Радість зі сльозами

На фронті, в тилу ворога…

ВІД РЕДАКЦІЇ. Війна… Важке слово для сприйняття. Але не варто забувати про лихоліття Великої Вітчизняної війни. Зі своїми спогадами про страшні події ділиться ветеран Василь Семенович ЧЕРНИШ, який пройшов бойовий шлях на фронті, в тилу ворога, був членом партизанського загону.

Важкі, брудні долоні війни Василь Семенович відчув ще у юнацькі роки. Війна застала його тоді, коли він був студентом  бухгалтерського відділення Сумського хіміко-технологічного технікуму. Проходив практику на Носівському цукровому комбінаті. Він став свідком обстрілу німецькими літаками жінок, які прополювали в полі цукровий буряк. ВІЙНА!!!. Коли В. С. Черниш повертався до рідного села, побачив, як батько іде на фронт. Тато з війни так і не повернувся. Василь Семенович:

- Коли почалися обстріли, ми в дворі викопали бомбосховище. Там і сховалися. Наші війська відбили напад німців. Окупанти  повернули  на Полтаву. Потім 1943-го молодь забирали до Німеччини. Забрали й мене. Але разом з товаришами мені вдалося утекти з потягу. Ми потрапили до партизанів - аж на Черкащині опинилися. Наш загін був у лісі Холодний Яр.

Прийняли присягу. А потрапив я, вісімнадцятирічний парубок, до роти командира Лигіна.

Першим завданням юних партизанів була зустріч літака, який вночі доставляв  парашутами продукти, зброю, боєприпаси. На галявині вони розводили багаття трикутником, гострий кут якого повинен був дивитися на північ.

Про місця, де був партизанський загін, Всиль Семенович розказував, тримаючи в руках мапу. На ній він показав Медведівку, сам ліс Холодний Яр, Глушківку, Мельники, Куликівку, річку Тясмин. У Глушківці була підпільна пекарня, яка постачала партизанам хліб. Василь Семенович також тримав вирізки з газет, на яких були матеріали про Велику Вітчизняну Війну. Ветеран попідкреслював місця, де він був, де воював, згадки про його партизанський загін…

Партизани діяли вночі, чим дратували німців. Василь Семенович згадує бій, що закарбувався у пам’яті втратою товаришів. До партизанського загону звернувся за допомогою фельдшер з села  Куликівка. Там німці забирали худобу в селян. Тому до села вирушила група партизанів, серед них був зв’язковим і В. С. Черниш. Саме тоді він на власні очі побачив, як німець-снайпер застрелив командира Лигіна. Василь Семенович:

- Нашого командира ми ховали вночі, вітали ми його салютом пострілів. А це ж було небезпечно, за пострілами німці могли нас виявити. Але командир Лигін був справжнім офіцером, який отримав кулю, захищаючи свою країну.

Регулярне військо Червоної армії було за річкою Тясмин, тому народним месникам довелося її форсувати, щоб з’єднати свої зусилля проти ворога. Під час Корсунь-Шевченківської операції партизанський загін знищив велику кількість німецько-фашистських окупантів та їх приспішників. Тривали запеклі бої, від вибухів здригалася земля… Але все ж таки партизанам вдалося прорвати німецький фронт. Після з’єднання загін відправили на переформування.

- Мене відправили до військомату, повертався до свого села всіма можливими шляхами. А потім мене направили до 129-ї танкової бригади. Вона стала навчальною. Там навчали правилам керування та пересування у танку. Тому ця військова частина вже не брала участь в бойових діях. Наша танкодесантна рота розташувалася на Чугуївщині. Однієї ночі я почув постріли. Так вітали Перемогу. Ми перемогли!

Війна закінчилась, а Василь Семенович вступив до танкового училища, потім 5 років відслужив на Далекому Сході. З 1965-го року до 1967-го року служив у Чапаєвській дивізії у місті Лубни. А в 1967-му році став викладачем військової кафедри Харківського університету. Василь Семенович присвятив понад 38 років свого життя Каразінському університету.

В. С. Черниш поділився зі мною сокровенним. Ветеран хоче побувати в місцях бойового шляху, поїхати в Холодний Яр. Я вірю, що все ж таки Василь Семенович відвідає Троїцько-Іллінський монастир, на околицях якого його партизанський загін  мужньо боровся з гітлерівцями та зрадниками. Стояв на варті рідної України.

