Четвер, березня 28, 2024

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Зробила себе сама

ВІД РЕДАКЦІЇ. Продовжуємо «Діалог поколінь» з найболючіших проблем сучасності (№№10-17 за 2009 р. і №№1-6 за 2010 р.)
Цим найбільше пишається нині завідувач кафедри ботаніки та екології рослин, професор, доктор біологічних наук Тетяна Василівна ДОГАДІНА. «Усе, що я зараз маю, – говорить вона, – я заробила невтомною працею, ніхто мені нічого не подарував, ніколи я не розраховувала на допомогу впливових родичів чи шанованих «заступників», не була членом партії чи якоїсь іншої громадської організації, що могла б посприяти в отриманні «земних благ». Лише ціною власних зусиль, заплативши зором одного ока за докторську дисертацію (по 12 годин сиділа за мікроскопом), пройшла шлях від старшого препаратора, лаборанта, завлабораторією, асистента до доцента, професора, завідувача кафедри.
Моє життя, життя моєї родини – немов літопис ХХ століття з усіма його випробовуваннями, трагедіями, радощами... Моя мама Надія Павлівна КІЗЕЙ народилася у сибірському поселенні засланців, що свого часу боролися за звільнення Польщі. Мабуть, ще від тих революціонерів членам нашої родини передалися гени бунтарів, тих, хто перший іде на барикади… Після Перемоги 1945-го мама залишилася одна з двома дітьми – мною та моїм старшим братом Леоном. Мама цілими днями на роботі (вона працювала вчителькою географії, була свого часу визнана кращим географом Харківської області) старший брат – на навчанні. Мене, чотирьохрічну, залишали одну в квартирі. Як ви розумієте, у післявоєнні роки – ніяких іграшок, тож єдиною розрадою непосидющої дитини було вивчення географічних карт, що висіли у нас у квартирі замість килимів, та безкінечне розглядання ілюстрацій 19-томної праці відомого французького географа Ж.-Е. Реклю «Земля і люди» – справжнього скарбу нашої родини.
У той час я самостійно навчилася читати за картою, уже знала, що найменший за зростом народ на нашій планеті це пігмеї, де ростуть пальми, як відбувається виверження вулканів. Цей 19-томник відкрив мені дивовижний світ природи, вивченням якого я займаюся і досі. Велику роль у становленні моєї особистості відіграла мама – висококласний педагог (вона, до речі, окрім мене, навчала ще трьох нинішніх університетських професорів). На будь-яке запитання ми з братом отримували зрозумілу, але не примітивну відповідь. Ця мудра жінка і у подальшому житті часто допомагала слушними порадами, завдяки яким мені вдалося уникнути багатьох помилок. Перша така порада стосувалася вибору майбутньої професії. Не повірите, але після закінчення школи я мріяла стати …журналістом, і ця мрія в принципі могла б здійснитися... Мама прокоментувала моє бажання так: «З твоїм характером у цій професії вижити майже неможливо. Поки заробиш авторитет, щоб говорити правду, тебе знищать або фізично, або морально». Зараз, оглядаючись у минуле, згадуючи тогочасну та й сьогоднішню ситуацію зі ЗМІ, розумію, як вона була права.
За маминою порадою я подала документи на заочне відділення біофаку. Чому саме на заочне? На те існувало кілька причин. По-перше, для нашої сім»ї дуже важко було б мати двох студентів-очників (мій брат у той час теж здобував освіту), по-друге, беручи до уваги величезні конкурси, що були в університеті за тих часів, я запросто могла б і не вступити, по-третє не хотілося їхати за розподілом у сільську школу, бо не мала ані міцного здоров’я, ані відповідних умінь. Тож моє студентське життя склалося так: вдень я працювала у хімічній лабораторії, а ввечері навчалася. Тоді у мене навіть у планах не було займатися ботанікою. Приваблювала зоологія. Відмовитися від наміру стати зоологом змусив випадок: на практичному занятті з розчленування ссавців я натрапила на туберкульозного пацюка, і зрозуміла, що з тваринами мені працювати не судилося. На старших курсах серйозно планувала займатися біохімією, навіть отримала від тогочасного завідувача проф.. Є. В. Паріної згоду. Однак випадок чи провидіння знову сплутало усі карти: на розподілі студентів за кафедрами, куди я прийшла разом з усіма «від нічого робити», адже біохімічна кар’єра здавалася уже вирішеною справою, мене буквально зачарувала своїм виступом завідувач кафедри нижчих рослин, мій учитель Олександра Михайлівна МАТВІЄНКО. Слухаючи її, я зрозуміла: ботаніка, вивчення водоростей – саме те, що мене цікавить, чому не шкода присвятити життя, як бачите, багато років тому прийшовши на цю кафедру, я й досі тут...
