ще більшої активності. В університетські роки я була головою Художньої ради університету, яка керувала студентською творчістю. Газета часто висвітлювала нашу роботу. Щороку ми організовували масштабні агітпоїздки. У першу з них близько 500 учасників художньої самодіяльності плавали на теплоході «Сунгарі» за маршрутом Москва-Астарахань і виступали у великих містах та на будівельних майданчиках. Дуже пам’ятною був сплав рікою Єнісей (від Красноярська до Діксона). На верхній палубі теплоходу відпочивала професура, а на трьох нижніх - студенти-учасники творчих колективів ХДУ. Ми давали концерти у всіх, навіть найменших, містах та селищах. Щоб послухати хор, ансамблі, симфонічний оркестр, подивитися танці, збиралися всі мешканці. Газета писала про це багато і яскраво, висвітлювала найкращі моменти та наших зірочок, бо поруч з нами були її найкращі кореспонденти. Це були десять абсолютно дивовижних років, які співпали із 60-тими (тоді відчувалося піднесення в усіх сферах). І до цієї пори у нас збереглися найтепліші стосунки із колишніми учасниками художньої самодіяльності університету, з тими, хто виборював перші місця серед вищих навчальних закладів усього Радянського Союзу. І газета завжди була у курсі нашої боротьби за честь рідної alma mater.

Тим не менш, від газети ми чули не тільки похвалу. Я на все життя запам’ятала статтю, яка була опублікована у 1968 році під рубрикою «Шумимо, братці, шумимо». У ній йшлося про те, що самодіяльність – це добре, проте багато її учасників знижують рівень свого навчання. Назвали конкретні прізвища. Я, звичайно, дуже сильно засмутилася, проте визнала, що автор замітки правий. Це дало нам підставу повернути свою енергію у русло навчання та науки, тож усі члени колективу таки закінчили університет, зробили гідне кар’єрне зростання.

Свого часу газета дуже допомагала у просуванні громадсько-політичної практики студентів (вона була започаткована саме у ХДУ і визнана найкращою в країні).

Багато цікавих матеріалів газети були присвячені музею Історії університету. Це був перший вузівський музей у Харкові, над його відкриттям ми працювали близько двох років. Особливо подобалося працювати з молодими екскурсоводами, яких підбирали в основному серед істориків (хоча було дві чудові дівчинки з фізичного факультету). У газету ми давали багато цікавих матеріалів, наприклад, про студентський батальйон народного ополчення.  Першими знайшли членів батальйону, взяли у них інтерв’ю, записали спогади. Вони допомогли під час оформлення стели з іменами Героїв Радянського Союзу, які навчалися в університеті і загинули в бою. Газета це яскраво висвітлювала.

На будь-якій важливій події завжди були присутні кореспонденти «Харківського університету». Ми завжди були дружні з газетою, з її редакторами - висококласними журналістами. Я сама була і є автором статей. Зараз пишу майже у кожен номер газети Народної української академії, неодноразово давала матеріали у  «Харківський університет». На знак дружби, Олена Олександрівна Нерух порекомендувала НУА свою колишню вихованку Світлану Юдіну (нині - Яценко), яка налагодила випуск газети «Академія». Вона зробила це на такому високому рівні, що ми кілька разів отримували вищі нагороди у конкурсі «Вища школа Харківщини - кращі імена».

Я знаходжу для себе цікаве у кожному випуску вашої газети. Звичайно, найбільше радію матеріалам про тих людей, яких знаю особисто, але не оминаю й студентів, різні події університетського життя, бо університет залишається зіркою, на яку хочеться рівнятися, щоб продовжувати традиції у всій освітянській спільноті Харківщини. Що побажаю газеті? Залишатися такою ж доброю, чуйною до людей, життєстверджуючою та об’єктивною. Я вважаю її кращою серед університетської преси Харкова. І так повинно бути завжди».

Розмовляла О. ЯКОВЧЕНКО.