Про партизанські подвиги слухала О. БОБРИК, наш кор., студентка.
Творча майстерня викладача О.О.НЕРУХ.

За Батьківщину!

«Війна». Коротке, але страшне слово. Слово-рана. Слово-біль. Скільки пережив наш світ воєн? Скільки життів обірвалося через це лихо? Наш обов’язок - пам’ятати,  завжди пам’ятати  тих, хто не скорився загарбникові, а вистояв бій до кінця, подарувавши наступному поколінню вільну землю…

По вулиці Данилевського в обіймах невеличкого парку заховався старий житловий будинок. Тут мешкає ветеран Великої Вітчизняної полковник Анатолій Леопольдович СОКОЛОВ.

Невеличка трикімнатна квартира з високими стелями усюди заставлена та завішана фотографіями. Ось фото, на яких Анатолій Леопольдович ще студент, ось фотографії онука, а тут  фото улюбленої дружини, якої, на жаль, вже немає… У цій квартирі, напевно, дуже любили та люблять російського поета Срібної доби Олександра Блока. Його книгами заставлені полиці, його портрети займають почесні місця поряд із сімейними фотокартками. А на столику біля софи - величезна кипа газет з кросвордами: «Розгадувати кросворди - моє хобі! Я, навіть, коли чекав на Ваш візит, завершив декілька», - усміхаючись, розповідає ветеран.

У затишній кімнаті Анатолій Леопольдович починає свою історію…

Народився 26 березня 1924 року в Харкові. Його мати рано пішла з життя, а батько пропав безвісти. Опікою тоді ще зовсім юного Толика займалася старша сестра Ліда.

Це були дуже скрутні часи. Сестра, аби утримувати їх обох, змушена була тяжко працювати. Тоді Анатолій, щоб якось допомогти їй, вступив до артилерійської спецшколи. Там хлопців навчали, а разом з тим - видавали форму та годували. Анатолій Леопольдович зізнається, що завдяки цій спецшколі він у свої неповних 30 років став полковником.

«Я ніколи не забуду, як нас, ще зовсім хлопцями, вивели на Першотравневий парад 1941-го року. Війни ще не було, але нею «пахло в повітрі». Ми йшли вулицею Карла Маркса та співали:

Мы идем средь полей золотистых,

И бойцы молодые поют,

Песня звонкая артиллеристов,

Ты звучи, как салют!

Артиллеристы, Сталин дал приказ!

Артиллеристы, зовёт Отчизна нас!

Из сотен тысяч батарей

За слёзы наших матерей

За нашу Родину: Огонь! Огонь!»

І вона прийшла … ВІЙНА. Учнів артилерійської спецшколи евакуювали до Казахстану, коли німці вже бомбували Харків. Під час евакуації вороги зчинили на них обстріл: загинув один із товаришів Анатолія Соколова. «Тоді-то ми зрозуміли: війна вже торкнулась і нас», - відзначає полковник.

По приїзді до Алматинської області спецшкола продовжила своє функціонування вже там. Анатолій Леопольдович закінчив школу у 1943 році і вступив до Рязанського  артилерійського училища (на той час воно також було евакуйоване до тієї області). Офіцери, що там викладали, були приємно вражені підготовкою Соколова. Тому Анатолій Леопольдович швидко закінчив цей заклад. Звідти його направили до фронту командиром взводу під Москвою. Там прийняв командування батареєю 517-го артилерійського полку резерву Головного командування.

«Ми дійшли до Гамбургу, але там зустрілися з англійцями. Коли війна вже завершувалася, Німеччина була «прохідним двором»: було неможливо зрозуміти, де зона французів, англійців…,  а де - «наших». Я узяв одну з трофейних машин і… - до Парижу! Хоч місто подивився!», - сміється, пригадуючи, Анатолій Леопольдович.

У 1947 році чоловік вступив до Харківської воєнної академії, де навчався до 1952 року. Потім він вирушив до Москви, де разом з ініціативною групою відкрив перші зенітно-ракетні комплекси, очоливши один із головних об’єктів. Потім Соколова прийняли до четвертого головного управління Міністерства оборони. У 1956 році до Анатолія Леопольдовича звернувся маршал Бажанов з пропозицією продовжити цю діяльність у Харківській академії, на що Соколов радісно погодився. Прибувши до Харкова, Анатолій Леопольдович очолив посаду заступника начальника  воєнної кафедри.