Теми моїх дисертації і кандидатської («Альгофлора водоймів очисних споруд і її роль в очищенні стоків»), і докторської («Жовто-зелені водорості СРСР: флора, систематика, еволюція, філогенія») пов’язані з водою та водоростями. І, маю сказати, що ніколи мені не вдалося б їх захистити, коли б основною складовою цих робіт було щось ще, окрім напруженої праці. Про мою докторську взагалі у Радянському Союзі ходили легенди, адже я захистила її, працюючи асистентом і маючи 1200 (!) годин викладацького навантаження. А весь «секрет» полягав у тому, щоб не лінуватися їхати зі студентами в експедиції у будь-яку точку СРСР і привезти звідти на своєму «горбі» не місцеві сувеніри, а проби із зеленою водою. Пригадую, кожна калюжа, що траплялася на шляху, була для мене чимось винятково цікавим… «Можливо, саме у цій калюжі щось таке, без чого дисертація не буде повною» – думала я. Завжди дивуюся, коли мої колеги-ботаніки починають скаржитися на відсутність реактивів, обладнання чи ще чогось. Ліси ростуть, течуть річки, тому в нас завжди є робота і можливість працювати.
Окремо хотілося б сказати про те, як я розумію специфіку професії ботаніка. Дуже неприємно, коли чуєш, що ботанік у свідомості сучасних студентів, мало не лайливе слово. Це говорить про надзвичайно низький рівень біологічної культури сучасного покоління. Адже потрібно розуміти, усі ми – і економісти, і юристи, і перекладачі, і біохіміки – усі існуємо лише завдяки тому, що у зелених листочках відбувається фотосинтез. Мало хто знає, що ботанік – не кабінетна робота, це робота справжніх ентузіастів, які готові проводити спостереження і у дощ, і у сніг, і у спеку, адже щоб зробити якесь відкриття потрібно виїжджати на природу за будь-якої погоди протягом принаймні трьох років, а потім попосидіти за мікроскопом, узагальнюючи, роблячи висновки. Крім того, ботаніка – це галузь науки, яка не може гарантувати швидких прибутків, тому у всьому світі існує прецедент її «залишкового» фінансування. Але якщо у Європі завдяки більшому чи то матеріальному, чи то інтелектуальному розвиткові все-таки підприємці вкладають гроші у цю науку, то у нас абстрактне «збереження життя на землі» не може змусити як бізнесменів, так і державу «розщедритися». Можу провести доволі прозору аналогію. Найскладніший суглоб у людському тілі – колінний, однак чи думаєте ви про те, як він працює, коли все нормально? Можу посперечатися, що вам це й на гадку не спадає. Але варто статися якомусь збою, уся ваша увага буде звернена до цього суглоба. Так само й ботаніка: допоки ростуть дерева, квіти і трава, допоки вони забезпечують світ киснем, нас не цікавлять подробиці цього процесу. І лише одиниці можуть заздалегідь побачити і сприйняти тривожні сигнали, які подає нам природа. Чи знаєте ви, що за європейськими нормами для нормального збереження навколишнього середовища необхідно, щоб принаймні 10 % території були заповідними? В Україні цей показник найменший у Європі – 3 %, у Харківській області – найменший в Україні – 1,8 %. Висновки робіть самі.
Сьогодні університет для мене все – професія, хобі, життя… Однак був час, коли я хотіла залишити його назавжди. Тоді я, кандидат наук, працювала лаборантом, адже на кафедрі не було відповідної моєму науковому ступеню ставки, я не була членом КПСС чи донькою академіка, набридли постійні бюрократичні перепони, перешіптування заздрісників… У цей критичний час мені було запропоновано посаду директора філії науково-дослідного інституту в Узбекистані, гідну зарплатню, цікаву роботу. Як на крилах летіла я сповістити рідним про радісну звістку. Але знову мама вберегла мене від неправильного рішення. «Ти поїдеш в Узбекистан, все якнайкраще організуєш, – немов передрікала вона майбутнє, – і …засохнеш, штампуючи національні кадри для галочки у партійному плані. Сьогодні науково-дослідні інститути – це модно і престижно, а завтра… Змінюється влада, змінюється державна політика, нарешті, змінюється сама держава, а університет був, є і буде.» Мама була права, як завжди…»


Розмовляла В. ЛУКАВЕНКО.