Під Зіркою Перемоги

ВІД РЕДАКЦІЇ: 1945-ий - рік Великої  Перемоги над фашизмом. Рік Визволення. Рік Відродженої Надії, Рік Справджених Сподівань. Особливими є і люди, які народилися в  1945-ому. Вони увібрали в себе дух того особливого часу. Борис Михайлович ВАЛІЙОВ, завідувач лабораторії експериментальної фізики фізичного факультету та його дружина Тамара Олексіївна ВАЛІЙОВА, викладач української мови народилися у 1945 році. Під Зіркою Перемоги, що вплинуло на їхню долю.

Б. М. Валійов: «Бути гідним своїх наставників»

«Не знаю, як ви, а я ще 4 місяці воював», - любить пожартувати Борис Михайлович. Фізик народився 14 січня 1945 року - на Старий Новий рік та ще й в Рік Перемоги. Народився в м. Барнаулі. Далі сім’я переїхала до м. Барвінкове Харківської області.

- Чим ми відрізняємося від інших поколінь, - говорить фізик, - це тим, що ми росли саме у післявоєнні роки. Ми багато спілкувалися з фронтовиками. Цих людей я й досі вважаю святими. Ми любили слухати їх розповіді про війну, вчилися у них сміливості, правді, любові до батьківщини.

Борис Михайлович із захопленням розповідає про свого батька, Михайла Семеновича, який рядовим пройшов Фінську війну, учасник Великої Вітчизняної, брав участь у війні з Японією.

- Три війни  пройшов піхотинцем - і жодного поранення, - коментує завідувач. - Мого батька називали «солдатом удачі».

Борис Михайлович згадує свого діда Григорія, про подвиги якого писав Юрій Озеров у книзі «Вогненна дуга», про дядька Степана, який неодноразово відзначився у боях із загарбниками.

- Чуючи подібні історії і спостерігаючи за фронтовиками, які дуже часто були без рук, без ніг, але незламані духовно, - додає Борис Михайлович, - ми прагнули бути такими ж, як вони - сміливими, відважними, витривалими. Саме тому, ще навчаючись у Барвінківській середній школі № 1, я й мої однокласники, були надзвичайно активними: займалися різноманітними видами спорту, займалися воєнною справою у Добровільному об’єднанні армії, авіації і флоту. Ми уже тоді готувалися захищати батьківщину. Після школи завідувач служив у лавах збройних сил, у Генеральному штабі ракетних військ особливого призначення.

Риси характеру допомагали Борису Михайловичу у багатьох життєвих ситуаціях. У 1970 році, першокурсник робітфаку ХДУ імені М. Горького, він потрапив в автокатастрофу, яка ледь не позбавила його здатності ходити.

- Перед вами людина, - коментує Борис Михайлович, - яка була на межі життя і смерті, яка заново вчилася ходити. Незважаючи на це, я зміг перебороти себе і ось уже 70 років живу, працюю і намагаюся своєю працею приносити користь університету, місту, країні. Духовний гарт, підтримка дружини, друзів, допомогли Борису Михайловичу закінчити навчання й почати працювати в університеті, спочатку лаборантом на кафедрі низьких температур, далі на посаді завідувача лабораторії експериментальної фізики.

Сьогодні Борис Михайлович автор понад 70 наукових статей, двох авторських свідоцтв, 23 раціоналізаторських пропозицій. Він брав участь у розробці приборів, які отримали високу відзнаку (гіроскоп в кулі, гіроскопічної монорельсової дороги, маятника Пешехонова, параметричного маятника).

Наукову роботу він вдало поєднує з викладацькою - читає фізику для школярів, які навчаються в Малому каразінському університеті. 38 студентів під його керівництвом захистили курсові і дипломні роботи «на відмінно», а школярі, яких Борис Михайлович, вводить в цікавий світ науки у рамках конкурсу МАН об’їздили півсвіту.

- Моє життя пройшло під щасливою зіркою, - коментує фізик, - я маю улюблену роботу, кохану дружину, люблячих дітей, за жодний свій вчинок у житті я не шкодую. Я думаю, мені вдалося прожити життя, гідне моїх наставників.

Т. В. Валійова: «У нас немає ні черствості, ні жорстокості»

Тамара Олексіївна народилася  18 червня 1945 р.:

- Ми народилися, ми жили під знаком післявоєнних подій, - говорить Тамара Олексіївна, - і саме вони формували нас як особистостей, визначали наші життєві цінності.

Провела  дитинство у м. Барвінкове. На неї впливали розповіді мами, яка пережила німецьку окупацію. Особливо вражали Тамару Олексіївну історії про героїзм жінок на війні, про їх відчайдушне бажання вберегти своїх дітей. На очах жінки відбудовувалося її місто. Вона спостерігала за тим, як люди допомагали, як підтримували один одного.

- Усією громадою ми відбудовували будинок за будинком і раділи цьому щиро, - продовжує Тамара Олексіївна, - у нас не було ні черствості,  ні жорстокості, ні корисливості. Покоління учасників війни і ми, їхні діти, трималися разом, жили у повазі і любові один до одного.

Закінчила Барвінківську середню школу № 1, філологічний факультет Харківського університету. Працювала піонервожатою, вчителем російської мови та літератури у Барвінківських школах, інспектором райвно з дошкільного виховання. У 1974 році жінка повертається до університету і працює викладачем російської мови і літератури, української мови.

- Я завжди трепетно ставлюся до війни, до розповідей про неї, - коментує викладач. - Вона не зачепила моєї долі, але я відчула її холодне дихання, пропустивши через душу долі усіх моїх батьків, дідів, сусідів, друзів, знайомих, яким довелося пережити це нещастя. Я пам’ятаю, як сприймалася Перемога людьми, які безпосередньо її здобували. Як вона цінувалася ними. Саме тому ціную й поважаю її я.

Такі вони,  люди, народжені у 1945-ому, за крок від Великої і страшної війни. Люди - особливі. І живуть вони так, щоб бути гідними своїх наставників, і щиро шанують Перемогу, яка так тяжко здобувалася їх батьками.

Л.ГРУБНІК, студентка.