Майбутнє університетських наукових публікацій та видань

Для фізика − SCOPUS, для лірика − головний біль

ВІД РЕДАКЦІЇ. Свято найкраще зустрічати У РОБОТІ. Це загальноприйнята істина. Ось і Каразінські вчені на круглому столі редакції продовжили  дискусію, розпочату два місяці тому на ректораті, про майбутнє університетських наукових публікацій. Окреслимо коло проблем, які порушили науковці: по-перше, велика кількість видань, по-друге, наскільки всі вони відповідають якісному ґатунку та містять актуальний контент, наскільки затребувані спільнотою, по-третє, чи потрібно потрапляти якомога частіше у міжнародний науковий простір. Піднімалося «болісне» питання, чи варто деякі університетські видання об’єднати. Зачекайте!!! Заперечила частина вчених, адже уся наукова продукція потрібна, оскільки багато актуальних публікацій стосується суто українських проблем та досліджень. Журнали є спеціалізованими і вкрай необхідними, у тому числі, і молодим науковцям. І чи можна усі видання причесати  «під один гребінець»? І навіщо усім скопом у SCOPUS? Також університетські вчені дискутували, що потрапити у рейтингове міжнародне видання − важко через безліч проблем, про які ми і поговоримо у нашому матеріалі.

Цифри та факти: станом на сьогодні Харківський університет має 49 наукових періодичних видань: 45 друкованих та 4 електронних, 40 з них є фаховими, 39 друкованих і одне електронне.

Проф. М. О. АЗАРЄНКОВ, академік НАН України,  завідувач кафедри матеріалів, реакторобудування, проректор: «ІСТИНА ПОСЕРЕДИНІ»

− На мою думку, наше обговорення має дві головні проблеми. По-перше, це проблема наукометрії у сучасному світі і чи потрібна вона взагалі. Друга проблема − наукові видання. Навіщо така велика кількість наукової продукції? Адже у світі є низка визнаних та авторитетних видань. Ідеї наукометрії давно обговорювалися в університетському середовищі. Пам’ятаю, ще у 70-ті  на фізико-технічному факультеті відбувалися дискусії щодо кількісних критеріїв для рейтингу викладачів при підтвердженні підсумків соціалістичних змагань. Значну кількість балів тоді давали участь у колективах, які отримали Державну премію, написали монографію або підручник тощо. Тоді почесно було друкуватися у авторитетних державних журналах. Учені природничих наук відкрили для себе світові видання ще з 80-тих та накопичили досвід співпраці. Сьогодні серед університетських видань мало таких, що входять до наукометричних баз світу. Відомо також, що кількість не завжди якість. Не може університет при посередньому розвитку матеріальної бази публікувати тисячу наукових статей високого рівня. На мій погляд, потрібно прагнути публікуватися у кращих міжнародних виданнях. Адже в міжнародних редакціях − висока експертиза твоєї роботи до опублікування. А ще такі журнали читає весь світ. А це основні критерії оцінки наукової роботи. Але у цих питаннях немає єдиної загальноприйнятої відповіді. Бо треба публікуватися аспірантам, молодим вченим для захисту дисертацій, є тематичні збірники статей, є необхідність  швидко публікуватися аби «застовпити» пріоритетну нову розробку. Отже,  істина посередині.

Доц. В. М. СУХОВ, керівник науково-дослідної частини: «За кількістю наукових публікацій Каразінський університет попереду»

− Результат будь-якої наукової роботи стає результатом тільки тоді, коли стає світовим надбанням, коли про нього дізнається широке коло вчених. Якщо такій науковій публікації «дали добро» у міжнародній наукометричній базі, вона автоматично формує наукову дискусію у світовому просторі,  це стимулює розвиток науки. Отож, завдання вчених - оприлюднити свої дослідження, бажано у рейтингових виданнях з високим Імпакт-фактом. Якщо публікувати лише українською та російською, то завчасно зрозуміло, що тебе чекає обмежене коло читачів. Досягненням роботи університету у напрямку просування видань у науковий простір можна вважати внесення з 2012 р. до міжнародної бази THOMSON REUTERS вісника серія «Біологія», вісника серія «Медицина», збірника наукових праць «Часопис соціально-екологічної географії» та журналу «Психіатрія, неврологія та медична психологія» до бази ІndexCopernicus, вісника серія «Хімія», що реферується CHEMICAL АBSTRACT SERVICE. Якщо твоя праця потрапила до цих баз − це, безперечно,  досягнення і визнання. Саме таким шляхом рухаються наші університетські учені, індекс Хірша яких перевищує 20, це − Ю. Г. Шкуратов, Р. В. Вовк М. О. Мчедлов-Петросян, М. О. Азарєнков, І. М. Бєльська та інші. Усі ці вчені  − фізики, астрономи та хіміки, а от, на жаль, гуманітаріям важче пробити кригу у цьому напрямку.

