Четвер, березня 28, 2024

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Ювіляри

Наймолодшому переможцю - 90!

ВІД РЕДАКЦІЇ. Василю Семеновичу ЧЕРНИШУ виповнилося 90! І народився він в кінці квітня, близько-близько біля самої ПЕРЕМОГИ. Немов знало немовля, що доля зробить для нього найсвітлішим святом саме - 9 ТРАВНЯ 1945 р. Перемогу, яку він ще майже хлопчиськом наближав, як міг. І віддав їй, Перемозі, свої найкращі юнацькі часи…

На «фронті в тилу ворога»…

Ветеран війни і університету  Василь Семенович ЧЕРНИШ пройшов свій бойовий шлях на «фронті в тилу ворога» - був членом партизанського загону.

Важкі, брудні долоні війни Василь Семенович відчув ще у юнацькі роки. Війна застала його тоді, коли він був студентом  бухгалтерського відділення Сумського хіміко-технологічного технікуму. Він саме проходив практику на Носівському цукровому комбінаті. Він став свідком обстрілу німецькими літаками жінок, які пололи в полі цукровий буряк. Почалась війна. Коли В. С. Черниш повертався до рідного села, побачив, як батько іде на війну. Ця зустріч стала останньою у житті - більше живим батька  не бачив. Не повернувся Семен Черниш із фронтів. Не Другої світової, як зараз намагаються нас привчити говорити, а саме - Великої і саме Вітчизняної… Василь Семенович:

- Ми в дворі викопали сховище від бомб, коли почалися обстріли, ми там ховалися. Війська відбили німців, вороги пішли далі на Полтаву. А ми влітку, щоб зорати землю, запрягали в плуги корів. Потім 1943-го року молодь почали забирати до Німеччини. Забрали й мене, але мені  й ще декільком юнакам вдалося втекти.  Так потрапили  до партизанів. Мені було тоді 18 років. Аж на Черкащині опинився. Наш загін стояв у лісі Холодний Яр. Прийняли присягу. А потрапив я до роти командира Лигіна.

Першим завданням юних партизанів була зустріч літака, який вночі скидав з парашутами продукти, зброю, боєприпаси. На галявині вони розводили багаття трикутником, гострий кут якого повинен був дивитись на північ.

Про місця, де був партизанський загін, Всиль Семенович розказував мені, тримаючи в руках карту України. На ній він мені показав Медведівку, сам ліс Холодний Яр, Глушківку, Мельники, Куликівку, річку Тясмин… Черкащина… У Глушківці діяла підпільна пекарня, яка постачала партизанам хліб, у Медведівці стояв гарнізон фашистів. Василь Семенович також тримає вирізки із газет. На них - матеріали, які висвітлювали події Великої Вітчизняної війни. Ось підкреслені рядки Василем Семеновичем про дії його партизанського загону, ось - про місця, де він воював, де стояв на смерть, де все бачив своїми очима….

Партизани діяли вночі, цим вони ще більше  лякали німців. Василь Семенович згадує битву, яка закарбувалася в пам’яті втратою товаришів. До партизанського загону звернувся за допомогою фельдшер із села  Куликівка. Німці забирали худобу в селян. Туди вирушила група партизанів, серед них був зв’язківцем і Васись Черниш. Він пам’ятає ту мить,  як на власні очі побачив, що німець-снайпер влучив у  командира загону  Лигіна. Василь Семенович:

- Нашого командира ми ховали вночі, проводжали ми його салютом пострілів. А це ж було небезпечно, за пострілами німці могли нас виявити. Але командир Лигін був справжнім офіцером, який отримав кулю, захищаючи свою рідну землю.

Регулярне військо Червоної армії було за річкою Тясмин, тому партизанам довелося її форсувати, вони пробили наступ німців і з’єдналися із регулярними частинами Червоної армії. Під час Корсунь-Шевченківської операції партизанський загін ліквідував чимало ворогів. Цей бій, над головою постріли, вибухи гранат… Але все ж таки партизанам вдалося прорвати німецький фронт. Після з’єднання загін відправили на переформування.

- Мене відправили до військкомату, добирався до свого села всіма можливими способами, а потім мене направили до 129-ї танкової бригади. Вона стала навчальною. Там вчили всім особливостям їзди та поводження на танку. Тому ця військова частина вже не брала участь в бойових діях. Наша танкодесантна рота розташувалася на Чугуївщині. Однієї ночі ми  почули  постріли: так вітали Перемогу. Ми перемогли!

Війна закінчилась, а Василь Семенович вступив до танкового училища, п’ять років служив на Далекому Сході. З 1965-го до 1967-року  служив у Чапаєвській дивізії у місті Лубни. А в 1967-му році став викладачем військової кафедри Харківського університету. А потім понад 38 років Василь Семенович присвятив роботі у відділі кадрів університету,  нашому університетові. І ось всього кілька років, як пішов на відпочинок.

Є у Василя Семеновича заповітна мрія-бажання: він хоче побувати в місцях свого бойового шляху. Пройтися Холодним Яром, проїхатися селищами і відшукати могилу свого командира загону…. І так хочеться, щоби мрія ця здійснилася, і потрапив Василь Семенович  до Іллінського монастиря, біля якого партизанський загін мужньо боровся з фашистами за Україну. З ювілеєм, шановний Василю Семеновичу! З 70-річчям Великої Перемоги!

О. БОБРИК.