П'ятниця, березня 29, 2024

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Мій тато і мама

Мій тато і мама

 

 

Батько, як і Бог, один…


На сторіччя тримаєм звіт,

Твої діти й онуки.

В’яне, сохне правнуків цвіт

Без твоєї науки.

(В. Калашник «На столітній батьків ювілей»).

Володимир Семенович КАЛАШНИК, професор кафедри української мови філологічного факультету:


- Батьки мають бути для дітей прикладом у всьому. Не просто вчити, а на власному прикладі показувати їм, як потрібно жити. Мій батько був і є для мене взірцем, моїм головним порадником, першим учителем, який привчив мене до праці, до порядку, до чесності…


Володимир Семенович зі сльозами на очах згадує свого батька Семена Митрофановича і зачитує рядки з поезії, присвяченої найдорожчій у світі людині:


Писав – просив приїхати пошвидше.
Я так спішив, гасив передчуття.
А ти з садка назустріч тихо вийшов –
Весь у задумі й мудрості життя.
(«Прощання»).


- Доля склалася так, - говорить Володимир Семенович, - майже не знав материнської ласки. Коли мені було 7 років, мою маму, Наталку Луківну, живцем спалили німецько-фашистські загарбники під час визволення нашого села Мануйлівка, що на Полтавщині, у вересні 1943 року. Ми жили на краю мальовничого села. Коли німці відходили, вони дуже лютували і вели себе по-звірськи з людьми. Ніхто не знав, скільки все це буде продовжуватися, тому мама, щоб зберегти найцінніше, взяла два «Кобзарі» Тараса Шевченка 1939 року видання (опубліковані до 125-річчя з дня народження поета), книгу філософа Гельвеція ««Про людину, її розумові здібності та її виховання», патефон, 15 платівок і закопала їх на городі біля пасіки. 24 вересня ввечері вона поверталася додому. Її, ще трьох жінок і маленького хлопчика схопили німці і, обливши бензином, спалили в кукурудзинні за селом. У ту ж ніч дотла згоріла наша хата. А 25 вересня о п’ятій годині ранку до Мануйлівки ввійшли з боєм наші воїни-визволителі.


Володимир Семенович, перегорнувши кілька сторінок своєї збірки, зачитує рядки:


Дощенту спалене село.
На згарищі останки мами,
Повиті димом і сльозами…
Було те все чи не було?!
(«Вже опадають пелюстки…»).


- У ранньому віці я залишився з батьком і з двома своїми сестрами, старшою Діною і молодшою Олею, - продовжує професор. - До жовтня 1945 року я і мої сестри були на утриманні колгоспу, адже тато, незважаючи на таке горе, пішов далі визволяти Батьківщину. Він повернувся додому аж після капітуляції Японії.


Мій тато Семен Митрофанович майже все життя пропрацював вчителем. Коли він був молодшим, працював чоботарем, адже дід Митрофан уважав, що в дітей має бути якась «робоча» професія. Дід Митрофан усіх своїх трьох синів Марка, Семена й Івана змусив навчитися працювати руками. Дядько Марко працював із деревом, дядько Іван був чудовим ковалем, а батько став чоботарем і шив гарне взуття. На жаль, мої дядьки так і не змогли реалізувати свої таланти, адже їх обох забрала війна.
Мій тато постійно прагнув учитися, тому з часом він покинув шевство і, закінчивши педучилище, став працювати вчителем молодших класів, а пізніше – вчителем української та німецької мов.

Володимир Семенович говорить, що саме від батька до нього перейшла любов до мови та літератури. Професор згадує, як у дитинстві батько йому й сестрам читав «Кобзаря» Т. Шевченка, повість І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря», вчив дітей любити рідне слово.

Окрім учителювання, Семен Митрофанович часто працював на косовиці. Він не цурався сільської праці.

- Батько привчав нас працювати і на городі, і в полі, і на сінокосі, - коментує професор, - він привчав нас любити труд. 

Володимир Семенович знову декламує рядки вірша:

Бачу літо: бджола – на квіти,
Ми із батьком – на сіножать.
(«Дикі маки»).

- Батько був і активним громадським діячем, - продовжує професор, - виступав на сцені разом із сільським драматичним гуртком. Як же чудово він грав Миколу із «Наталки Полтавки»! А роль Стецька зі «Сватання на Гончарівці»! Пізніше я також зацікавився театром і час від часу брав участь у різноманітних виставах.

- А чому ще Вас учив батько?

- Окрім любові до науки, праці й театру, тато прищепив мені любов до порядку. Він страшенно не любив немитого посуду і розкиданих речей. Тому у мене зараз після обіду помити посуд – на рівні рефлексу (посміхається). 

- А які моральні якості він Вам передав?