Проф. І. О. ГІРКА, декан фізико-технічного факультету: «Чи боротись за входження університетських видань до SCOPUS».

− На фізтесі видається «Східно-Європейський фізичний журнал», який раніше називався  вісник серія «Ядра. Частинки. Поля». Крім того, був ініційований НФТЦ МОН і НАН України і видається ще один «Журнал фізики та інженерії поверхні». Є також спільний науковий збірник «Сучасні проблеми природничих наук» кафедри теоретичної механіки та фізтеху. На мою думку, питання про входження університетських видань до наукометричних баз − це політика або мистецтво. Наші науковці та викладачі здавна публікувалися закордоном. І це завжди вважалося круто. І навіщо тоді публікуватися в університетському віснику, якщо тебе читає весь світ? Серед фізиків загальновизнано, що американський журнал «Physical Review» є головним, найкращим, навіть не через Імпакт-фактор. Серед радянських є також багато рейтингових журналів: «Експериментальна та теоретична фізика», «Фізика Плазми», «Технічна фізика». Чи потрібен нам окремий журнал з високим Імпакт-фактором? Чому б і ні. Але створити журнал в університеті світового рівня − це мистецтво та важка праця. Думаю, цього за рік-два не зробити. Може, цього і слід прагнути. Але робити, аби він тільки був, але меншовартісний − я вважаю марною працею? Наші молоді аспіранти і так доволі успішно роблять перші кроки і публікуються у «Східно-Європейському фізичному журналі». З точки зору фізиків, ми бачимо шлях такий: свої видання зберігати, а якщо хочемо ввійти у SCOPUS, то об’єднувати зусилля, у нашому випадку можливо з фізичним факультетом університету та ХФТІ. Університетських фізиків із цікавими та прогресивними теоріями раді вітати у найбільш рейтингових виданнях та інформаційних ресурсах світу. І для цього не треба вигадувати велосипед. Просто працювати за тією системою, яка утворилася.

Проф. М. О. МЧЕДЛОВ-ПЕТРОСЯН, завідувач кафедри фізичної хімії: 
«СЛІД ПРАГНУТИ ДО ЯКІСНИХ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ»

− Кращі міжнародні наукові журнали за своїми спеціальностями традиційно входять до системи SCOPUS.  Саме слово «Скопус», схоже на слово мікроскоп, телескоп, тобто означає слідкувати-споглядати, отже, це система, яка моніторить усіх авторів та публікації у найбільш поширених міжнародних виданнях. Але усе охопити не можливо − це головна проблема SCOPUS. Ще одна проблема наших журналів − професійний рівень англійської. Хімічний факультет, невеликий за фінансуванням та кількістю співробітників, але дає понад  30 наукових публікацій на рік у систему SCOPUS. Найпоширеніший шлях потрапляння туди через міжнародні видання з високим Імпакт-фактором. Але мушу визнати, що і 30 публікацій − замало для нашого факультету. Справа у тому, що на сторінки університетського вісника легше потрапити, аніж до міжнародного видання. Адже, якщо з чотирьох рецензій на статтю, коли хоча б одна не схвальна, то така стаття може бути відхиленою у деяких  редакціях міжнародних журналів. Але фатального нічого немає, один журнал відмовить, другий цю ж  наукову роботу розгляне. Слід якісно зробити дослідження, викласти англійською мовою на задовільному рівні, зробити відгуки на рецензії. Це нелегко, але можливо. На хімічному − один фаховий журнал і він займає повноцінну нішу.  Мені, як хіміку, легше говорити про природничі науки. Обов’язково треба публікуватися і в наших журналах, наприклад, для того, щоб швидко закріпити авторитет. А в міжнародних, наприклад, посилатися на наші вісники, в яких робота викладена детальніше.