…А потім був В’єтнам. У 1959 році Анатолія Соколова призвали до війська для участі в Американсько-в’єтнамській війні. Під його керівництвом була створена система, направлена на дезорієнтування американських ракет. «Якщо під час Вітчизняної війни ми з союзниками обіймалися та цілувалися, то тут з американцями ми були супротивниками», - каже Анатолій Леопольдович.

Ветеран демонструє мені цілу кипу фотографій із В’єтнаму. На одній із них він зі своїми товаришами - у морі, а на обличчі - безмежна радість:

«Там була неймовірна спека! Ми раділи найменшій можливості зануритися у воду, випити хоч ковток прісної водички. А цей момент я дуже добре пам’ятаю. Ми дуже ризикували тоді: хлопці казали - «Позаду американські війська можуть пливти, біжімо звідси скоріш!». Та ми, як бачите, не боялися нічого. Навіть сфотографуватися встигли».

У 1960 році Анатолій Леопольдович нарешті знову повернувся до рідного Харкова. А у 1962 влаштувався на роботу в Харківському університеті до кафедри радіо- та оптичної голографії, де з 1974 по 1986 рік був завідувачем лабораторії. Цій справі він присвятив цілих 30 років свого життя.

Лабораторія для Анатолія Леопольдовича Соколова стала  другою домівкою: тут він займався улюбленою справою, тут він працював у колективі, який безмежно його поважає та пам’ятає донині.

В лабораторії Соколов працював над створенням об’ємного зображення, у перспективі мав розробку об’ємного телебачення. І досі людство ламає голову над тим, як зробити «телекартинку» близькою до реальності.

За свої бойові досягнення на сьогоднішній день Анатолій Леопольдович Соколов має 3 бойових ордени, 22 медалі та інші нагороди. Зокрема, найважливішим для полковника є орден Олександра Невського, яким Соколова нагородили за видатні заслуги в організації та керівництві бойовими операціями і успіхи в боях за Батьківщину.

«Під час війни я виконував заповіт великого Олександра Невського: «Хто до нас із мечем прийде - той від меча і загине!», - пишається Анатолій Леопольдович.

Наша Батьківщина отримала Перемогу у війні з німецько-фашистським загарбником завдяки своєму сильному війську, вправним літакам, гарматам, танкам. Але найголовніше - це незламна сила духу нашого народу, його готовність до самопожертви, гідність, терпіння, та віра й любов до рідної землі… Ми перемогли і визволили Європу від "коричневої чуми" завдяки таким бійцям, як Анатолій Леопольдович Соколов. Слава їм! Хай пам’ятає про це не лише наш народ, а й усі ті, хто сьогодні прагне перекрутити уроки Другої світової…

Про правду Великої Вітчизняної війни слухала з перших уст

Кристина НОВІКОВА, наш спецкор, студентка.

Творча майстерня викладача О. О. НЕРУХ.

Бути командиром на війні - найтяжче

Розпорядниця доль. Саме так називають Велику Вітчизняну війну її учасники й очевидці. Чотири роки визначили майбутнє не тільки усієї країни, а й кожного її громадянина. Неважливо, тримав ти в руках зброю чи просто забезпечував фронт усім необхідним, вона провела чорну лінію посеред твого життєвого шляху і змінила майбутнє назавжди.

Коли б не Велика Вітчизняна війна Василь Дмитрович ЧЕРНЦОВ, ветеран, полковник у відставці, ніколи б, напевно, не став  військовим і не потрапив на Україну. А зараз на його грудях ордени і медалі, а на очах - сльози, коли він згадує воєнні роки…

Василь Дмитрович народився і виріс у селі Нестеровське Няндомського району Архангельської області. Коли розпочалася війна, він був 16-річним юнаком. Після закінчення школи працював фізруком у рідній школі. Але викладав тільки три місяці.

- Я тільки закінчив школу, - говорить ветеран, - на фронт мене призивали не одразу. Був 1942 рік, і наші війська несли величезні втрати, особливо в командних кадрах. Тому мене і багатьох моїх ровесників направили навчатися в Велико-Устюгське піхотне училище. Одинадцять місяців ми вчилися військовій справі, стріляли з різних видів зброї, отримували навики командування… Так я став військовим.

У 1943 році Володимира Дмитровича, вісімнадцятирічного молодшого лейтенанта, було направлено в діючу армію, на 1-й Прибалтійський (Калінінський фронт), спочатку в штаб 16-ї гвардійської стрілецької дивізії, а звідти -  у 46-й гвардійський стрілецький полк.

