Неділя, листопада 19, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

70-річчя Перемоги... Діти війни…

Свідок епохи - Микола Іванович БІЛЕЦЬКИЙ



Розмовляємо із  заступником декана з навчальної роботи радіофізичного факультету, кандидатом фізико-математичних наук, доцентом кафедри фізичної і біомедичної електроніки та комплексних інформаційних технологій Миколою Івановичем Білецьким. Він народився у рік Великої Перемоги!


«Ви питаєте мене, що для мене - Перемога. А що це таке? Це словами не пояснити. Для мене Перемога - те ж саме, що і для вас», - каже Микола Іванович.
Доля розпорядилася так, що Микола Іванович потрапив до Харкова вже у повоєнні роки. Народився ж він на Уралі, в Башкирії. Батько працював машиністом-залізничником, мати також працювала на залізничній дорозі.


«Я - відлуння їхньої любові», - посміхається Микола Іванович.


Усе життя до кінця шкільних років він перебував у Куп’янську, що на Харківщині. Про шкільні роки пригадує з любов’ю:
«До школи ходити дуже любив. Вчитися теж дуже любив. Тоді, після війни, час був такий, що люди стали більш згуртованими, мали спільну ідею: відновити пошкоджені міста. Пам’ятаю, як ми, першокласники, збирали цеглини та приносили їх будівникам, які, у свою чергу, будували нові споруди. Тисяч п’ять ми тих цеглин назносили!
У нас тоді містечком ходив гончарний - людина, яка збирала вторсировину та звозила її на склад. Бувало, побачиш його здалеку, гоп - з-під ґанку якесь ганчір’я, метал - все йому віддаєш, а він тобі - зошити для навчання. Так я заробив свій перший зошит для школи. Ось такі то були часи.
А вчителі у нас у школі були золоті! Моя перша вчителька, Ірина Родіонівна, запам’яталася тим, що вона  направляла на вірну путь. Не можу не пригадати Надію Петрівну Костиріну, вчительку фізики та хімії… Вже працюючи в університеті, я видав книжку «Полупроводниковые материалы». Прийшов із нею до своєї вчительки з фізики, ми навіть розплакалися… Ще у нас був молодий хімік, який до викладання був льотчиком. Пригадую, приходить він на урок та каже нам усім: «Хімія - наука шалена. Тож давайте її вчити!».
Через те, що у воєнні роки багато школярів не мали змоги навчатися, у класі з семилітнім тоді Миколою Івановичем було чимало тринадцятирічних підлітків. До першого класу прийшло 45 чоловік, а випустилося після одинадцятого - двадцятеро. 
А після школи, у 1963 році, Микола Іванович вступив до Харківського національного університету на радіофізичний факультет, і не залишає улюблений вуз донині. Спочатку він був інженером, потім достроково закінчив аспірантуру, став викладачем. Микола Іванович зізнається, що у нього ніколи не було бажання робити кар’єру. Йому просто подобається навчати.


«То ж, що таке Перемога? Це свобода. Це розвиток суспільства. Це, врешті-решт, для кожного із нас - велика історична подія, яку ми поважали, яку не ділили на «свою» чи «їхню». Ця перемога була і є не чиясь, а наша».

К. НОВІКОВА.