Неділя, листопада 19, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Т. Г. Шевченку – 200!

Т. Г. Шевченку - 200!

«І цей «Кобзар» перебув у землі лихоліття…»

 

«Важко знайти в Україні людину, яка шанує цю землю, культуру, мову, і яка б не знала і не віддавала належну шану Тарасові Шевченкові. У кожній нації є величини, які здіймаються над загалом, і в українській нації ця величина - Тарас Шевченко!» - розповідає нам доктор філологічних наук, академік АН ВШ України, професор кафедри української мови Володимир Семенович КАЛАШНИК. Постать видатного Кобзаря супроводжує професора протягом усього життя, посідає особливе місце в серці Володимира Семеновича.

«Шевченко - це глибоко національний поет: як Пушкін - для Росії, Роберт Бернс - для Шотландії, Гете - для Німеччини. Тому мені, як шанувальникові рідної країни, її мови та культури, не можна обійтися без Шевченка, - розповідає професор. - Я - філолог, мовознавець,  і я не можу не зважати на здобутки кращих письменників. Письменники розвивають мову, збагачують її образними засобами. У зв’язку з моїм фахом, а моя спеціальність - українська мова і література, я не можу обійти творчість Шевченка. Для українських філологів він дає чи не найбільше матеріалу про те, як володіти словом, як висловити любов до рідного краю, як розкрити духовні якості носіїв української мови та культури. Скільки в нього творів про душу нашого народу, про хвилюючий образ матері! В його творчості - сторінки історії, особливо доби козаччини, усі вони пронизані ідеями вільнолюбства. Моя професійна діяльність тісно пов’язана з творчістю Кобзаря. Мені належить стаття про афоризм у Шевченківській енциклопедії, стаття «Поетичні афоризми Тараса Шевченка (спроба типології)» у виданні «Слово про Шевченка» та інші. А увійшов Тарас Шевченко в моє життя таким особливим моментом…»

Володимир Семенович - дитина війни. Він зростав у селі Мануйлівка Козельщинського району Полтавської області. У 1943 році відбувалося звільнення села. Німці палили хати, усе селянське майно. Мати Володимира Семеновича, Наталка Луківна, знала про нищівні плани фашистів. Тому вона обшила клейонкою і закопала в землі у городі книжку Гельвеція «О человеке»,  патефон, платівки пісень у виконанні Оксани Петрусенко й Івана Поторжинського та… два доми передвоєнного видання «Кобзаря» (1939 р.). Напередодні визволення села людей гнали з їх помешкань: бій мав ось-ось розпочатися. Володимир Семенович разом із односельчанами ховався в яру неподалік села. Наталка Луківна тим часом мала працювати на німецькій кухні. Увечері мати вирішила побігти до своїх дітей до яру, але німці її спіймали. Наталку Луківну, іще трьох жінок й одного дворічного хлопчика спалили живцем…

У час звільнення села Мануйлівка все навкруги палало, загорілась і хата Володимира Семеновича. Згоріло все. Але про той мамин схов ще ніхто не знав. І тільки наступної весни, під час обробіток городу, родина Володимира Семеновича знайшла цей скарб. «Цей «Кобзар» перебув у землі лихоліття: мами не стало, а він - вижив!».

За розповіддю Володимира Семеновича, ця сімейна трагедія і послужила тому, що батько професора, Семен Митрофанович, дуже проникливо ставився до творчості Шевченка. Багато творів він читав і знав напам’ять, особливо припала йому до душі поема «Наймичка». Ще з дитячих літ професор був знайомий із творчістю Кобзаря, відчував його силу та істинність. «Шевченкове слово я з дитинства пропускаю крізь серце. Багато його творів знаю напам’ять. Ці два томи «Кобзаря» дорогі для мене, як сімейна реліквія. І не тому, що вони довоєнного видання, а тому, що це - пам’ять про матір: вона не зберегла себе, а зберегла «Кобзар»...», - розповідає Володимир Семенович.

«Як школяр, студент я любив вивчати Шевченка, - продовжує професор. - Він заявив на весь світ,  що мати - найцінніше у світі. Ця тема близька і йому, і мені, адже ми обидва зростали без матері. Шевченко вважав, що природний життєвий шлях людини найповніше справджується в родині. В його творчості простежується і тема волі, свободи, історії України, самовідданості, мужності. Шевченко це не декларує, а проникливо про це говорить. У нього багато людяних, образних, живих історій. І важко знайти той бік життя, про який би Шевченко не писав: це і сфера любові, і сфера віри, і зіткнення добра та зла, і багато-багато іншого».

