Забуттю не підлягає…

Д.А.УШАКОВ, Герой Радянського Союзу... Сапер, двічі визволяв Харків. Ще й досі у місті можна відшукати його написи: «Розміновано. Мін немає». Один із маршалів назвав його у своїх спогадах «найхоробрішим із хоробрих,  найскромнішим із скромних». «Я в університеті чи УНІВЕРСИТЕТ в мені…» завжди повторював Дмитро Андрійович на зустрічах. Жива легенда альма матер не розлучався із  Каразінським з 1946 року аж до смерті.  Із виступу на 60-річчі Перемоги - 9 Травня 2005 р.:

- День Великої Перемоги, свято гірке, радісне, урочисте і скорботне… Час вершить свою справу, стрімко йде вперед. Він безжалісний навіть до свят. І свята інколи затьмарюються. Але це свято - хіба що при затьмаренні Розуму. Немає свята зворушливішого і світлішого… Адже з ним пов’язані надії людей на МИР, світле МАЙБУТНЄ. Перемога над фашистськими агресорами стала найвеличнішим прагненням нашого народу. Рукою самої ІСТОРІЇ навічно вписано в пам’ять людства 9 Травня 1945 року. Виросли нові покоління людей. Десятки років відділяють нас від  закінчення Великої Вітчизняної війни. Але війна не стерлася у нашій пам’яті і ніколи не зітреться. Неможливо забути солдат, які врятували нас від фашизму.

У наші дні під впливом соціальних труднощів стали ставитися запитання: а чи варто було протистояти німецькому вторгненню, іти свідомо на незчисленні жертви? Кров холоне в жилах, коли знайомишся із планом «Ост», у якому викладено жахливу програму  підкорення і знищення мільйонів українців, білорусів, росіян, євреїв… Цей зловісний план фашистські звірі стали здійснювати з перших днів окупації нашої території. На Україні було розстріляно і закатовано 4,5млн. чол.., у Білорусі - 2,2 млн. чол.. (кожен четвертий!)

Історична відстань - не аргумент забуттю! Чим більшою вона стає, тим величнішим видно подвиг народу! Я хотів Вам це сказати.

В. Т. ТОЛОК -

учений, випускник ядерного відділення  фізмату:  «Воював повітряним стрілком-радистом на Чорноморському флоті. Забезпечував безпеку проведення Ялтинської конференції. Запам’ятав епізоди спілкування із союзниками - американцями та англійцями, чиї літаки доставили на Ялтинську конференцію Рузвельта та Черчилля...»

Гада розчавив наш гнів…

Проф. В.Ф.ЛАВРУШИН, завідувач кафедри органічної хімії хімфаку, ректор Харківського університету з 1960 - 1966 рр. Почесний доктор Манчестерського університету, ветеран Великої Вітчизняної війни, член надзвичайної комісії з розслідування злочинів фашистів у концтаборі Освенцім:

- З усіх днів війни найбільш пам’ятними для мене є ті, коли я разом із польськими колегами-хіміками брав участь у розслідуванні злочинів, скоєних фашистами у концтаборі Освенцім. Місяць роботи у Освенцімі - це  вічно живі,  болючі спогади. Мені часом здавалося, що це я сам усе пережив: в’язень у похмурій колоні на каторжних роботах. Навколо мене - не лише українці, росіяни, а й французи, бельгійці, поляки, євреї, німці… Я теж помираю з голоду і виснаження. Це мене несуть до печі, щоб потім моїм прахом удобрити  землі німецького бюргера… Людство не повинно цього забути!

Уклонімося великим тим рокам…

Петро Якович КОРЖ, завідувач кафедри, декан філфаку, у 17 років потрапив на фронт. Повернувся до університету - на грудях п’ять орденів і вісім медалей. Командир артилерійської батареї під Сталінградом, громив танкову групу Манштейна, визволяв Донбас, Крим, Білорусію, Литву та ін. Петро Якович:

- Це неправда, що під кінець війни опір фашистів зменшився. Пиху то вже ми збили, але чорна змова приречених залишалися до останнього дня війни. На війні навколо були люди найвищої проби. У моїй батареї  воювали люди всіх національностей Юхим Ландсберг і Володя Кирясов, Кирило Горянський… Ми по землі пройшли недаремно - ми  відстояли життя на Землі…

Проф. І. К. РИБАЛКА,

Із книги «Така наша доля»

Дедалі більше опановувала нас ненависть до гітлерівців, які топчуть нашу землю, бажання схопитися з ними у двобої і повернутися до своїх міст і сіл…Я читав своїм товаришам вірш Олександра Олеся. Який  переписав у щоденник із книги, яку дав мені почитати Олесь Гончар:

Щасливий той, хто на полі в бою

Вирішує сміливо долю свою.

