Субота, вересня 23, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Актова лекція. Люди. Події. Століття.

Актова лекція. Люди. Події. Століття.

 

Іноземні професори на етапі становлення Харківського університету:  колективний портрет

 

ВІД РЕДАКЦІЇ: На ювілейному засіданні Вченої ради Харківського  університету, присвяченому 210-річчю від дня заснування, прозвучала актова лекція проф. С. І. ПОСОХОВА, декана історичного факультету «Іноземні професори на етапі становлення Харківського університету: колективний портрет».  Отримайте і Ви, шановні читачі, задоволення від спілкування із кращими академічними зразками модерної університетської освіти.


Пошук викладачів для Харківського університету розпочався задовго до його відкриття. Є підстави твердити, що цей процес бере свій початок ще наприкінці 1802 на початку 1803 р. Основний контингент професорів Харківського університету складали саме іноземні учені. Їх по праву можна називати серед тих, хто закладав основи нашого університету.

Статут 1804 р. передбачав постійний штат у кожному університеті, незалежно від кількості студентів. Він мав включати 28 професорів, 12 ад’юнктів (тобто асистентів професора), 3-х лекторів сучасних іноземних мов (французької, англійської, німецької), 3-х учителів (музики, співів, танців). Попечителю Харківського навчального округу С. Потоцькому вдалося відносно швидко, за неповний рік, набрати близько половини потрібних за штатом викладачів. Здебільшого такий пошук він здійснював подорожуючи по країнах Західної та Центральної Європи. Між іншим, пошукам С. Потоцького сприяли визначні німецькі письменники Гете та Шиллер. Завдяки їх посередництву були запрошені І. Шад, Л. Шнауберт, А. Рейніш, М. Пільгер. Не випадково університет обрав Й. Гете своїм почесним членом. Запереказами, гранатовий браслет, який зараз зберігається у Музеї природи, колись цей видатний письменник та мислитель надіслав до нашого університету (він був ще й колекціонером мінералів).

До свого урочистого відкриття Харківський університет формально налічував 25 викладачів, у числі яких було 9 професорів, 11 ад’юнктів, 1 лектор і 4 вчителя. Кількість професорів іноземного походження та їх співвідношення з кількістю «російських професорів» не залишалися незмінними. Найбільше іноземців серед викладацького складу було в період 1805-1809 рр. За перші десять років існування в Харківському університеті працювало 47 професорів та ад’юнктів, з них 29 було запрошено із-за кордону. До речі, нещодавно вийшов друком біографічний довідник, де зібрано відомості про іноземних професорів в університетах Російської імперії другої половини XVIII - першої третини ХІХ ст. Зокрема там представлені й біографії учених нашого університету (автори В.Ю. Іващенко та С.І. Посохов).

За походженням професорсько-викладацький корпус Харківського університету виглядав надзвичайно різноманітним. Серед запрошених іноземців домінували німці. За ними йшли слов’яни з Австрійської імперії, далі - французи. Таким чином, у Харківському університеті, на відміну від Московського, де вихідці з Німеччини створили міцну, солідарну корпорацію, іноземні професори представляли собою різні регіоні Європи й були поділені на різні фракції за походженням, релігійною та національною приналежністю, освітнім цензом і політичними уподобаннями.

Мотиви переїзду були також різними. Так, за словами професора Йенського університету І. Шада йому запропонували такі вигідні умови, які не зміг би запропонувати жоден із німецьких князів: жалування до 2400 талерів, можливість поєднувати посаду професора з іншими обов’язками за окрему плату, підйомні гроші та прогони. Додамо, що жалування іноземним професорам призначалося з моменту їх «відправки на посади», надавалися значні гроші на дорогу та право безмитного провозу майна.

Як я уже зазначив, переселенню професорів до Харкова «сприяв» Наполеон. Відомий економіст та юрист, вчений із європейським іменем Людвіг Якоб погодився перейти до Харківського університету після того, як його Гальський університет, де він був ректором, декретом Наполеона у 1806 р. був закритий. Взагалі за 20 років Німеччина позбулася 18-ти університетів (більше половини). Не випадково один із місцевих мешканців називав професора Харківського університету Х. Роммеля «гугенотським біженцем».

