П'ятниця, березня 29, 2024

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

З хати під соломою

Т. О. ВАЛІЙОВА, старший викладач кафедри українознавства, – одна з тих, хто бачив пережитки Великої Вітчизняної війни: вона народилась у 1945 році. Дитинство не було ні важким, ні легким звичайним, тому що іншого вона не знала. Охочі до життя люди пристосовувалися до всіх незручностей.
«Якщо говорити про спогади, то вони дійсно є. В найнесподіваніші моменти випливають картини минулого, дивуєшся, як воно там в голові все зафіксовано?.. – розповідає Тамара Олексіївна. – При тому серед спогадів і радісні, і печальні, і навіть гіркі».
Переїхавши згодом з рідного Харкова до Барвінкового, у 1952 році маленька Тамара пішла до школи. Вона пам’ятає вулицю з повністю розбитими будинками та хатинку, в якій вона вчилась. Це була невелика низька будівля, вкрита соломою, зі столами та лавами, а стелю підпирав якийсь деревяний стовп. Кожного ранку найстарша дівчинка з класу Женя розпалювала пічку, яка забезпечувала тепло на день. Коли збудували нову одноповерхову школу, директор жартома говорив: «Якщо будете погано вчитись, відправлю вас в оту хату під соломою». Важко було купити підручники, канцелярське приладдя та інше.
Тамара Олексіївна каже: «Незважаючи на те що всі були голодні, «недокормлені», ніхто не втрачав радісного сприйняття життя. Мабуть, тому що всі були в однаковому положенні. Кругом суцільна біднота, а скільки добра й дружби навкруги. Підтримували один одного, й це відчувалось». Мати розповіла Тамарі, що, коли завершилася війна, залишилася одна курка на всю вулицю. Господарі цієї курки зварили величезний казан каші й запросили всіх бажаючих на цей бенкет, і це було свято на всю вулицю.
Вона згадує величезні черги за хлібом, в яких приходилося стояти годинами, очікуючи шматка, що прокормить родину. Треба було рано-рано встати, щоб встигнути купити цей буханець, а коли вдавалось купити білий – то вже була радість!
«Пам’ятаю один не дуже хороший випадок. Ми з дівчатами стояли в черзі за хлібом. Звичайний день, але я помітила на дорозі листочок. Зацікавилася й підняла. Звичайний листок, потримала в руці й пустила з вітром. Підходжу до продавця хліба, а замість пяти карбованців, що були в іншій руці, даю листочок. Улетіли з вітром мої гроші. Хліб годував усю родину, а я повернулась цього дня додому без хліба».
Відсутність електрики вимагала стояти в чергах за й гасом. Його заправляли у лампи, примуси. Коли гас закінчувався і не було грошей купити ще, мати Тамари Олексіївни робила каганець у блюдечку для кільки, з олії, бинта; підпалювала це, воно чаділо, але створювало хоч якесь світло.
Радіо на вулиці, шкільна й міська бібліотеки формували світогляд тогочасної дитини. А в бібліотеці так просто книжку не візьмеш: там запитають, що було в попередній, а якщо ти зміст добре знаєш, тобі дадуть нову й цікавішу. Так заохочували діточок читати.
Усі спогади ніби такі далекі і водночас такі близькі, але кожного 9 травня завжди згадуємо тих, хто подарував нам майбутнє, незважаючи на тяжкі післявоєнні роки.


М. ШАЛІМОВА.