Проф. Ю. Г. ШКУРАТОВ, член-кореспондент НАН України, завідувач кафедри астрономії: «МІЖНАРОДНІ НАУКОМЕТРИЧНІ БАЗИ − ПОТРЕБА СЬОГОДЕННЯ КОЖНОГО НАУКОВЦЯ»

− Міжнародні наукові журнали включені у рейтингові міжнародні наукометричні бази, відтак провідні бібліотеки світу  та університетські бібліотеки  мають доступ до них. Статті англійською мовою в таких журналах  розміщені у відкритому доступі. Це означає, що ваша праця може бути віднайдена, наприклад, через google.com, англомовному користувачеві мережі Інтернет, у тому числі, і вченому співтовариству. Можна не лише прочитати вашу статтю, але і за допомогою електронного спілкування вступити з Вами в контакт. Навіть, якщо публікація актуальна, але не вийшла на міжнародний рівень обговорення, втрачає сенс, і проведена науковцем робота зводиться нанівець. Адже треба боротися за читача. Сьогодні публікують більше, ніж читають. Тому, вважаю, написати матеріал − це зробити половину справи. Сьогодні не нехтують тим, аби повторити ваші ідеї, «вкрасти» їх із меншовартісного видання і опублікувати у «скопусівському» журналі. І така публікація − буде визнаною. Тому не потрібно публікувати наукові важливі відкриття де-інде. Потрібно відразу, не зволікаючи, оприлюднювати їх на весь світ.

Проф. С. І. ПОСОХОВ, завідувач кафедри історіографії, джерелознавства та археології: «ГУМАНІТАРНІ НАУКИ НА ПЕРИФЕРІЇ ІНТЕРЕСІВ МІЖНАРОДНИХ НАУКОМЕТРИЧНИХ БАЗ»

− Перша моя позиція − не можна всі університетські видання вишикувати під одну лінійку. Адже уся періодика різнорівнева та націлена на різні аудиторії. Так, є студентська, молодіжна, популярна, суто наукова, спеціалізована література. Мене пригнічує така умова, що є певний, так би мовити, елітарний клуб SCOPUS, який вершить долі публікацій. Я не розумію такої абсолютизації певної наукометричної бази.  Мене, як редактора багатьох журналів з історії,  дико обурює  ствердження, що якесь видання хтось не читає чи воно не потрібне. Хто такі «хтось»? Ті, хто не розуміє української/російської мови десь там в Австралії? Очевидно, що наші видання орієнтовані на певне коло читачів,  на істориків. Мова йде про професіоналів,  які цікавляться історією та, як правило,  розуміють слов’янські мови. Наші публікації у будь-якому разі  є в Інтернеті. Яка різниця − у SCOPUS чи інших міжнародних системах. Але вони розміщені в мережі. Історичному факультету закидають, що у нас багато видань. Насправді − лише п’ять. Наші видання − спеціалізовані. Вважаю, що спеціалізована наукова література набагато ефективніша, краща, ніж, та у якій публікують все підряд. Адже  у спеціалізованих якість від самого початку набагато вища завдяки дисциплінарним нормам.  До того ж читач орієнтується на конкретне видання. Історіограф знає конкретні спеціалізовані історіографічні видання. Для цього не треба читати усі вісники усіх університетів. Щодо нашого вісника, то його завдання у тому, щоб репрезентувати результати наукової роботи факультету за рік. У ньому друкуємо бібліографію, хроніку подій за рік.  Наприклад,  фаховий збірник праць молодих учених «Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії». Зрозуміло, якщо припинити його видання, молодим історикам не позаздриш. Студенту, молодому ученому дуже важко пробитися на шпальти серйозного видання. І де їм набиратися наукового досвіду? Історики ніколи не обтяжували університет фінансовими стягненнями, ми самотужки шукали кошти та видавалися за рахунок авторів, спонсорів.  Крім того, редакторство, спілкування з авторами, потребує великих душевних сил та часу, і ми тягнемо на своєму ентузіазмі цей титанічний труд.   Сьогодні усі бігають за рейтингами! Якщо ми ставимо перед собою завдання започаткувати англомовне видання гуманітарного профілю, ми маємо сконцентрувати на цьому зусилля всього університету. Створити спеціальний центр професійного перекладу зі спеціалістами з-закордону. Але, коли кажуть, ви самі перекладіть академічною англійською, хіба це реальні задачі? Одна справа − перекласти формули та рівняння, інша справа − тексти гуманітаріїв. Не питання: можна за 100 доларів «тяп-ляп» опублікувати свою статтю у Румунії з  посередньою англійською і скажуть, що «все гаразд» і навіть дадуть сертифікат. Ризик потрапити у чорні рейтинги − інша сторона медалі. Але ж ми будемо радіти, що ось, дивіться, ми є у SCOPUS! Кому потрібен такий SCOPUS? Мабуть, комусь потрібен, бо дехто на цьому  заробляє гроші. Треба думати в першу чергу про молоду зміну учених − це головний шлях нашої науки. Провідні наукометричні бази, як-от SCOPUS та Web of Science побудовані таким чином, що гуманітарні видання знаходяться на периферії їх інтересів і навіть не індексуються. Але це не применшує необхідність таких видань. Мене також дуже дивує позиція тих, хто говорить, що треба ламати дисциплінарні рамки. У гуманітарних науках гостро стоїть проблема професійної етики. Але цю проблему навіть обговорювати складно поза дисциплінарними нормами. Сьогодні багато людей називають себе «істориками», але при цьому не мають ніякого уявлення про специфіку «ремесла історика», лише кажуть про «свободу творчості»… Інновації в науці, які руйнують наукову спільноту − не приведуть до бажаного результату.