Але поряд із фінансовими та політичними міркуваннями багатьма європейськими ученими керували й прагнення іншого роду, які можна назвати культуртрегерськими. Найбільш чітко ці прагнення висловив вже згаданий Х. Роммель. За його словами, він «…жадав виступити в більшому, вільнішому колі діяльності, сприяти поширенню наукової культури на ще необроблені землі, і це переважило синівську любов до Батьківщини». Говорячи про реакцію деяких місцевих мешканців на їх приїзд він також зазначив: «…ці пани не мають аніякісінької уяви про той тип німецьких учених, які приїздять до Росії не заради бажання збагатитися й мати карету із кіньми, а з високих загальнолюдських та наукових міркувань». Ця задекларована мотивація є дуже важливою, адже дозволяє стверджувати, що окремі іноземні професори свідомо ставили перед собою широкі гуманістичні завдання.

Серед запрошених іноземців були люди різного віку, але здебільшого це були молоді вчені. Середній вік іноземних професорів на момент запрошення становив 33 роки. Щоправда, уявлення про країну, до якої вони їхали, деякі із них мали зовсім туманне. Так, Христофор Роммель, розмірковуючи про подорож до Харкова, малював у своїй уяві розкішні палаци татарських ханів та гареми таврійських красунь, а також аудиторії, «сповнені молодими, жадібними до знань козаками». Цьому сприяла й агітація Потоцького. Щоби зробити новий університет більш привабливим, попечитель розхвалював клімат Харкова (де, між іншим, сам ще не був) та велику кількість товарів на півдні Російської імперії. Деякі його домовленості виникали спонтанно. Так, з А.Стойковичем Потоцький підписав умови переходу до Харківського університету під час балу, на якому вони познайомилися. У віденській аптеці він зустрів майбутнього ад’юнкта Харківського університету Ф. Гізе.

Але, не дивлячись на це, в цілому, як вважають сучасні дослідники, вибір викладачів був вдалим. Сучасний російський історик університетів Ф.О. Петров вважає, що саме вимогливість того ж С. Потоцького до претендентів на викладацькі посади, яка була вельми високою, зумовила наявність вакансій на момент відкриття університету. Втім, відомо, що деякі видатні вчені (як скажімо філолог Вольф, економіст Стівенсон, юрист Тібо, математик Штейнгезер, медик Ейлер та ін.) відмовилися прийняти запрошення через різні причини.

Запрошені до Харкова іноземні професори представляли різні галузі знань, дехто з них мав без перебільшення європейське визнання (про це я ще скажу). Втім, одразу слід зазначити, що іноземні вчені, під час свого перебування у Харківському університеті не лише навчали студентів, а й передавали увесь свій досвід, через них відбувалося прилучення до європейських університетських традицій. Як зазначають сучасні дослідники з цього приводу, «процес дифузії виявився тривалим за часом, але плідним за якістю».

Серед «зірок першої величі» в Харківському університеті початку ХІХ ст. слід назвати Людвіга Карла Якоба, якого я вже згадував. Учень Еммануїла Канта, ординарний професор та ректор університету в м. Галле, він набув визнання як автор численних наукових праць та підручників, які неодноразово перевидавалися й набули поширення у Західній Європі. Протягом 20 років у Німеччині він видав 35 творів з філософії, богослов’я, психології. За свої твори "Про безсмертя душі" та "Сутність бога" він отримав вищі нагороди від Лейденського та Гаарлемського вчених товариств. З 1 березня 1807 р. він був призначений професором політичної економії Харківського університету. Викладав також німецьку мову у 1808-1811 рр. Якоб чимало уваги приділяв ідеї університетського самоврядування, він привніс до провінційного університету передові ідеї, які були вироблені в німецьких університетах. Зокрема, в нашому університеті він виступив із знаменитою промовою «Про вплив університетів на культуру та добробут народу». У цій праці він раніше за Вільгельма фон Гумбольдта виклав деякі принципи класичного (модерного, або «гумбольдтівського») університету. Див.: «Университетская идея в Российской империи XVIII - начала ХХ веков» (М., 2011). Зазначу, що ним в Харкові також були складені «Додатки до правил для казеннокоштних студентів» (лат. мовою. - Х., 1809), а також ряд посібників для гімназій та університетів з логіки, граматики, психології, риторики, права, політичної економії. Політичну економію він викладав за власним підручником (цим підручником користувалися і його наступники). Він виконував обов’язки інспектора студентів, виступив як прихильник демократичних принципів університетського життя.