- Бути командиром на війні - найтяжче, - згадує Володимир Дмитрович, - від твоїх рішень і дій залежить не тільки твоє життя, а й солдатів-побратимів. Ми всі були «необстріляні», але дали клятву боротися з ворогом по-гвардійськи.

Увесь 1943 рік молодший лейтенант Чернцов провів у боях так званого «місцевого значення», головним завданням яких було не дати агресору пройти далі (Вітебська область, Білорусь). Володимир Дмитрович був двічі поранений: кульові поранення в праве плече і в ліву руку, після яких провів три місяці в лікарні.

- Потім я брав участь в операції «Багратіон» (звільнення Білорусі та Литви). За 14 діб ми пішки пройшли всю Білорусь і Литву, звільнюючи місто за містом, - коментує ветеран. - Під час форсування річки Неман (Литва) я третій раз був поранений (осколкове поранення в груди і в праву руку). До речі, невеликий осколок я й досі ношу у великому пальці правої руки. Він мені не заважає.

У 1945 році 11-а гвардійська армія разом з іншими військами Білоруського фронту перейшла в наступ і оволоділа усіма містами Литви. Воєнний шлях Володимира Дмитровича закінчився 9 Травня під час оволодіння німецької воєнно-морської бази на Балтиці (місто Піллау - тепер Балтійськ).

Запитую у ветерана:

- Володимире Дмитровичу, Ви два роки брали участь у Великій Вітчизняній війні. Що Вам запам’яталося найбільше?

- Що пам’ятається солдату найкраще? Звичайно, його перший бій. Мій перший бій відбувся в околицях села Зароново (Вітебська область). Саме тоді я відчував найбільший страх. Ти намагаєшся згадати все, чому вчили. Але нічого не пригадуєш. У голові одна думка - виконати наказ. Сподіваєшся вижити, але розумієш, що безкровних боїв не буває… Потім я ще багато разів брав участь у різних бойових діях. Але психологічно найважчим був першим.

- Що для Вас мужність? Яку б людину ви назвали мужньою?

- Мужність - це спроможність  подолати свій страх. Кожна людина, безумовно, чогось боїться, але в деяких є сила подолати цей страх. Саме таку людину я можу назвати мужньою.

Після закінчення війни Володимир Дмитрович повернувся до Москви. У 1952-ому закінчив Московський воєнно-педагогічний інститут і був направлений на службу в Київське піхотне училище. Потім доля закинула його у Полтаву, а ще пізніше - у Харків.

З 1963 року Володимир Дмитрович працював в університеті викладачем на воєнній кафедрі. У 1967-ому йому було присвоєно звання полковника. За хоробрість, проявлену у роки Другої світової, він був нагороджений двома орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, орденом Вітчизняної війни 2-го ступеня, орденом Червоної зірки.

У 1985 році з нагоди 40-річчя Перемоги Володимир Дмитрович був нагороджений орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, а у 2002 році, в честь 55-ї річниці, - орденом Богдана Хмельницького.

Сорок років ветеран працював у Харківському університеті. Володимир Дмитрович:

- Війна багато в чому визначила мій життєвий шлях. Вона пов’язала мою долю з військовою справою, закинула мене на Україну, сформувала нове ставлення до дійсності, навчила цінувати життя, Батьківщину…

Про мужність на війні слухала Людмила ГРУБНІК, наш спецкор, студентка.

На хвилях до Перемоги

ВІД РЕДАКЦІЇ. Велика Вітчизняна війна - найтяжче випробування в історії нашого народу. Вона ототожнюється з кривавими боями, мільйонами людських втрат, але й із шаленою радістю Перемоги!!!  Вогненними шляхами війни пройшли тисячі харків’ян, студентів та викладачів Харківського університету.  Багато після війни вступило до нашого університету, тим самим продовжили своє служіння Батьківщині. Сьогодні мене, кореспондента газети «Харківський університет», зустрів наш шановний ветеран, людина з незвичайною життєвою історією - Лев Васильович КОРАБЕЛЬНИКОВ.

