П'ятниця, березня 29, 2024

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

30 років Чорнобилю…

РОБОТА, яку ми виконали…


ВІД РЕДАКЦІЇ. Сьогодні, 26 квітня 2016 р., виповнюється 30 років Чорнобильській катастрофі. Поряд з нами живуть і учасники та свідки тієї страшної трагедії в житті людства. В Харківському університеті трудяться 14 учасників ліквідації наслідків катастрофи. Чорнобильці. Ось вони: Дягілєв Володимир Євгенович, Виговський Володимир Якович, Наглов Олександр Володимирович, Нечмоглод Олексій Дмитрович, Порошин Володимир Олександрович, Попов Володимир  Анатолійович, Рева Микола Васильович, Самойлов Євген Олексійович, Давіденко Андрій Анатолійович, Литвиненко Валерій Іванович, Лебідь Олександр Валентинович,  Баталов Олексій Анатолійович. Дякуємо ВАМ, шановні, за подвиг… Розмова нашого кореспондента Вікторії ДУБОВОЇ відбулася із доцентом хімічного факультету Лебідь Олександром  Валентиновичем.

− Олександре  Валентиновичу, що це було  у квітні 1986?

− Навіть сьогодні через три десятки років важко звичайними словами передати цю «кару господню»… Я особисто потрапив  туди просто за призивом у військкоматі. Викликали військових для проведення ліквідації аварії. На той момент я був офіцером запасу і у нас проходили воєнізовані збори, куди мене повинні були направити. Але  того дня воєнкому прийшло розпорядження надіслати когось до Чорнобилю. Так, волею випадку, це виявився я − ЛЕБІДЬ Олександр… Стояв Червень, з часу аварії минуло майже два місяці. Ми знали,  що відбувається і куди нас відправляють. Закінчивши хімічний факультет, я добре розумів, що на  мене чекає, але масштабів трагедії навіть мені, хіміку уявити було  неможливо….  Все на місці  сприймалося як РОБОТА, яку просто слід виконати. Так, це було важко, неприємно, небезпечно, але хтось повинен був це зробити. І ось так знаходився я там 40 днів і мав зробити 17 виїздів на станцію, за які отримав свої 25 рентген…

З часом наслідки цієї роботи дали про себе знати, але скільки б років не минуло, ставлення до цієї події не змінюється. Це була аварія, катастрофа, велика біда, але прикро те, що цього могло не статися, більше того, це не повинно було статися взагалі! Вибухнув 4-й реактор, найновіший, і працював він справніше за інші, але через необачність працівників, через невдалий експеримент під час заміни палива та, мабуть, не розуміння всієї небезпечності ситуації стався вибух… Прикро, що не відразу розкрили інформацію про те, що відбулося і евакували людей лише на третій  день. Але не зважаючи на масштаб трагедії, на рівень небезпечності, ніхто серед тих, хто був там зі мною не жалівся, не плакався,  не скаржився. Усі були налаштовані працювати і сприймали це, як необхідне. Я вирішив, що якщо я вже опинився тут, то я повинен виконувати свої обов’язки. Приємно було, що усі по-братськи підтримували один одного, це дуже допомагало. Після закінчення необхідного терміну перебування, я повернувся до університету, але цей важкий та неприємний досвід залишився зі мною назавжди...

− Низький уклін за подвиг, такий, як ви називаєте, буденний, але такий героїчний, і Вам, Олександре Валентиновичу, і всім, хто вистояв, і  виконав страшну роботу, і зберіг для нас землю,  і живуть сьогодні поруч. І тим, хто віддав за це своє здоров`я і саме життя.