Іоган Батист Шад вважається одним із найбільш визначних вчених серед тих, хто працював в Харківському університеті на початковому етапі його історії. Запрошення до Харківського університету він отримав у 1804 р. і став першим професором філософії та першим деканом морально-політичного відділення. Але більше він відомий як вчений-філософ. Відомо, що спочатку І.Шад був прихильником кантіанських ідей, але у подальшому досить критично ставився до його праць. Вважається, що погляди Шада перекликаються із поглядами його сучасника В. фон Гумбольдта. Також підкреслюється його зв’язок із Фіхте. Коли останній залишив викладання в Йенському університеті, то рекомендував студентам в якості свого наступника Шада. У своєму підручнику «Чиста логіка» (який вийшов друком у Харкові в 1812) Шад виступив послідовником свого вчителя Фіхте. Існує думка про те, що час перебування його у Харківському університеті був періодом розквіту його творчості. Особливої популярності набула його книга „Природне право”, яка була надрукована у Харкові в 1814 р. латинською мовою. У цій праці він виступив прихильником громадянських свобод, перш за все свободи совісті, віросповідання, думки. Він вимагав повної свободи університетського викладання та наукових досліджень. Деякі його твердження були сприйняті як антисамодержавні та антикріпосницькі, в провину було поставлено також «невір’я». У 1816 р. «за вільнодумство» він був висланий з Росії адміністративним порядком, без будь-яких офіційних звинувачень та можливості виправдатися. Шад повернувся до Йенського університету. Втім, закладені ним традиції викладання філософії, любові до філософського знання будуть ще багато років впливати на покоління університетських викладачів та студентів.

Значною фігурою на загальному фоні харківських вчених початку ХІХ ст. виглядає і, також вже згаданий, німецький професор Христофор Роммель. Вихованець Марбурзького та Геттингенського університету, знавець 12 мов, фахівець в галузі філології, історії та орієнталістики, на момент запрошення він був штатним професором Марбурзького університету. До Харкова Роммель приїхав на початку 1811 р. і був призначений професором латинської словесності. У наступному році він був призначений директором т.зв. Педагогічного інституту при університеті, який мав опікуватися казеннокоштними студентами. Для потреб цих студентів він написав «Дидактику та методику». У 1813 р. він був обраний деканом словесного відділення. Хоча перебування Роммеля у Харкові було нетривалим (вже у 1814 р. він виїхав до Петербурга, а наступного року до Німеччини), він встиг також здійснити свій вплив на університетське середовище. Примітно, що його перша праця (промова на святковому університетському акті) називалася так: «О преимуществе и силе истинного и совершенного просвещения». («Речи» видавалися з1806 г., деякі друкувалися мовою оригіналу, а поряд наводився переклад російською). В ній він доводив необхідність та закономірність запрошення іноземців для розвитку просвіти в Росії. Друга промова «Об ученых учреждениях и академиях древнего и нового мира» була проголошена в 1812 р. на честь дня народження Олександра І і була присвячена значенню університетського самоврядування. Він також видав деякі праці античних авторів з коментарями та додатками, запровадив спеціальний філологічний семінар (за прикладом свого вчителя Гейне). Все це сприяло швидкому засвоєнню традицій університетської освіти в Харкові.

Серед іноземних професорів Харківського університету німецького походження слід також згадати історика Бернарда Рейта - вихованця Майнцького, Йенського, Геттингенського та Лейпцігського університетів, автора фундаментальних праць з історії Франції та Італії. В Харківському університеті він викладав загальну історію, статистику, географію, право, політичну економію, дипломатику. Шість років поспіль він обирався деканом відділення морально-політичних наук.

Фердинанд Швейкардт вивчав правознавство спочатку у Марбурзькому, а потім Йенському університеті, був призначений ординарним професором у Марбурзі, а потім зайняв кафедру римського права в Гейдельберзькому університеті. До Харкова він був запрошений у 1811 р. За його ініціативою в Харківському університеті на чверть століття раніше ніж в інших російських університетах була створена кафедра історії римського права.