Підсумовуючи коментарі поважних фахівців, очевидно, часу бідкатись немає. Щоб змінити ситуацію на краще, необхідно попрацювати усім  разом. Певні кроки в масштабах держави і університетів уже здійснюються, аби дозволити зміцнити присутність України на світовій науковій арені і підвищити рівень українських наукових публікацій. Про ці кроки добре знає Н. П. Чуєнкова.

Н. П. ЧУЄНКОВА, провідний редактор університету:
«ЗАВДЯКИ ПАРТНЕРСТВУ З  Thomson Reuters ЗРОСТЕ НАУКОВИЙ РІВЕНЬ НАШИХ ВИДАНЬ»

− Всі фахові видання університету  наразі пройшли перереєстрацію  у МОН України  і є фаховими у певних галузях наук. І, якщо нічого не зміниться, у нас є 5 років,  щоб створити таку наукову репутацію хоча б деяким нашим виданням, яка б дала змогу потрапити  до числа найкращих. Усього у світі видається 100  тисяч журналів і бути визнаним  виданням серед такої кількості дуже нелегко.  Тому використання продуктів  Thomson Reuters  і SCOPUS  важливе саме на етапі стратегічного планування подальшого розвитку журналів.  Але, передусім,  слід акцентувати, що і Thomson Reuters,  і SCOPUS − комерційні структури, відтак вимагають іншої  взаємодії.  Потрібна допомога  з боку держави та фінансування на основі  залучення міжнародних грантів. Перші кроки вже зроблено. Цю функцію бере на себе Консорціум  е-VERUM, який за підтримки МОН  і НАН України був заснований  чотирма організаціями, керівники яких стали членами  його Виконавчої Ради: Асоціація «Уран»,  Громадське  об’єднання «ЕЛібУкр», національна бібліотека України  ім. В.І.Вернадського та Наукова бібліотека  Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка.  Між Консорціумом  та компанією   Thomson Reuters укладено договір про стратегічне партнерство за  умовами якого  забезпечується  доступ до  Cоre Collection   платформи  Web of Science  (включаючи регіональні індекси наукового цитування Китаю,  Південної Америки, Кореї, Росії  тощо). Чому  ми говоримо саме про  Thomson Reuters? Тому  що  з кінця 2015 року відбулися зміни у роботі цієї компанії.   За 2016 рік  Web of Science   має  збільшитися на кілька тисяч  журналів,  що  увійдуть до покажчика  ESCI (Emerging Sources Citation  Indeх), який стане проміжною ланкою  до  Cоre Collection,  де   недостатньо представлені нові галузі знань і є зацікавленість у поповненні   колекції  вузькоспеціалізованих видань.  Протягом останніх трьох місяців працював тестовий доступ   до  продуктів  Thomson Reuters в рамках проекту Торнадо  Консорціуму  е-VERUM.  Зараз університет може приєднатися до Консорціуму шляхом  подачі Декларації з подальшим укладанням  Договору за передплату на  Web of Science, вартість якої  складає 126 тис. грн.  Саме ці кошти ми і чекаємо  як допомогу з боку держави. Але доступ це тільки  доступ.  І головну роботу за нас ніхто не зробить. Основний   тягар  проблем лежить на плечах головних редакторів та членів редколегій, які мають визначати якість представлених результатів наукових досліджень, залучати іменитих  авторів − вчених   з високим індексом  Хірша,  удосконалювати англійську, мати  професійні сайти видань та робити безліч іншого.  І я   переконана, що  завдяки партнерству з    Thomson Reuters,  зросте   науковий рівень наших видань,    і ми досягнемо  мети.

Спілкувалася Ліна ТИМАРСЬКА.