Їх благословила Велика Вітчизняна

Ректора Харківського університету в 1960-1966 рр. Володимира Федоровича ЛАВРУШИНА, ветерана війни, Заслуженого професора університету, почесного доктора Манчестерського університету, Заслуженого діяча науки і техніки, орденоносця орденів Леніна, Вітчизняної війни другого ступеня, Червоної Зірки та Дружби народів, медалей «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда», «За перемогу над Німеччиною», автора понад 400 наукових праць, під керівництвом якого підготовлено понад шістдесят кандидатських та чотирьох докторських дисертації, на жаль, немає з нами з 2003 р. Але живе пам’ять про нього.
…До с. Наукове добираємося маршруткою. Тут живе і все пам’ятає про події Великої Вітчизняної війни та подробиці їхнього спільного життя і роботи його вірна дружина Тетяна Трохимівна ЛАВРУШИНА, яка також, як і її чоловік, захищала свою Батьківщину від німецько-фашистських загарбників. За участь у бойових діях її нагородили медалями учасника бойових дій, «За бойові заслуги», орденами «За захист Батьківщини», Вітчизняної війни, Богдана Хмельницького, а за сумлінну роботу в медичній сфері – званням Відмінника охорони здоров’я СРСР.
…Затишне селище Наукове. Виходимо на вулиці Мечнікова, вдихаємо свіже повітря, оглядаємо краєвид. Будиночок Тетяни Трохимівни знаходиться на вулиці Рєпіна. Господиня радо зустрічає нас…
– Тетяно Трохимівно, скажіть, як ви потрапили на фронт?
– У 1941 році я працювала у Донецьку лікарем-інфекціоністом в інфекційній дитячій лікарні. Одного дня до нас у лікарню зайшов невідомий чоловік і сказав, що він тільки-но приїхав із заходу України, де вже почалася війна. Фронт просувається дуже швидко, а тому слід негайно вивозити дітей на вільні від воєнних дій території. Почувши таке, я швидко побігла до Міського відділу охорони здоров’я, щоби попросити дозвіл на вивіз дітей. Голова відділу сказала, що вона все знає, і швидко дала дозвіл на супроводження дітей. Я доїхала до нашої лікарні, там разом із нянями зібрала дітей. Ми поїхали на вокзал, де на нас уже чекав потяг, тільки товарний, але тоді було на те байдуже. Ми везли 56 дітей віком від одного до чотирьох років, у нас із собою була банка згущеного молока та мішок манної крупи. Ані води, ані чистого одягу для дітей із собою не було, але, тим не менш, ми почали свою довгу дорогу, яка затяглася аж на півтора місяці через неймовірну завантаженість залізниці…
Їхали до Алма-Ати. Дорога була складною, діти постійно плакали, під час зупинок ми просили їжу, одяг та воду в сусідніх потягах. В Алма-Аті дітей забрав міський дитячий будинок. Я влаштувалася до міської протичумної станції на посаду бактеріолога. А в 1942 мене призвали до лав Червоної армії. Спочатку була Москва, підвищення кваліфікації, там я проходила військову підготовку. Взимку того ж року мене перевели до санітарного відділу Південного фронту під Сталінград. Мене призначили командиром взводу, який складався з однієї дівчини та 23 хлопців-фельдшерів.
– Розкажіть, як ви познайомилися з Володимиром Федоровичем?
– Взвод активно включився в роботу. Перед Сталінградською битвою була небезпека того, що німці влаштують біологічну чи хімічну атаку. Одного разу до нас направили представника епідемічної служби, який мав проводити інструктаж з хімії. Це і був Володимир Федорович. Пам’ятаю, що він виглядав дуже смішно: довгий такий чоловік в обірваній шинелі. Я навіть питала в нього, чому він не одягне офіцерську шинель. Він казав, що у цій рваній, але рідній серцю шинелі, він почав війну, а тому має в ній і закінчити її та привезти її додому. Потім так і сталося…
…Ішов 1944 рік. Володимир Федорович почав читати нам лекції з хімії: він був талановитим лектором, що професійно володів предметом. Адже перед тим, як потрапити на фронт, Володя у 1935 році закінчив хімічний факультет Харківського державного університету. Вступив до аспірантури інституту хімії ХДУ та паралельно почав педагогічну діяльність: асистент у Харківському хіміко-технологічному інституті, в Інституті Радянської торгівлі, викладач Інтендантської Академії Радянської Армії. А напередодні війни, в червні, він успішно захистив кандидатську дисертацію під керівництвом проф. М. А. ВАЛЯШКА. А в 1941-му вже був офіцером діючої армії.
– Де ви зустріли Перемогу?
– Володимир Федорович зустрів Перемогу в Чехословаччині, а я – під Угорщиною. – Як склалося ваше життя після війни?
– У 1945 році головнокомандуючий направив Володимира Федоровича до Москви, де він мав отримати підвищення у сфері хімії. Володя збирався їхати туди через Харків, де в нього жила мама Домна Іванівна. Він запропонував поїхати з ним. У Харкові виявилося, що їх квартира зруйнована, а Домна Іванівна живе в сараї. Мама зберігала сундук із Володіними речами та друкарською машинкою. Володимир Федорович поїхав до Москви, а я залишилася в Харкові з Домною Іванівною . Ми продовжували жити в сараї. Війна вже скінчилася: місто почало відновлюватися, до нього повернулися Харківський державний університет і Харківський політехнічний інститут. Особливе враження на мене справили будинки архітектора Бекетова на вулиці Дарвіна. Близько того місця я знайшла Інститут епідеміології та бактеріології. Хіба я могла уявити, що він у підсумку стане місцем моєї роботи?!