- Насамперед любов до правди. Батько не терпів брехні і був суворим до тих, хто говорить неправду. Також він завжди підкреслював, що за будь-яких умов слід залишатися людиною. В одному зі своїх листів до мене тато писав, що я вже дорослий, можу сам вирішувати, якою стежкою йти, але на все життя мені запам’яталася його фраза: «Головне, щоб падлюкою не став».  

Батько Володимира Семеновича, Семен Митрофанович, помер 1970 року уві сні від крововиливу в мозок.

- Хоча тата немає вже давно, для мене він і сьогодні  залишається безсумнівним авторитетом. Перед тим, як прийняти якесь рішення, я подумки запитую сам себе, а яке б рішення в цій ситуації прийняв мій батько. Він і досі залишається найдорожчою мені людиною, прикладом для наслідування, вчителем, порадником. Батько, як і Бог, один…

Л. ГРУБНІК.


 

 

 

 

 

 

 

Святе для кожної людини


Слово «родина». Мати та батько дали не тільки життя, а й усю душу, сили та любов. Це –  щастя, коли поряд батьки, коли горить сімейне вогнище. І за це варто сказати їм спасибі!

Затишний кабінет тоне у м’якому персиковому світлі. Тут - завідуюча кафедрою соціології, доктор соціологічних наук, професор Людмила Георгіївна Сокурянська. Вона  привітно посміхається, поливає численні квітки і розповідає про своїх батьків: «Вони були чудовими людьми, завжди поважали мої думки та рішення. Тато, Георгій Сергійович, працював начальником цеху на харківському радіозаводі. Він пішов із життя, коли я була десятикласницею, тож усі турботи про нас зі старшою сестрою лягли на тендітні плечі Марії Григорівни, моєї мами.  Родині було важко і фінансово, і морально, але не було жодного сумніву стосовно того, що я маю здобувати вищу освіту.

Так, мама присвятила себе дітям та онукам. Коли народився мій син Владик, вона якраз пішла на пенсію, тож йому дісталася вся її увага. Але разом з тим мама ніколи не втручалася у моє сімейне життя. У ній було стільки тактовності, чуйності! Памятаю випадок: наша дуже далека родичка із Сочі захворіла, але мама не залишила її в біді. Вона поїхала за багато кілометрів, і доглядала за дітьми, аж поки родичка встала на ноги.

Взагалі, наша родина – велика. У мого дідуся було три сини, семеро онук. Він  так мріяв про правнука, що навіть пообіцяв премію в п’ять тисяч рублів тій з нас, хто першою народить хлопчика. «Переможницею» мала стати я, але коли народився мій син, дідусь вже пішов із життя, так його і не побачивши…  В дитинстві ми з двоюрідними сестрами часто зустрічалися на дідусевій дачі в селищі Науковому, де і минали наші літні дні. Я вдячна своїм рідним за незабутні моменти».

Студентський декан факультету іноземних мов Андрій Лавринович швидко крокує коридором сьомого поверху. Зупиняю його на хвилинку, питаю: «Андрію, кому квіти?» Той, широко посміхнувшись, мовить: «Для мами звісно ж! Хочу побажати батькам менше сварок, незгасаючої любові та багато-багато років щастя разом».

Анна Олександрівна Медведєва, викладач кафедри теорії та практики перекладу англійської мови, вдячна батькам за все, що має. За гарну освіту в одному з найкращих університетів, за віру та підтримку.

Оксана Юріївна Бєляєва, викладач англійської мови, теж має теплі слова на адресу своїх батьків: «Дякую їм за те, що завжди поруч, радіють моїм успіхам та співчувають невдачам. Мама, доцент кафедри англійської мови Вікторія Миколаївна Сердюк, ще змалечку прививала любов до іноземних мов. Досі пам’ятаю милий віршик, якого навчила матуся, коли мені було два роки:

«Жил-был на свете маленький слоник,

Он по утрам говорил всем «Gооd morning

Коли виросла, не мала жодного сумніву стосовно того, яку професію обрати! Батьки виховували в мені особистість, дарували ласку і тепло. Я щаслива, що вони поруч».

Другокурсниця Аліна говорить, що її тато й мама наполегливо працюють, щоб забезпечити їй гарне сьогодення та майбутнє. Вони – підтримка і опора: «Бажаю кожній дитині повноцінної, дружної родини. А своїм батькам – терпіння. Я вірю, що ми разом пройдемо крізь всі негаразди, адже дружній родині усе до снаги!»

Усі ми, від мудрих науковців та викладачів до простих студентів, бажаємо рідним лише добра. Вони зігрівають наші життя, дарують сонячне світло надії. Висловити свої побажання татові й мамі – річ необхідна, тож якщо вони не поруч, пропоную зателефонувати найріднішим людям, вони це оцінять.