… Із щирою, молодою посмішкою на обличчі вітає мене Лев Васильович. Він, здається, на голову вищий, і поряд зі мною його постать ще величніша, досвідченіша, мудріша. Лев Васильович люб’язно запрошує до кімнати, пропонує зігрітися теплою кавою.  А на столі лежить купка альбомів з фотографіями. Я з цікавістю розгортаю перший альбом, бачу зовсім юного Лева Васильовича у військовій формі. А герой  моєї статті тим часом починає свою історію…

«Народився я 12 липня 1927 року в місті Александрія Кіровоградської області. Приблизно в 30-му році я переїхав сюди - у цей же дім, де ми зараз з вами сидимо. Тут я і жив до початку війни: влітку 1941 року, коли німці вже наступали на Харків, нас із мамою евакуювали до Краснокутського району Сталінградської області. Там я працював у колгоспі: возив зерно на елеватор, працював на сінокосах, конях, волах, одним словом, опановував усі види колгоспних робіт. У 1943 році війна була в самому розпалі, і до нашого колгоспу несподівано приїхав моряк. Він зібрав усіх юнаків та сказав: «Хлопці, час служити! Бажаєте бути моряками? Давайте добровільно до школи юнг!».  Я та ще один юнак підняли руки… Так я потрапив до цієї школи. Умови навчання були суворими: по 12 годин праці! Ми вивчали військово-морську справу.  Закінчивши курс «молодого червонофлотця», я був направлений до Сибіру, до міста Тюмень, на завод,  де будували торпедні катери. Працював я на заводі підсобним робочим, доки у 1945-му два торпедних катери, в екіпажі яких був і я, рушили на Далекий Схід. Насувалася війна з Японією…».

Історична довідка: Радянсько-Японська війна -  частина Другої світової війни та війни на Тихому океані, відбувалася у 1945 році.

«Їхали ми довго, - продовжує Лев Васильович, -  у нас була зупинка на березі озера Байкал.  Вирішили ми, матроси, поплавати. Тільки-но залізли у воду - а тут! Суцільна стрілянина, ракети… Так, це був день 9 Травня! Так я, вісімнадцятирічний юнак, його і зустрів -  День Перемоги на озері Байкал! Потім наш екіпаж доїхав до Владивостока, і я потрапив у справжню бригаду торпедних катерів. Почалася війна з Японією… Наша бригада здійснювала висадку десантів у Північній та Південній Кореї. Кінець війни я вже зустрів у Порт-Артурі (портове місто у Китаї на березі Жовтого моря - авт.). Але пробув там ще 4 роки: демобілізували мене лише у 1950-му… І я прийшов навчатися до Харківського університету».

За військові заслуги Лев Васильович отримав орден Вітчизняної війни, орден «За мужність», сімнадцять медалей («За перемогу над Німеччиною», «За перемогу над Японією» та ін.), а також подяку від Сталіна «За відмінні бойові дії у війні з Японією». Лев Васильович зізнається: він дуже любив військову службу, море… Тому все його життя насичене мариністичними картинами, безліччю подорожей та вражень. Цікаво: навіть прізвище нашого героя - Корабельников -  натякає на зв’язок із морем!

З 1950 до 1956  рр. Лев Васильович навчався на біологічному факультеті Харківського університету. Потяг до моря, до подорожей, досвід морської справи допомогли Леву Васильовичу стати членом наукової групи, яка працювала на китобійній флотилії в Антарктиці. Повернувшись з Антарктики, Лев Васильович працював на біологічному факультеті, а невдовзі став директором Музею природи. Протягом 17 років (початок 70-х -  друга половина 80-х років) Лев Васильович очолював колектив Музею.

За цей час відбувся капітальний ремонт споруди, були обладнані музейні зали. Але найбільшу увагу наш герой приділяв експедиціям, з яких до Музею було привезено багато експонатів.

«Із Антарктики я привіз скелети китів, тюленів, пінгвінів, багато птахів, - розповідає Лев Васильович. - Також ми були в експедиції на острові Беринга, звідки привезли морського котика, морських птахів, тюленя. А наша експедиція на Чукотку подарувала Музею опудало моржа!».

Роки роботи Льва Васильовича стали неоціненними для історії Музею. Досвідчений моряк, він збагатив музейний фонд унікальними експонатами, які й досі викликають інтерес та захоплення у студентів університету…

Щиро рада зустрічі з такою людиною. Леве Васильовичу!  Міцного  Вам здоров’я, сил та наснаги, сердечна подяка за внесок до університетської скарбниці, але, перш за все, -  за Перемогу!

Про Перемогу слухала з перших уст

наш спецкор Євгенія ПРОРВІНА, студентка.