Четвер, вересня 21, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

70-річчя Перемоги

В. Д. Чернцову виповнилося 90 років


Якби не Велика вітчизняна війна Василь Дмитрович ЧЕРНЦОВ, ветеран, полковник у відставці, ніколи б, напевно, не став би військовим і не потрапив на Україну. А зараз на його грудях блищать ордени і медалі, а на очах з’являються сльози, коли він згадує воєнні роки…

- Я тільки закінчив школу, - говорить ветеран, - на фронт мене призивали не одразу. Був 1942 рік, і наші війська несли величезні втрати, особливо в командних кадрах. Тому мене і багатьох моїх ровесників направили навчатися в Велико-Устюгське піхотне училище. Одинадцять місяців ми вчилися воєнній справі, стріляли з різних видів зброї, отримували навики командування… Так я став військовим.

У 1943 році Василя Дмитровича, вісімнадцятирічного молодшого лейтенанта, було направлено в Діючу армію, на 1-й Прибалтійський (Калінінський фронт), спочатку в штаб 16 гвардійської стрілецької дивізії, а звідти – в 46 гвардійський стрілецький полк.

- Бути командиром на війні найтяжче, - згадує Василь Дмитрович, - від твоїх рішень і дій залежить не тільки твоє життя, а й життя твоїх солдат. Ми всі були «необстріляні», але дали клятву боротися з ворогом по-гвардійському.

Увесь 1943 рік молодший лейтенант Чернцов провів у боях так званого «місцевого значення», головним завданням яких було не дати противнику пройти далі (Вітебська область, Білорусія). Василь Дмитрович був двічі поранений: кульові поранення в праве плече і в ліву руку, після яких провів три місяці в лікарні.

- Потім я брав участь в операції «Багратіон» (звільнення Білорусії і Литви). За 14 діб ми пішки пройшли всю Білорусію і Литву, звільнюючи місто за містом, - коментує ветеран. - Під час форсування річки Неман (Литва) я третій раз був поранений (осколкове поранення в груди і в праву руку). До речі, невеликий осколок я й досі ношу у великому пальці правої руки. Він мені не заважає.

У 1945 році 11 гвардійська армія разом з іншими військами Білоруського фронту перейшла в наступ і оволоділа усіма містами Литви. Воєнний шлях Василя Дмитровича закінчився 9 травня під час оволодіння німецької воєнно-морської бази на

Балтиці (місто Піллау - тепер Балтійськ).

Запитую у ветерана:

- Василю Дмитровичу, що Вам запам’яталося найбільше?

- Що пам’ятається солдату найкраще? Звичайно, його перший бій. Мій перший бій був в районі села Зароново (Вітебська область). Саме тоді я відчував найбільший страх. Ти намагаєшся згадати все, чому вчили. Але нічого не пригадуєш. У голові одна думка - виконати наказ. Сподіваєшся вижити, але розумієш, що безкровних боїв не буває… Потім я ще багато разів брав участь у різних боях і операціях. Але психологічно найважчим був першим.

- Що для Вас мужність? Яку б людину ви назвали мужньою?

- Мужність - це спроможність  подолати свій страх. Кожна людина, безумовно, чогось боїться, але в деяких є сила подолати цей страх. Саме таку людину я можу назвати мужньою.

Після закінчення війни Василь Дмитрович повернувся до Москви. У 1952-ому закінчив Московський воєнно-педагогічний інститут і був направлений на службу в Київське піхотне училище. Потім доля закинула його у Полтаву, а ще пізніше - у Харків.

З 1963 року Василь Дмитрович працював в університеті, викладач на воєнній кафедрі. У 1967-ому йому було присвоєно звання полковника.

За хоробрість, проявлену у роки Великої вітчизняної війни, він був нагороджений двома орденами Вітчизняної війни 1 ступеня, орденом Вітчизняної війни 2 ступеня, орденом Червоної зірки.

У 1985 році в честь 40-річчя Перемоги Василь Дмитрович був удостоєний ордена Вітчизняної війни 1 ступеня, а у 2002 році, в честь 55-ї річниці, - ордена Богдана Хмельницького.

Сорок років ветеран працював у Харківському університеті. Василь Дмитрович:

- Війна багато в чому визначила мій життєвий шлях. Вона пов’язала мою долю з військовою справою, закинула мене на Україну, сформувала нове ставлення до дійсності, навчила цінувати життя, Батьківщину…І це війна, гадаю, так мене загартувала, що ось вже зустрічаю своє 90-річчя. Живу за себе і за тих хлопчаків, що не повернулися з тих страшних боїв…

Л. ГРУБНІК.