П'ятниця, вересня 22, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Et nostra memoria grata!

Пощастило нам із ректором! Наша вдячна пам’ять…


ВІД РЕДАКЦІЇ. У  лютому виповнилося 115 років від дня народження академіка Івана Миколайовича БУЛАНКІНА. Ректора Харківського університету (1945-1960 рр.), видатного вченого-біохіміка, неординарної особистості, що увійшов у 211-річну історію рідного університету як взірець виконання свого громадянського і людського обов’язку. Університет був його життям і він віддавав йому весь свій талант, розум, наполегливість і любов. Висотна будівля Каразінського, яку Іван Миколайович залишив нам на пам’ять, сьогодні символ нашого рідного Харкова, справжній Храм науки. За понад вже 211-річну історію Харківський університет мав понад 40 ректорів, серед яких було багато надзвичайних, обдарованих і поважних. Проте з ім’ям  Івана Миколайовича пов’язано все найсміливіше і найдерзновенніше, найцінніше… Як живуть у наших стінах Буланкінські традиції. Слово Євгену Ефроїмовичу ПЕРСЬКОМУ, завідувачу кафедри біохімії, доктору біологічних наук, професору:

− Я би не сказав, що буланкінські традиції були лише кафедральними, вони розповсюджувалися на весь університет. Їх сенс полягав у тому, що вертикаль начальник-підлеглий не виходила на перший план. У формальних речах вона зберігалася, але якщо треба було спланувати роботу не було начальницьких вказівок, вислуховувались думки та пропозиції усіх людей, залучених до робочого процесу, та знаходилось оптимальне, компромісне рішення. Тому на нашій кафедрі та й в усьому університеті не було такого, що керівник усе вирішує. Але частіше за все саме керівник володів найбільшою кількістю інформації про можливі наслідки тих чи інших рішень, тому він намагався скеровувати діяльність колективу у потрібному напряму. Це дозволяло уникнути поспішних та не завжди вірних рішень.

У ті часи кафедра була доволі маленькою, тому на ній панувала родинна атмосфера. Дружили родинами, разом цікавилися не лише науковими питаннями, але й книгами, театром, кіно. Люди, які працювали чи навчалися тоді, продовжували підтримувати цю атмосферу на своїх наступних місцях роботи.

Не можна не згадати про те як Іван Миколайович підтримував вчених-біологів під час «лисенківщини». Назва явища походить від прізвища академіка Т. Лисенка. З його подачі розпочалося справжнє знищення генетики як науки у СРСР. До війни СРСР був лідером за розвитком цієї науки, але «лисенківщина», яка відбувалася приблизно з середини  1930-х до першої половини 1960-х років, значно відкинула його назад у цьому плані. Іван Миколайович, який тоді був ректором, намагався допомагати біологам нашого факультету, які страждали від тодішніх репресій. Наприклад,  коли Є.І. Лукіна, завідувача кафедри зоології вигнали з університету. І. М. Буланкін йому допоміг, практично організувавши для нього кафедру у Зооветеринарному інституті. Іван Миколайович зробив свій внесок у збереження досягнень генетики, які вже були на той час.

Допоміг І. М. Буланкін і Єлизаветі Василівні Паріной, яка працювала на кафедрі біохімії та ніяк не могла отримати підтвердження про захист кандидатської дисертації від ВАК. Це було зумовлено тим, що вона опинилася під час війни на окупованій німцями території. Тоді до таких людей відносилися з недовірою та не давали їм можливості кар’єрного росту. Іван Миколайович, який знав, що вона нічим себе не скомпрометувала, написав листа до ВАК, особисто поручившись за неї. Найближчим часом диплом кандидата біологічних наук Єлизаветі Петрівні видали. Після смерті І. М. Буланкіна саме вона очолила кафедру біохімії.

Він, взагалі, завжди підтримував талановитих людей. Якщо І. М. Буланкін бачив, що людина цікавиться наукою та хоче бути корисною, то він завжди їй допомагав. Як завідувач він зібрав відмінний колектив співробітників на кафедрі біохімії, яка у 1960 роках займала лідируючі позиції. Було опубліковано багато наукових праць, які були згодом високо оцінені. Іван Миколайович був видатним вченим, йому були притаманні величезна зацікавленість у тому, що відбувається у живих організмах та глибоке розуміння природних процесів. Таких людей як він народжується дуже мало у кожному поколінні,тому нашому університету пощастило, що він якийсь час його очолював. І. М. Буланкіна пам’ятають в Україні, Росії та в інших колишніх республіках СРСР. Він буде жити, доки його пам’ятають.

Розмовляла Л. ЩЕРБАК.