Відлуння війни

Б. М. ВАЛІЙОВ, завідувач лабораторії фізичного факультету, народився 14 січня 1945 року в Сибіру, у місті Барнаул. Відлуння війни…Особливо гостро відчував він його, коли у 1949 р. разом із сім’єю потрапив до невеличкого міста Барвінкове Харківської області, яке ще довго носило незарубцьовані воєнні рани. Розбиті будівлі. Землянки, в яких жили люди. Щоденні черги за хлібом, що складалися з людей похилого віку й дітей. Недитячий обов’язок – не залишити своїх рідних, хто працював, без основного продукту харчування. І жахливий наслідок Великої Вітчизняної – інваліди, без рук, без ніг, сліпі… Відлуння війни… І дитячі враження – з нескінченними запитаннями.
Дитинство було голодне, тому їли будь-яке зілля, що вишпиговувалося з землі. Та хто зважав на це! А пам’ять і досі зберігає спогади про «чуття єдиної родини», коли радощі й печалі сусідів сприймались, як власні, коли всім миром, усією вулицею приходили на допомогу (про грошову компенсацію ніхто й гадки не мав!) – і дім будували разом, з піснями, з гумором, весело, дружно, і весілля справляли, і в останню путь проводжали. І ділися останньою крихтою.
Борис Михайлович розповідає: «Серед спогадів, що виринають зараз з далекого минулого, - гучномовець на площі міста. А робітників заводу «Червоний луч» скликав гучний заводський гудок. Маленький Борис почав заробляти гроші з 10 років, щоб хоч якось полегшити життя родини. З друзями самі собі шукали роботу (зазвичай це був колгосп імені Леніна, де вони на току сушили зерно, перелопачуючи за страшенно довгу, як здавалось їм, зміну по 17 тонн зерна; пас телят, корів тощо). Результат – здійснення «позахмарної мрії»: ковзани аж за 36 карбованців!
Борис Михайлович: «Питаєте, чим була цікава тогочасна школа? Усім! І перш за все своїм високопрофесійним викладацьким складом. Імена та прізвища своїх учителів (учителів від Бога!!!) пам’ятаю й досі, починаючи від першої вчительки – Віри Кирилівни Федоряченко. Служіння дітям – їх життя. І безліч гуртків, спортивних секцій (волейбол, баскетбол, футбол, кульова стрільба), а взимку – катання на ковзанах та лижах. Самостійно займались боксом, різними видами боротьби, гирями, штангою. Де тільки й сили брались буквально на все. І хор – час від часу двоповерхову будівлю заповнювали «Думи мої, думи мої…». З 24 учнів нашого класу 22 отримали вищу освіту».
Минуле, далеке і вічне, що так тісно переплітається із сьогоденням і зазирає у майбутнє. А майбутнє – це дорогі, рідні діти та любима онука Оля. До речі, зі своєю дружиною Тамарою Олексіївною, яка теж народилася у 1945 році. Може, саме магічний рік Перемоги став для них знаменним.

М. БУРИК.