З вчених природничих наук звертає на себе увагу Фердинанд Гізе. Він отримав ступінь доктора філософії в Ерфуртському університеті за працю «Про хімічні процеси».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Харківського університету: колективний портрет

У Харківському університеті взяв активну участь у створенні хімічної лабораторії, в дослідженні корисних копалин Харківської губернії. Його підручник в п’яти томах, перевиданий російською мовою його учнем В. Комлишинським, вважався зразковим для свого часу. Як писав один з його біографів, «Він був одним з кращих професорів в університеті, завдяки своїй широкій освіті, щирій любові до науки та своїй невтомній діяльності». Два роки Гізе був деканом фізико-математичного відділення. Потім він переїхав до Дерпту, де був деканом і ректором цього університету.

 

Іоган Гут навчався в університеті м. Галле, потім став ординарним професором фізики і математики Франкфуртського університету. На момент свого приїзду до Харкова він уже був відомим вченим, автором багатьох праць в галузі математики, механіки, фізики, архітектури. Але особливу відомість він здобув як астроном. У Франкфурті він мав власну обсерваторію обладнану приладами з Англії, завдяки чому відкрив декілька комет. В 1808 р. І. Гут був затверджений професором Харківського університету. Прагнучи продовжити займатися астрономічними дослідженнями, він привіз до Харкова обладнання для обсерваторії і у 1810 р. у дворі університету влаштував першу тимчасову астрономічну обсерваторію (деякі з цих приладів були потім придбані університетом). Втім, він читав лекції й з математики, геометрії, оптики, гідравліки.

Вихованці німецьких університетів медики Вільгельм Дрейсіг, Людвіг Ванноті, Мартін Пільгер заклали основи функціонування медичного факультету Харківського університету. А Пільгер ще й став засновником першого у Східній Європі ветеринарного журналу «Украинский домовод».

В перші роки існування Харківського університету в ньому працювало чотири викладачі з Франції (це було більше, ніж у будь-якому іншому російському університеті того часу). Три з них викладали словесність. На увагу, перш за все, заслуговує діяльність Я. Беллен де Баллю та А. Дюгура.

Яков Беллен де Баллю - член Паризької королівської академії написів та витонченої словесності, яка увійшла до складу Національного інституту, автор авторитетних праць з питань античної літератури - викладав грецьку, латинську та французьку мови, античну історію. Ще у 1803 р. він був призначений професором грецької та французької літератури Харківського університету. В 1804 р. він став членом комітету «для прискорення справ з влаштування університету». Він був до певної міри носієм просвітительських ідей ХVIII ст., про що свідчить його промова під час святкового відкриття університету 17 січня 1805 р., в який він доводив необхідність університетської освіти. На першому засіданні Ради університету він був обраний бібліотекарем університетської бібліотеки й одночасно виконував обов’язки інспектора студентів. Як перший бібліотекар чимало зробив для створення та організації бібліотеки. У 1808 - 1809 - декан словесного відділення. Автор підручників з латинської та грецької мов, хрестоматії з античної культури. У 1811 р. він був переведений до Головного педагогічного інституту у Петербурзі. В тому ж році Рада Харківського університету обрала його своїм почесним членом.

У 1807 р. за сприяння графа С.О. Потоцького почав свою кар’єру в Харківському університеті французький емігрант-монархіст професор Королівського колегіуму Де-Ла-Флеш та Паризької центральної школи історик Антуан Дюгур. В Харківському університеті він викладав всесвітню історію, географію та статистику. З 1810 по 1812 р. він був деканом словесного відділення, з 1811 по 1817 р. бібліотекарем університетської бібліотеки. А. Дюгур склав перший каталог мюнц-кабінету. В 1817 р. він переїхав до Петербургу, де з 1826 р. протягом десяти років був ректором Петербурзького університету.

Франц Делавінь - вихованець університету м. Ам’єн, який ще у молоді роки переселився до Німеччини. В Ерлангенському університеті він отримав ступінь доктора медицини. Слухав лекції в Геттингенському університеті, був обраний членом Геттингенського фізичного та фітографічного, Йенського мінералогічного та Регенсбурзького ботанічного товариств. Ще в 1803 р. був призначений професором ботаніки Харківського університету. Саме він заклав основи ботанічного саду Харківського університету. Спогади колишніх студентів університету зберегли нам образ цього професора, який користувався повагою своїх слухачів. Ф. А. Делавинь першим став вивчати флору нашого краю, на його честь навіть названо рослину - келерия (тонконог) Делявіня.

