Він перетворив літературне редагування на священнодійство

Sermo est imago animi (Мова — то образ душі)

Публій Сір.

ВІД РЕДАКЦІЇ: Цього року університетська газета святкуватиме 200-річний ювілей, тому весь 2015/2016 навчальний рік ми знайомимо вас, наші читачі, із видатними людьми, які свого часу долучилися до роботи над «Харківським університетом». Кореспонденти, літературні редактори завжди славилися найвищим рівнем професіоналізму та незгасаючою любов’ю до alma mater. Цього разу вкотре згадаємо про вихованця, а згодом і викладача філологічного факультету, літературного редактора газети в 60-х роках Павла Івановича МАРТЕМ’ЯНОВА.

Кожного разу розмова про уславлених працівників газети допомагає перенестися у іншу епоху, трохи наблизитися до видатних людей, які так багато зробили для газети та університету. Тому на зустріч із Олексієм Павловичем Мартем’яновим, доцентом кафедри історії Стародавнього світу та Середніх віків, сином Павла Івановича, я ішла з передчуттям чогось особливого. Дивовижної історії про дивовижну людину.

«Пам’ятаю, як батько приводив мене до редакції газети. Тоді я мало усвідомлював важливість моменту, але бувати в університеті завжди було за щастя», − говорить Олексій Павлович. Історик показує папір для газетних макетів, на якому дитячим почерком виведені важливі для п’ятирічного хлопчика фрази. А поки маленький Льоша «покращував» макети, Павло Іванович редагував статті. До «Харківського університету» він долучився у січні 1961 року − став літературним редактором на громадських засадах.

Працівниці газети згадують: «Раз на тиждень відкривалися двері, і знайомий голос знову жартував: «Чи готовий номер, Луїзо, краса черкаських дочок?». І починав священнодіяти: займав вільний стіл, розкладав редакційні матеріали, смалив цигарку за цигаркою. «Оленко, я не заважаю своїми цигарками?», «Томо, хіба це моя улюблена «золота» дипломниця припустилася такої помилки?».

Ще й досі відзначають дивовижну співучість української мови Павла Івановича, тонке чуття стилю. Мабуть, він всотав його разом із мальовничою душею рідного селища Каменецьке, що на Сумщині. Іван та Тетяна Мартем’янови, батьки мовознавця, усіляко підтримували починання своїх дітей. Батько літературного редактора був освіченою людиною, писав церковну музику, листувався з українським композитором Станіславом Людкевичем.

Із Харківським університетом  Павло Іванович поєднався у 1937 році − вступив до філологічного факультету. «Навчання перервала війна: батько пішов на передову, з 1941 по 1945 був військовим фельдшером, рятував солдат від загибелі. Подолав величезний шлях від Сталінграда до Відня. Був на фронтах в Україні, Румунії (де отримав поранення), Угорщині, Австрії. Дослужився до звання капітана, − розповідає Олексій Павлович Мартем’янов. − Серед реліквій нашої родини  − орден Червоної Зірки та медаль «За бойові заслуги».

А після війни настав час повернутися в університет: тут чекало навчання, аспірантура, з 1949 року − викладання на кафедрі української мови. Викладачем МАРТЕМ’ЯНОВ був блискучим. Одним із тих, кого швидко розбирають на цитати, з інтересом слухають на лекціях та проводжають захопленими поглядами у коридорах.

Павло Іванович мав пристрасть до діалектології, досконало володів польською мовою. Окрім сучасної та класичної української мови, зарубіжної літератури, читав такі специфічні курси, як історія мови, давньоруська, старослов’янська. За словами Лілії Олексіївни Бикової, колеги Павла Івановича та подруги усієї філологічної сім’ї  Мартем’янових, той викладав небуденно. Разом зі студентами занурювався у історію та культурологію: заряджав юні уми своєю любов’ю до древніх пам’ятників, рукописної справи, світської та релігійної культури Давньої Русі. Знав напам’ять і урочисто читав багато давніх текстів. Від його студентів звучали слова: «Немов сам жив у ті часи».

Взагалі, друзям та колегам Павла Івановича здавалося, що його здібності безмежні. Гарно співав, грав на музичних інструментах, полював, рибалив, натхненно чаклував на кухні. Був душею компанії та справжнім сім’янином. Дуже любив та пишався своїми дітьми − Олексієм і Тетяною.

…Цього року йому виповнилося б 96. Він пішов із життя у 58, забравши з собою цілий світ унікальної людини, але залишивши після себе найсвітлішу пам’ять. Вона живе у його дітях, колегах, учнях… Підшивки університетської газети ще й досі бережуть результати його праці, а друзі згадують Павла Івановича найтеплішими словами.

О. ЯКОВЧЕНКО.