Неділя, вересня 24, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

А який у Вас декан?

Іронічний та відповідальний професор І. В. Карпенко

ВІД РЕДАКЦІЇ. 4 грудня 1956 р. народився у рік Мавпи Іван Васильович КАРПЕНКО, декан філософського факультету. Він поділився з читачами нашої газети своїми думками стосовно гороскопів, надіями на наступний рік та деякими моментами зі своєї біографії:

− Іване Васильовичу, чи  надаєте значення  гороскопам?

− Надаю значення тільки тому, що мені у 2016 році виповниться 60 років! А гороскопами я ніколи не цікавився. Жодного разу не цікавився, які риси притаманні «мавпам» чи «стрільцям». Мені не хотілося б інтерпретувати своє життя, виходячи з характеристик цих знаків. Не знаю, чи має це відношення до того, що я народився у рік Мавпи, але в мене (як мені здається)  є схильність до рефлексії та самоаналізу. Я можу сказати, що мені притаманні дві риси характеру: неспішність у прийнятті рішень та іронічність. Я не приймаю рішення зопалу і дотримуюсь правила, що з кожною новиною треба «переночувати» та лише зранку щось вирішувати. Стосовно моєї іронічності, можу згадати французького філософа Моріса Мерло-Понті, який стверджував, що іронічність філософа є його чеснотою. Іноді моя іронічність приносить користь, інколи − навпаки. Деякі люди, які мене недостатньо близько знають, не завжди розуміють, що я іронізую.

− Яку людську рису характеру Ви цінуєте більш за все?

− Відповідальність. Якщо щось пообіцяв зробити, я це виконаю. Тому мені хочеться такої ж відповідальності по відношенню до мене.

− Чи спіймали Ви у своєму житті «золоту рибку»?

− Так, та й не одну. Буду розповідати у хронологічному порядку. Перша моя «золота рибка» − це вступ на філософський факультет Київського університету імені Т.Г. Шевченка. Я зміг туди вступити лише з третьої спроби, не зважаючи на те, що гарно складав іспити. Наприклад, в перший раз я набрав 24 бали з 25 можливих, але прохідний бал був 24,5. З третьої спроби мені вдалося стати студентом філософського факультету завдяки стажу роботи, який я вже тоді мав. Зараз я щасливий, що тоді проявив таку наполегливість! Друга моя «золота рибка» − це моя дружина. Ми з нею разом навчалися, були одногрупниками. Вона − теж філософ, і мені з нею пощастило, у нас багато спільних інтересів. Інші мої не менш кохані «золоті рибки» − це доньки Іра та Оксана, я дуже вдячний своїй дружині за них! А ще я щасливий дідусь онучки Дарини та онука Миколая. Всі вони − мої «золоті рибки».

− Якби Ви спіймали казкову «золоту рибку», які три бажання Ви би їй загадали?

− Мені вистачило б і  одного бажання. Звісно ж, я побажав би миру для всіх: для родини, для оточуючих людей, для університету, для міста та країни. Але, якщо бажань три, то я б попросив би ще у «золотої рибки» щастя. Того щастя, якого кожен сам для себе хоче. Адже для всіх воно різне: у когось юшка рідкувата, а у когось діамант дрібнуватий. Крім того, я попросив би рибку про те, щоб наш факультет успішно пройшов акредитацію спеціальності «Філософія» за рівнем бакалаврів та магістрів. Адже від цього залежить доля факультету, його викладачів, студентів та абітурієнтів, і можливо, їх добробуту.

− Допустимо, що Ви можете зустрітися з будь-якою особистістю, яка колись існувала…

− Я хотів би зустріти Сократа, видатного давньогрецького філософа. Він не записував свої думки, тому що вважав, що написане слово − це мертве слово. Тому все, що ми про нього знаємо, написано Платоном, його учнем. Я запитав  би у Сократа, чи дійсно його філософські погляди були такими, якими їх описав Платон?

−  Якщо до Вас завітає Дід Мороз, що перше Ви йому скажете?

− Дорогий мій, щось ти в останні роки зачастив! Якщо у дитинстві я так довго чекав Нового року, то зараз час летить дуже швидко. З одного боку, це надає мені оптимізму, але з іншого боку, це сумно. Чим більше тобі років, тим скоріше плине час. Це закон людського життя. Я ніколи б не попросив у Діда Мороза вічного життя. Я не хотів би жити вічно, адже тоді втрачається сенс життя. Якщо твій життєвий шлях необмежений, тобі непотрібно намагатися щось встигнути. Єдине про що я шкодую це те, що я не зможу побачити, як складеться все життя моїх дітей, внуків, правнуків. Але мені здається, що розумна природа всі ці побоювання з плином часу нівелює. Я ж ще нестарий, у 2016 році мені виповниться лише 60 років!

Л. ЩЕРБАК.