Життя - чарівна мить

Ніщо не може існувати вічно - усе має свій логічний кінець. Це стосується і людського життя: навіть воно скінченне. Еліксир вічної молодості, на жаль, залишається недосяжною мрією людства. Машина часу все ще є казковою вигадкою. Саме тому кожен з нас замислюється про швидкоплинність життя. На цю тему сьогодні з нами погодилася поспілкуватися доктор філософських наук, професор кафедри теоретичної і практичної філософії, Надія Степанівна КОРАБЛЬОВА.

«Моє життя склалося так, за що я йому дуже вдячна, що у мене практично немає  часу думати про «вічне». Доля ощасливила мене тим, що завжди треба думати про дітей, онуків, роботу… День завжди розписаний по хвилинах! Навіть незважаючи на те, що я філософ, мене не часто турбують так звані «вічні теми». Щоб розмірковувати про «вічне», треба або «випасти» з життя, або потрапити в межову ситуацію між «буттям» та «небуттям». Коли людина опиняється в подібних обставинах, переживання стимулюють в ній поглиблену духовну роботу. Це стає спробою пізнати сенс життя і його швидкоплинність. Такий процес допомагає знайти духовну точку опори - для того, щоб продовжувати жити, уже з цим новим духовним досвідом. Так було й зі мною…

Уперше ця проблема постала в моїй уяві через вдалий образ, створений моїм колегою. Було це років з десять тому. Ми сиділи на кафедрі, займалися буденними професійними справами. Раптом він перервав потік цієї роботи і, дивлячись у вікно, промовив: «Мій батько якось сів на ліжко, подивився на мене і сказав: «Життя прожив, неначе батогом цьокнув»… Ці слова глибоко запали мені в душу. Образ настільки вразив, що я і справді зрозуміла: життя - лише мить... А у потоці буденщини навіть не помічаєш, як швидко минають роки.

У Гегеля в праці «Феноменологія духу» є надзвичайно парадоксальне визначення смерті: «Смерть є завершення та найвища праця, яку здійснює індивід як такий в інтересах спільноти», тобто вона є не тільки індивідуальною, а й загальною справою. З іншого боку, смерть завжди шокує. Не лише для родини, а й для спільноти не буває байдужої втрати. У спільноті як системі кожен має свою унікальну визначеність і власну індивідуальну роль. Але, коли людини не стає, спільнота здатна існувати й далі, хоча і в зміненому вигляді.

Сьогодні у зв’язку з розвитком біо-, нанотехнологій, поширенням ідеології трансгуманізму відновились міфи про «вічне життя». Але що може бути безглуздішим за намагання «реанімувати» старість до нескінченності? На мою думку, вічне життя - це покарання, хоча б тому, що це суперечить законам природи. А ми вже її досить «ґвалтували», і поки що, схоже, рахунок на її користь.

Але я, як кожна людина, час від часу потрапляю у ситуації, коли переймаюся «вічними проблемами» і «сенсом життя», переживаю типові для людини почуття відчаю і невимовної втрати. Але я вірю у існування певного потойбічного світу, у якому людська душа продовжуватиме своє існування після життя тут, на землі. Тому факт про людську «невічність» я приймаю, як належний. А всі залякування і погрози в очікуванні кінця світу, фобії і депресії, пов’язані з цим, такий собі аутопресинг - це абсолютно не про мене.

Я впевнена, якщо людина вірить у потойбічне життя, то тут, на Землі, вона намагається робити так, щоб «там» душа була спокійна. Тому, усвідомлюючи це, ми перебудовуємо самих себе.

Тож, швидкоплинність життя - це не проблема. Проблему із цього роблять ті, хто надто зациклюється на своїй «невічності» і унікальності. А суть же в тому, щоб прожити своє життя достойно і, як цитували у мої часи класика Миколу Островського: «чтобы не было мучительно больно за бесцельно прожитые годы». Я ж просто живу, займаюся улюбленими справами - тому бідкатися з приводу своєї «конечності» просто не маю часу та бажання, за що, повторюся, дякую долі».

Тож, не варто витрачати свої дорогоцінні роки на роздуми про тлінність та марність буття. Давайте замість цього робити добрі справи і проводити час з близькими та рідними! І життя до нас усміхнеться.

К.  НОВІКОВА, ЛЖ-41, Творча майстерня викладача О.О.НЕРУХ.