Субота, грудня 07, 2019

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Війна – діалектичне явище

ВІД РЕДАКЦІЇ. ..Георгій Іванович ШКЛЯРЕВСЬКИЙ. Все його життя – в Харківському університеті. Студент. Викладач. Проректор альма матер. Сотні вдячних філологів слухали його лекції, писали під його керівництвом дипломні і кандидатські дисертації. Його називають своїм улюбленим УЧИТЕЛЕМ сьогоднішні професори. І в свої майже 95 Георгій Іванович такий же уважний, доброзичливий, любить гумор і людей. На зустріч із нашим кореспондентом Анною КУТАС погодився відразу ж.
Переді мною фронтові солдатські трикутнички – ціла поема про кохання солдата, що кожного дня був на передовій і дівчинки – майбутньої дружини і коханої. Доцента філфаку Ірини Володимирівни Шкляревської немає поруч вже не один рік. А він живе і за себе, і за неї. На війні пройшов шлях від Бєлгорода до Праги у складі Краснознаменної Братиславської зенітно-артилерійської дивізії другого українського фронту. Лейтенант. Брав участь у великих боях на річках Грон і Нітра (Угорщина). Нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, медаллю «За перемогу над Німеччиною» та медаллю незалежної України «За мужність».
− Георгію Івановичу, як Ви потрапили на фронт?
− На початку війни на фронт мене не призвали через великі проблеми із зором. Але у 1943 р. критерії призову змінилися, і я став нестроєвиком. У той час я був третьокурсником відділення російської мови і літератури філологічного факультету. У цьому ж році критерії змінилися вдруге, і так я став строєвиком. На фронті я був спочатку кулеметником, а згодом - телефоністом.
− Який Ваш найяскравіший спогад із часів війни?
− Найяскравішим спогадом є не якийсь конкретний бій чи поранення, а випадок, коли насправді смерть пройшла повз мене. Трапилося це між Крюковом і Кременчуком. Там розташована найкрупніша переправа через Дніпро. Нашу дивізію, що стояла у Крюкові, бомбили німці. Коли все закінчилося, я виявив розрив на телефонній лінії між мною і штабом, що стояв у Кременчуці. Я пішов по замерзлому Дніпру, тримаючись за провід, щоби виявити місце розриву. Знайшов, полагодив, зв'язався зі штабом. Назад повертався темною ніччю, вже не тримаючись за провід. А на Дніпрі було багато «дірок» від снарядів. В одну з них я й провалився. Холодна стрімка течія Дніпра почала затягувати мене під лід. На мій крик прибігли чотири танкіста та витягли мене. У їх розташуванні мені налили розведеного спирту та допомогли висушити одяг. Уранці в мене навіть нежитю не було – війна насправді розкриває потенційні можливості організму.
− Яких своїх бойових товаришів Ви пам'ятаєте?
− Я чудово пам'ятаю єфрейтора Віктора РУПІНА. Ми служили в одному полку. Віктор був полковим писарем. По закінченню війни ми підтримували відносини. Віктор працював начальником відділу кадрів Гомельського університету. Але вже минуло два роки, як я, на жаль, загубив його слід.
− Георгію Івановичу, де Ви зустріли Перемогу?
− Перемогу я зустрів раннім ранком в Угорщині, недалеко від озера Балатон. Прокинулися ми від автоматних пострілів і криків. Яскравим враженням відбилася в моїй пам'яті вантажівка із платформою. На ній стояло двоє генералів і по черзі кричали про перемогу, бо голос однієї людини не витримає подібного напруження.
− Георгію Івановичу, чи згадуєте Ви війну?
− Безумовно, згадую. Війна – це діалектично існуюче явище: там є кров, бруд, ненависть та нелюдські умови, але у той же час там є любов до «великого дому», Батьківщини, та до «малого дому» , рідних і близьких, сум за ними та переживання. На війні кожен час, день поза небезпекою – це щастя, це можливість нормально поспати та відпочити. Та ще більшим щастям на війні є вісточка з дому. Коли приходили листи, адресати і танцювали, і кричали, і обіймалися – чого тільки не було! Просто на війні в людині прокидається потяг до ліричного, живого та людяного. Саме військова переписка зіштовхнула мене з моєю майбутньою дружиною Іриною Володимирівною АЛЬБОВОЮ. Тилові дівчата та жінки намагалися тримати зв'язок із фронтом: в'язали рукавиці, кисети та писали листи. Мій однокурсник Павло ІВАНОВСЬКИЙ роздобув адресу моєї польової пошти. Ірина написала мені у 1943-му, і наша з нею переписка затягнулася на два роки. Після війни ми зустрілися. А у 1948 році я закінчив навчання в університеті та одружився з Іриною. Можливо, у Харкові просто так ми б ніколи не зустрілися та не були разом. Тож можна сказати, що саме війна подарувала мені цю людину.
…Я тримаю у руках пожовклий військовий трикутник зі штампами, серед яких найбільш красномовний – «переглянуто військовою цензурою». Розгортаю – і в очі кидаються слова «мила моя дівчинко». І звідки тій ніжності було взятися у нелюдських фронтових умовах?! А далі – розмова. Не монолог, а саме розмова: про фронтові будні, про спільних харківських знайомих, про весну, а ще постійні прохання – писати частіше. А ось цей трикутничок - фронтовий трикутник, лист у конверті з трояндою та дві листівки, датовані 1945-м роком, берегла Ірина Володимирівна все життя. В одному з листів – вірш Георгія Івановича з присвятою (раніше не публікувався)… Все це Георгій Іванович відшукав лише зараз, по смерті коханої дружини, вкотре перебираючи її речі …
….Велика Вітчизняна війна – це цілком особлива, героїчна епоха нашого народу. Для мого покоління вона має свій колір, запах і звук – колір пожовклого паперу, запах старих чорнил та звук шелестіння фронтового трикутника. Ці пам'ятки нагадують нам, що і серед жахіть війни є місце справжнім почуттям. Війна – діалектично існуюче явище…

Милой незнакомке Ируше


С Татр сползли туманы,
Холодно и сыро,
Но не перестану
Ожидать тебя.
Всё, что было мило,
Мы почти забыли,
В яростных походах юность проводя…
Там на Украине
Небо сине-сине.
И шуршит в осоке
Голубой Донец.
Вспомнишь тихий вечер,
Тополя, как свечи,
Грозовые тучи
Тёмны, как свинец.

Далеко всё это,
Три военных лета,
Тысячи километров,
Жаркие бои.
Но в такой же вечер
Жду с тобой я встречи,
Не смотрел ни разу
Я в глаза твои.
Пусть мы не встречались,
Пусть мы не прощались,
Нас с тобой столкнули
Случай и война.
Но тебя найду я,
Крепко расцелую,
Вспомню, как о берег
Тисы бьёт волна.
Все бои, походы,
Все огни и воды
Я твой образ милый
В серце сберегал.
В маленьком листочке,
В нежных, милых строчках
Будущее счастье
Трепетно искал.
1.03.45
Г.І.ШКЛЯРЕВСЬКИЙ



А. КУТАС, третьокурсниця відділення журналістики.