Я записалася на прийом до представника з Москви Бєлого, який приїхав до Харкова відновлювати промисловість. Я пояснила ситуацію, і він погодився опікуватися цим питанням. Згодом нам допомогли отримати двокімнатну квартиру. Коли повернувся з Москви Володимир Федорович то просто мені запропонував: «Таню, залишайся зі мною». А потім був РАГС, де нас офіційно оголосили дружиною і чоловіком. Повертатися мені було ні до кого: тато помер, брата вбили на війні. У мирний час хтось зустрічається, закохується, а нас з Володимиром Федоровичем поєднало саме життя. І поєднало настільки міцно, що ми прожили у любові і дружбі разом цілих 55 років. Нас поєднала Велика Вітчизняна…
Жили ми дружно. У Москві Володимир Федорович сумував за Харковом. Йому пропонували там дуже високу посаду, але він повернувся до рідного міста: тут знаходився його улюблений університет, у якому він мріяв працювати. Після демобілізації у 1945 році Володимир Федорович повернувся до педагогічної діяльності. У 1956 р. захистив у Москві докторську дисертацію і став проректором альма матер із наукової роботи. Із 1960 до 1966 Володимир Федорович очолював свій улюблений університет. Він був чудовим організатором! За його ректорства в університеті відкрили нові факультети: механіко-математичний, фізичний, фізико-технічний, іноземних мов і підготовчий факультет для іноземців. У цей же час завершили відбудову головного корпусу ХДУ (1963), відкрили нові студентські гуртожитки, розвинули матеріальну базу спорттабору «Фігуровка» та біостанції «Гайдари». Він власноруч зводив будиночки у Фігуровці: я досі пам'ятаю, як він приходив додому дуже пізно і весь у цементі. З 1959 до 1990 він керував кафедрою органічної хімії ХДУ, а до квітня 2002 був провідним співробітником НДІ хімії ХНУ. Володя надзвичайно любив студентів і був дуже обов'язковим працівником!
Я ж у Харкові працювала спочатку лікарем-інфекціоністом в Інституті епідеміології та бактеріології. Туди мене взяли із задоволенням, бо я отримала неабиякий досвід на війні. Якось у нас була експедиція у Донецьк, де лютувала невідома епідемія. Там я відкрила новий вид - «рубінові» бактерії. Повернувшись до Харкова, я захворіла сама. Коли видужала та повернулася до інституту, мій начальник Жданов пророкував мені прекрасну кар'єру. Але Володимир Федорович був категорично проти через небезпеку хвороби. А тим часом у нас підростали дві чудові доньки, Оля та Алла. Оля пішла по слідах батька: закінчила хімічний факультет ХДУ. Алла викладає у Харківській консерваторії за класом фортепіано. Володимир Федорович дуже любив симфонічну музику! Тому коли стало зрозуміло, що в Алли є музичний слух, ми віддали її до музичної школи. Згодом вона закінчила консерваторію, де їй запропонували викладати. Зараз дівчата мають дорослих синів: Оля – Вову, Алла – Альошу.
Потім я працювала в фармацевтичній академії все життя – вела практику у військових фармацевтів.
– Тетяно Трохимівно, ви маєте такий великий родинний досвід, аж 55 років. Скажіть, що б Ви могли порадити молодим родинам?
– Головне – не поспішати з вибором майбутнього чоловіка, до людини треба придивитися, пізнати її краще перед тим, як зав’язувати серйозні стосунки. Я вам як лікар кажу, що є такі хвороби, які визначити з першого погляду неможливо. А тому сьогодні у молоді, яка знайомиться на дискотеках та одразу починає задовольняти свої сексуальні потреби, є дуже багато загроз отримати замість кохання на все життя якусь. Також слід завжди думати про те, що цей конкретний чоловік зможе дати тобі та вашій майбутній дитині.
– Тетяно Трохимівно, що б ви хотіли донести до нової генерації?
– На мій погляд, сьогодні для молоді найголовніше – це щира та віддана любов до власної батьківщини, така, яку мали ми, коли захищали власну рідну землю від загарбників. Без любові молоде покоління не зможе збудувати собі гарне майбутнє. Людина із любов’ю в серці може все. Ми змогли навіть відновити нашу рідну державу після військової руїни. Пам’ятаю, як ми із подружками після роботи допомагали на будівництві, щоб відбудова йшла швидше. Дуже важливо бути справжнім патріотом своєї батьківщини. Ще важливо бути згуртованими, пам’ятати, що ми єдиний сильний народ, який зможе протистояти будь-якому злу, як ми колись протистояли.
…На цьому наша розмова закінчується, і ми прощаємося з Тетяною Трохимівною. Вирушаємо додому вулицею Рєпіна. Багато думок. По дорозі спілкуємося…
– Та-ак, багато труднощів випало на долю їхньої генерації: війна, відбудова та багато важкої праці. Варто повчитися любити власну країну, а не лише критикувати її. Адже тільки любов стане тим поштовхом, що допоможе витягти її з довготривалої економічної та політичної кризи.

Переймали досвід генерації героїв наші кореспонденти А. ЧАЛА та А. КУТАС.