П'ятниця, листопада 24, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

70-річчя визволення Криму

70-річчя визволення Криму

 

 

Пам’ять про справжнього Патріота

 


«Прожите строкате життя, одначе, прожите не марно…» - так про своє життя говорив викладач філологічного, талановитий поет Яків Петрович НІКОЛЕНКО. Наближаються ювілейні дати з історії Великої Вітчизняної війни, ветераном якої він був і яку пройшов матросом від першого до останнього дня. І роковини від дня смерті прекрасної людини і патріота. Поет залишив нам проникливу, багату на образи поетичну спадщину, і свою любов до альма матер, до рідної землі, до рідного слова…

Яків Петрович прожив дійсно строкате, нелегке, сповнене перипетій життя. У дитинстві його не оминув голод та соціальні перетворення, і маленький Яків, родом із Чернігівщини, мандрував із батьками Донбасом у пошуках притулку. Юнак вивчився у школі, потім - у сільгосптехнікумі, а у травні 1940 року пішов добровольцем на Чорноморський флот. Він був одним із тих, хто 22 червня 1941 року зустрічав ворожий напад. Яків Петрович брав участь в обороні Кавказу і Севастополя. Демобілізувавшись у 1947 році, він вступив на 1-ий курс відділення журналістики філологічного факультету нашого університету, а згодом перейшов на відділення української мови і літератури, яке закінчив із відзнакою у 1952 році. Яків Петрович працював старшим викладачем (з 1960 р.) кафедри української мови ХДУ, активно займався науковою діяльністю: друкувався в наукових журналах і періодичних виданнях, уклав словник старослов’янізмів та полонізмів. На громадських засадах він виконував обов’язки редактора газети «Харківський університет» (1961-1963, 1965 рр.).

Яків Петрович із дитинства захоплювався читанням, а вірші почав писати ще у школі. Чимало його творів покладені на музику харківськими композиторами А.Є. Салом, М.В. Шипковим, В.П. Сіренком.

Яків Ніколенко

Вже літа запахли осінню.
Ранками холодная вода.
Промайнула юність просинню,
Де ж ти, моя доле молода?!

Чи на суші, чи на морі ти?
Не вернулася з війни.
Залишила мене старіти
І тривожиш мої сни.

Не тривож, судьба буремная,
Постривай, у сни не йди.
Спом’янув тебе даремно я…
Серцем я ще молодий!


У ВИХОРІ ЛІТ

Мої думи, пісні, мої мрії
Забарились побачити світ:
На війні в сорок першому зріли,
Визрівали у вихорі літ.

Зацвіли мої думи на скронях,
Пісню серця доспівує час.
Мрії крешуть у сутінках промінь,
Промінь мрії іще не погас.

Не погасла і пам’ять огненна
Про обпалену юність в боях,
Про звитягу і мужність воєнну
Зріла пісня у серці моя.

Мої думи, пісні про Вітчизну,
Про любов і людську доброту,
Про полеглих братів в битву грізну
І печаль материнську святу.

Моє слово про День Перемоги -
Світлу радість в травневу весну, -
І підняті віків перелоги,
І дорогу в майбутнє ясну.
1959


НАЩАДКАМ

Я не створив собі духовних веж і храмів,
Палаців пишних для нащадків не створив.
Котив з дитинства я важкий на гору камінь,
А він все скочувавсь з гори.

Бувало, майже докочу до середини,
А далі сил-снаги котить не вистача,
Не чує стогону мого внизу людина,
Мабуть, свій камінь теж кача.

Колись гранітну глибу я котить не буду, -
Можливо, рукотворний пам’ятник комусь -
І мій Сізіфів труд нащадки не забудуть,
Я знов до каменя вернусь.

І заповім близьким потомкам і далеким -
Любить Вітчизну і свободу над усе.
Котити брилу рідним краєм, ой, не легко,
Та вільний дух життя несе.

А той, що я котив, мабуть, лежить і нині,
Якщо в підмурки стін приватних ще не ліг.
Візьміть з підніжжя і поставте на вершині,
Куди я викотить не зміг.
1995

КЛИЧЕ УКРАЇНА

Видивилась очі мати Україна:
Долю виглядає, мріями живе.
Волю безталанну древнього русина,
Мов ординець дикий досі в степ жене.

Воленьку терзали хани і султани,
Воленьку душили шляхта, королі,
Волю продавали п’янії гетьмани,
Волю катували цісарі й царі.

Воля піднімалась, рвала рабства пута,
Падала, вставала, йшла в двадцятий вік.
Грім всіх революцій і всіх воєн лютих -
Воленьку до щастя так і не привів.

Кличе боронити долю Україна,
Визначити вибір в грізний час стрімкий.
Будьмо незборимі, в мудрості єдині -
Хай несуть нащадки волю у віки!
1991.