Грандіозний проект В.Н. Каразіна про створення Харківського університету як центрального навчального закладу не тільки Північної Росії, але й усіх південних слов’ян, знайшов відображення в запрошенні на професорські кафедри шести сербів та одного хорвата. Зокрема, значну роль у становленні природознавства в Харківському університеті відіграв Афанасі Стойкович - професор фізики, серб за національністю, який отримав прекрасну підготовку в навчальних закладах Австрійської імперії та Геттінгенському університеті. Відмовившись від посади міністра народної освіти австрійського уряду через вимоги прийняти католицтво, Стойкович в 1804 р. переїхав до Росії і став професором фізики Харківського університету. Хоча він і не виявив себе як природодослідник, тут у Харкові він підготував декілька навчальних посібників з фізики. Він став першим деканом фізико-математичного відділення, а потім і ректором університету. На цих посадах він чимало сприяв забезпеченню навчальних дисциплін навчальними посібниками. Значною мірою завдяки його зусиллям була створена університетська друкарня, він став організатором фізичного кабінету. Втім, після звинувачення у перебільшенні повноважень і незаконній торговій діяльності, ректор Стойкович був змушений залишити університет.

Решта південних слов’ян, запрошених до Харківського університету через посередництво Стойковича, навчалися в різних західноєвропейських навчальних закладах - Пештському університеті (Дудрович, Павлович, Терлаіч), Йенському (Коритарі), Греції (Милинович), однак значно поступалися Стойковичу своїми талантами. Втім, Паулович та Дудрович досить довго перебували в університеті. Перший неодноразово обирався деканом морально-політичного відділення, дослужився до звання заслуженого професора, другий - був обраний навіть ректором університету.

Ці та інші вчені здійснили вплив не лише на процес становлення університету. Ми можемо казати про широкий культурний вплив на оточуюче суспільство. При чому, такий вплив найчастіше відбувався на побутовому рівні. Почасти це був навіть свого роду культурний шок. Подекуди професори свідомо епатували публіку, намагаючись продемонструвати своє розуміння навколишньої ситуації. Так проф. Пакі-де-Савіньї ходив на ходулях до університету, показуючи цим, що на вулицях дуже брудно. Невдовзі місцеве начальство заборонило йому це, бо він став посміховиськом для городян. Деякі іноземні професори здивували місцеве суспільство тим, що одружилися на своїх служницях. Та чи не з такою поведінкою пов’язано розширення простору свободи? Даючи прецедент вільнодумства ці професори утверджували й так званий університетський дух, який саме цим і відрізняється. 

З часом місцеві мешканці звикали до іноземців, а деякі німці стали «своїми». Шада називали «Іван Єгорович», Якоба «Людвіг Кіндратович», Роммеля «Христофор Пилипович», Пільгера - «Федір Васильович». А. Дегур офіційно змінив прізвище на «Дегуров». Характеризуючи проф. Пільгера, Багалій навіть писав про його «певне обрусіння та омалорусіння». Проф. Шад, який активно цікавився оточуючим середовищем, навіть переклав місцеву лайку латиною.

Звичайно, на початковому етапі історії Харківського університету можна знайти чимало фактів не на користь приїжджої професури. Різношерстий її склад мав своїм наслідком постійні суперечки, інтриги та боротьбу. Політичні та світоглядні проблеми тісно перепліталися з ображеним самолюбством, особистими амбіціями. Особливо драматичною виявилася стійка ворожнеча між французькими та німецькими професорами. Перші мали своїм лідером проф. Дюгура, другі - проф. Шада. Німці охоче звинувачували своїх французьких колег у політичній неблагонадійності та пронаполеонівських симпатіях; ті, у свою чергу, намагалися спіймати своїх опонентів на вільнодумстві. Стійка упередженість та прихована неприязнь розділяли більшість російських підданих та іноземців.

