Телефоніст на зв’язку

1942 рік. Третьокурсником потрапив він, Борис Андрійович ШРАМКО на фронт. Форма, зброя, бомби й окопи... Все здавалось незвичним і страшним.
– На яких фронтах Ви воювали?
– Західний фронт (Смоленський напрямок), Карельський, а потім на 2-3 Українських фронтах. Західний фронт змінював назву і за часів Курської битви був Степовим.
– Розкажіть про найскладніші, важкі моменти війни.
– Важким була сама участь. Але найважчим - перший рік, коли я був телефоністом. Пам'ятаю червневий день 1942 року. Ми зупинилися біля р. Угри, а німці засіли в заздалегідь підготовлених сховищах на високому березі. Наші, перейшовши річку, зайняли невеликий плацдарм. Я повинен був забезпечувати безперебійний зв'язок і з'єднувати лівий і правий батальйони полку зі штабом. Це було дуже важливо, щоб із протилежного берега доставлялися боєприпаси і харчування. Німці намагалися не переривати цей зв'язок і виявити нас, тому вони щодня обстрілювали плацдарм з гармат і мінометів. Наші намагалися робити окопи, але нічого не виходило - затікала вода. Всі дерева і кущі були знесені при обстрілі, кабель лежав просто на поверхні ґрунту. І ось одного разу вранці після чергового обстрілу лунає команда: «розрив на лінії». Десь порвало кабель. Узяв в кишеню пучок ізоляційної стрічки, а на плече повісив котушку з кабелем на випадок якщо доведеться замінити велику ділянку дроту. Коли я підбіг до розриву, то мене помітили і почали обстріл, близько руки в пісок встромилася куля - значить німець від своїх окопів недалеко відійшов. Кидаюся ліворуч у воронку від снаряда, наповнену водою. Німцеві зверху мене видно погано, та лише я ворухнувся, щоб поправити намоклий одяг, як тут же пролунав постріл. Німець ще пару разів вистрілив в котушку, почекав; прозвучало знову кілька пострілів і вогонь припинився. Я не смів рухатися і в такому положенні... заснув. Прокинувся вранці від нових вибухів снарядів. Полежавши трохи, поворухнувся, піднявся і вискочив з воронки. Потім кинувся до недобудованого окопу, а звідти поповз до наших. Мене всі зустріли радісно. Тільки старший щось пробурчав, що йому доведеться дзвонити в штаб, щоб виправили зведення про втрату. Згодом дізнався, що за мною спостерігали і бачили мою пробіжку і падіння у воронку. Не помітивши ніяких ознак життя, вирішили, що мене убито. Я й сам здивувався, що ще живий. Таким був звичайний день зв'язківця під час війни, коли інших засобів зв'язку у нас не було.
– А як Ви отримали поранення при визволенні Харкова?
– Я був поранений 9 серпня 1943. Сталося це під час звичайного бою. Після Курського битви, коли наша 305 стрілецька дивізія звільнила Бєлгород (що вперше було відзначено в Москві салютом. Щоб затримати відступ, а найголовніше запобігти вивезенню техніки до Харкова нам було наказано здійснити обхідний маневр паралельною дорогою і вдарити по колоні відступаючих збоку. За лісом ми вийшли біля села Великий Провід. Звідси відкрили вогонь зі своїх гаубиць і внесли метушню в ряди відступаючих військ. Зробивши з першого знаряддя влучний постріл я, тоді вже командуючий батареєю, стояв праворуч від гармати, щоб скорегувати подальшу стрілянину. Відчув, як щось сильно вдарило мене по нозі, але спочатку не зрозумів у чому справа і продовжував дивитися в бінокль, потер вільною рукою ударену ногу – тоді відчув кров. Мене швидко віднесли на ношах у польовий евакогоспіталь.
– Чи можете пригадати якийсь курйозний випадок на фронті?
– Курйозних випадків було мало, частіше це був сміх «крізь сльози». 1945 рік. Радянські війська наближалися до Відня, і я вирішив перед таким розкішним містом продезинфікувати свій одяг. Недалеко від позиції була велика воронка від вибуху. Туди поставили порожню бочку і наполовину залили її етилованим бензином. Я роздягнувся і весь одяг кинув у бочку. І раптом від батареї мене кличе телефоністка до командира частини. Що мені було робити? Швиденько витягнув одяг з бочки і на себе! Командир полку наказав приготуватися до стрільби. Після розмови я відчув себе погано. Виявилося, що я отримав численні опіки тіла…
– У війни і жіноче обличчя?
– Так. У нашому взводі зв’язку було 2-3 дівчини. Їх намагалися оберігати і на лагодження поривів кабелю при обстрілі не випускали. Пізніше, коли я став офіцером і командував взводом і батареєю, наказував дівчатам сидіти в щілині гарматного окопу і тримати необхідний телефонний зв'язок з командиром батареї. Саме дівчата були незмінними черговими біля телефону.
У 1946 р. повернувся до навчання на історичному факультеті Харківського університету і залишився тут на все життя і по сьогодні. Студент, аспірант, кандидат наук, професор, викладач, учений, і ось - ветеран…
- Нагороди?
- Два ордени Червоної Зірки, медаль „За бойові заслуги”.
- Ви бачили війну своїми очами, відчували своїм тілом, ви воювали за свободу. Низький Вам за це уклін. Здоров»я на довгі часи.

М. ШАЛІМОВА, студентка.