Впаде, як на небі блискуча зоря,

Щоб жити у струнах співця-кобзаря.

Лежить він на рідному полі  віки,

Шумлять над ним трави і квітнуть квітки:

Він бачить, як правнук за плугом іде,

Як повно буяє життя молоде…

Руки М.Д.ТИМАШОВА,

біолога, професора розмінували в роки Великої Вітчизняної понад 1000 мін та авіабомб:

- Чи страшно було на війні?  Та я ніколи не прислухався до страху, не мав часу. У мінера батальйону спецмінування роботи завжди багато і смерть завжди поруч…

Молодогвардійка

Шура ДУБРОВІНА, вихованка біологічного, живою скинута із друзями у шахти в Краснодоні:

-…Клянуся мститися нещадно за спалені і зруйновані міста і села, за кров наших людей. Кров за кров. Смерть за смерть… І мертві ми будемо жити  у часточці вашого щастя, адже ми віддали за нього життя…

Доц. П. Д. ОРОБІНСЬКИЙ

Танкіст, горів у танку у Прибалтиці. Пішов на фронт першокурсником. Контужений під Вільнюсом. Чотири ордени і шість медалей:

- Кожного першого вересня мені хочеться сказати першокурсникам: «Я прожив довге життя і мені немає ніякого сенсу говорити вам неправду. Воюючи на всіх фронтах Великої Вітчизняної,  ми, студенти Харківського університету 40-х років,  відстоювали честь і гідність нашої альма матер. Боляче сьогодні спостерігати за фальсифікацією історії. Я хочу вам нагадати, що ще у V  сторіччі до н.е. знали, що таке патріотизм. Автор поеми «Есхіл», освячуючи боротьбу Персії із Грецією, писав: «Вперед, сини Еллади! Рятуйте Вітчизну, батьківські гроби і храми…». Ось чому я пишаюся своєю причетністю до тих історичних подій.

І. Г. СУХНО

У березні 1941-го відсвяткував своє 20-річчя, а у червні - уже фронт. Штурман літака у 1945-му: «Ходив я вулицями Берліна… Рейхстаг ще курів, жителі розчищали завали. В середині рейхстагу все було завалено паперами, а я розписався на стіні - ст. лейтенант Іван Сухно, переможець. Розписався як під документом про остаточне і безповоротне розгромлення фашизму. А по війні моєю долею став геологічний факультет».

Борис Мойсейович РАЙХЦАУМ

Війну починав у Білорусі рядовим, закінчив - капітаном. Війну пройшов у складі 89-ої Гвардійської Білгородсько-Харківської Червонопрапорної Стрілкової дивізії. Два ордени Червоної Зірки, три  ордени Великої Вітчизняної війни, десятки медалей прикрашали груди ветерана. Визволяв Харків, війну закінчив у Берліні. Весь повоєнний період працював у Харківському університеті:

- Всю мою сім’ю фашистські нелюди розстріляли у Білорусі. Я не міг дивитися на ситих, гладких, добре обмундированих і хамовитих німців. Їх вигляд викликав відразу. Я весь час уявляв, як хтось із них розстрілював мою мирну сім’ю…Скільки разів була у мене можливість «звести рахунки» із полоненими фашистами… Картини помсти стояли у мене завжди перед очима… За те, що прийшли на нашу землю. За те горе і сльози. За порушене мирне життя… Але я ніколи не дозволив собі стріляти у людей без зброї. Навіть фашистів. І це ПРАВДА..

Василь Дмитрович ЧЕРНЦОВ відсвяткував нещодавно своє 90-річчя.