До цього додалися й зміни в офіційному політичному курсі. В 1810 р. французький політичний емігрант, основоположникполітичного консерватизму Жозеф де Местр на пропозицію міністерства виступив з офіційним викладенням свого бачення ролі університетів. Він звинуватив протестантські університети у вихованні покоління молодих людей, яке «зруйнувало вівтарі та зарізало французького короля». Але, слід зазначити, що й до цього, в умовах протистояння з Наполеоном, чимало людей дивилися на іноземців з підозрою. Відомо про трагічну долю першого декана словесного відділення Харківського університету Леопольда Умляуфа. Після того, як його викликали для свідчень «під присягою» (лише тому, що він іноземець), він повернувся додому та здійснив невдалий замах на життя. У подальшому він відмовився від ліків та їжі і помер. На питання про причину спроби самогубства він сказав лише одну фразу німецькою: «Я нещасний, але невинний». Деякі інші професори, налякані таким ставленням до них, перестали взагалі щось пропонувати, намагалися залишитися непомітними. Про це свідчать спогади Х. Роммеля. Згадуючи Ф. Швейкарта, він написав: «Окрасою університету та юридично-політичного факультету був мій добрий друг, філософ Швейкарт… Спочатку сповнений чудових реформаторських проектів, він потім, після глибшого усвідомлення тамтешнього стану, розчарувався і… поступово став недовірливим та замкнутим…».

З 1815 р., згідно з розпорядженням міністра народної освіти, заміщення вакантних посад в університетах повинно було здійснюватися виключно російськими викладачами. Серед вимог до претендентів на заміщення вакантних посад професорів вимагалося «знати російську мову, щоби нею вільно викладати». На початку 1820-х, в тій чи іншій мірі, ревізіям були піддані всі університети Російської імперії, спостерігається цілеспрямоване витіснення іноземних вчених та їх учнів.

Значна частина професорів повернеться на батьківщину. Якщо в перше десятиліття іноземців серед професорів Харківського університету було майже 60%, то в наступне десятиліття - 23%. При тому, що з 17 іноземців нових було лише 3, решта залишилися з попередніх часів. Із нових запрошених іноземних фахівців своїм рівнем та здобутками звертає на себе увагу лише сходознавець Бернгард Дорн (навчався в університетах Галле, Лейпцига, Кобурга, почав викладати в Лейпцігському університеті, потім перебував у науковому відрядженні в Англії, працював в Харківському університеті з 1829 по 1835 рр., у подальшому академік Петербурзької Академії наук). У наступні роки іноземні професори становлять скоріше виняток, аніж правило. Але, слід зазначити, що було й чимало таких, які назавжди залишаться тут (у вже згаданому біографічному довіднику в 30 біографіях зазначено: «помер на службі»). Про вдячність, яка йшла від університетського середовища свідчать написи на могильних плитах. Так, на могильному камені ад’юнкта Д. Шмерфельда (який помер в 1811 р.) були вибиті такі слова: «Кто из людей тебя, о Шмерфельд, был добрее,/ Но рано твой настал конец,/ Тебе мы памятник слагаем из сердец,/ Он мрамора прочнее».

Аби забезпечити університети викладачами з 1830-х років нормою часу стане відрядження своїх вихованців університету до Західної Європи для підготовки до професорського звання. За період з 1805 по 1860 р. 54 вихованця Харківського університету стали професорами, в тому числі 31 працювало в стінах рідного університету. Однак зв’язок поколінь не перервався, а спадок іноземних професорів не загубився. Так, традиції вивчення політичної економії, закладені в Харківському університеті Л. Якобом, в 30-х - 40-х роках продовжили Т.Ф. Степанов та М.П. Клобуцький, класична філологія після Х. Роммеля перейшла до талановитих викладачів І.Я. Кронеберга та А.Й. Валицького, зусилля хіміка Ф. Гізе продовжили П.М. Шумлянський, І.І. Сухомлінов, В.С. Комлишинський.

Мине небагато часу і перших іноземних професорів стануть із вдячністю згадувати в університеті. А стосовно деяких будуть створено стійкі міфи. Не слід і нам забувати про цих людей, які заклали основи нашого університету. Створення і становлення університету вимагало чималих зусиль та жертв. Певною мірою, цей період можна вважати «героїчним», бо починати складніше, ніж продовжувати, а серед «батьків-засновників» варто називати й згаданих іноземних професорів.