О. ЯКОВЧЕНКО

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Найближчі люди


Михайло АВВАД, студент філологічного факультету, група ЛЛ-11:

Мої батьки - найближчі для мене люди, моя опора та підтримка. Вони були зі мною з моменту мого народження, зробили з мене особистість. Мою маму звуть Тетяна, вона лікар за освітою, працює у сфері фармацевтичного менеджменту. Мама - дуже морально стійка людина, вона завжди намагається подолати усі труднощі і ніколи не відступає. Це частково передалось і мені. Великий вплив на мене здійснив і мій нерідний батько Олександр. Він також стійка людина, з чудовим почуттям гумору. Він, на мою думку, навчив мене не реагувати на всілякі дрібні проблеми.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Моя підтримка і опора


Павло КОБИЛІН, аспірант геолого-географічного факультету:

-Я хочу подякувати своїм батькам – Любові Василівні та Олексію Михайловичу за те, що вони є. Вони мене виростили, виховали.  Мої батьки - моя підтримка та опора. Це вони виростили мене таким, яким я є. Щастя вам і здоров’я , і всього найкращого!.

 

 

 

 

 

 

 

 

Мама - героїня


Дар’я ПІДДУБНЯК, студентка економічного факультету:

-Я хочу розказати про те, що кожен член моєї родини має потяг до мистецтва. Мій тато, Віктор Піддубняк познайомився з моєю мамою, Наталею, у художньому училищі. У сімейному щасті та дружній атмосфері народилася я (мені 18), потім Анна (зараз їй 17), близнючки Тетяна та Оксана (їм по 15), а потім – Марія (їй 12). У 2012 році моїй мамі присвоїли почесний статус «Мати-героїня». Люблю і шаную.

 

 

 

 

 

 

 

 

Святі люди


Юлія КУЧЕР, студентка юридичного факультету:

-Святі для мене люди – це мої батьки: тато Василь Васильович та мама Оксана Іванівна. Вони дуже багато роблять для мене, за що я їм вдячна. Дякую за життя, за виховання, турботу і тепло.

 

 

 

 

 

 

 

 

Я люблю…


Наталя ЧАРОВА, студентка екологічного факультету:

-Моя мама Олена – це людина, яку я люблю більше за всіх. Вона гарна та розумна. Вона – моя підтримка, моя найкраща подруга, мій власний психолог. Мама завжди поруч. Коли я йду до якоїсь мети, саме мама впевнена у мені. І завдяки її підтримці у мене все виходить. Мама завжди чекає на мене вдома… Матусю! Я люблю тебе!.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ціную та поважаю


Роман ПОДКУЙКО, студент радіофізичного факультету, група РЕ-11:

Я дуже люблю своїх батьків, ціную та поважаю. Мою маму звуть Лілія, вона технолог. Вона – життєрадісна, комунікативна людина, яка вміє підтримати розмову. Від неї я навчився боротися за власну думку, але і враховувати чужу точку зору, розглядати ситуацію з різних боків. Мій батько – Анатолій, приватний підприємець, інженер за освітою. Дуже лояльна та ерудована людина, завжди готовий поділитись знанням і досвідом зі мною та моїми друзями. Я перейняв від нього стиль спілкування, вміння поважати себе.

 


 

 

 

 

 

Пізня дитина


Анна ОВДІЄНКО, студентка юридичного факультету:

 

-Я – пізня дитина. Мама Олександра народила мене у тому віці, коли первістків заводять лиш одиниці, а деякі вже звикаються зі статусом бабусь. Мама ростила та виховувала мене без батька: для цього вона навіть кинула роботу, аби присвятити всю себе дитині. Вона і дідусь Григорій – ті люди, які зробили щасливим моє дитинство. Пам’ятаю наші прогулянки парком Горького, сумую за часами, коли ми разом із дідусем прикрашали новорічну ялинку… Мама і дідусь старіють набагато швидше, ніж хотілося б, а мені з кожним роком хочеться все більше самостійності. Проте по-справжньому, такою, яка я є, я потрібна саме їм – найближчим людям у світі. Дякую вам, мої рідні, за те, що ви поруч.

 

 

 

 

 

 

 

­А я про бабусю…


Катерина ЄРЕМЄЄВА, аспірантка історичного факультету:

 

Так сталося, що моїм вихованням здебільшого займалася бабуся. Сподіваюся, що її турбота про мене давало моїй бабусі силу та радість. Ми з нею дуже різні, проте багато моїх якостей сформувалося саме завдяки її впливу. Навіть наша звичка сперечатися з нею з будь-якого приводу певним чином допомогла мені закласти фундамент критичного мислення, яке так необхідне для історика. Зараз я вже сама мама  і розумію, наскільки важко мати справу з поки що незрозумілою тобі душею, з натурою нової людини, як важко її виховати, щоб не зіпсувати, не знищити її унікальність...