Володимир Семенович викладає курс «Україна і світ», простежує зв’язки з діаспорою. І всюди, у кожній країні, знають і шанують творчість Шевченка. У 1974-1976 рр. він викладав у Франції в університеті Бордо. І там, за його словами, проводилося багато бесід на теми творчості Кобзаря. Один із французьких студентів, Жак Більбо, займався перекладом творів Шевченка на французьку мову, тим самим  він знайшов шлях до нашої, української мови.

«Шевченко - це те, що допомагає зберегти себе як українця, - розповідає професор. - Скільки лише народних пісень на слова Шевченка! Так, в дусі народної поетики Шевченко склав безліч поезій, але він ще й великий драматург, прозаїк, живописець. Його акварелі - співзвучні поезії! Шевченко - це багатогранна творча особистість, це людина великого таланту, і цей талант він присвятив народові.

Із професором спілкувалася Євгенія ПРОРВІНА, спецкор.

 

 

 

 

 

 

 

Творчість


Вірші Володимира Калашника

 

 

Із Кобзарем космічний вимір став

У тебе, невмируща наша ненько,

Бо є у тебе в зоряних світах

Галактика, що їй ім’я - Шевченко.

 

Усе твоє там: і душа, і дума,

Лан золотий, блакитні небеса,

Пісні чарівні з радощів і суму,

Козацька слава, воля та яса.

 

До Всесвіту і Бога промовля

любов’ю в кожнім слові солов’їно

Нескорена Тарасова земля.

З Шевченком ти безсмертна, Україно!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Не наймичка, а Мати... І сльоза

Синівська на її святому лику.

Син трепетного «мамо» не сказав

У мить останню, правдою велику.

 

Могуття материнської любові,

Гріха спокуту, радощі й жалі

Поет душею оповів у слові...

І будуть син і мати на землі!

 

Ота безмірна Кобзарева віра -

То Україні й людству заповіт.

Серця єдна Тараса ніжна ліра,

І чути щирий спів крізь товщу літ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Червневий ранок чисто промениться,

Мов давній - той, де двір у спориші...

Шевченків сад непершої столиці -

Прихисток української душі.

 

Хоча довкіл нові прогресу міти

І Вавилон студентських голосів,

Тут палімпсестом слово заповіту

Й любові Кобзаревої посів.

 

Долаючи безвір’я та досаду,

Ловлю надії віщий промінець

І далі йду з Шевченкового саду

До праці для Вкраїни. І на герць.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Щаслива стріча в літньому саду,

Провісниця Шевченкової волі...

І оживуть лани широкополі

У дивослові в світу на виду.

 

Кобзар повіда про любов і горе,

Про матір рідну, і Дніпро, і Січ.

Його устами день розвіє ніч,

До вічності Вкраїна заговорить.

 

Надії й віри праведна зоря

Повік не згасне у душі народу.

І житиме від роду і до роду

Молитвословом дума Кобзаря.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Поглянь на світ, Кобзарю, придивись,

Хто в березневі дні іде до тебе.

Де діти України, що з потреби

Піднятися в твою небесну вись

Прийшли сюди для порятунку віри

Й любов свою жагучу принесли,

А де христопродавці-лицеміри,

Що Бога й матір рідну продали

За лакомство нещасне у палатах,

Оці людці, і ниці, і малі,

На українській скривдженій землі.

Повідай, батьку, їм про день розплати.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Мій білий вірш - не ніжний цвіт весни,

А білосніжне чисте покривало.

Ритм передзим’я не шукає рими

У згаслій ватрі пристрасті п’янкої.

Звучить земний орган у вічність суголосо.

Мій білий вірш сивинами ясніє.

До зір високих поспіша душа

пісенною невпинною рікою.

 

 

 

 

 

 

 

 


 

Забіліли сніги...

Вірші також біліють.

Рими цвітом опалим

злетіли у вирій.

Лиш душа невідцвітна,

нерозлучна зі словом

Білим віршем озвалась

до тиші німої.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І щемливої туги

несплакані сльози

Серце щире скропили

святою сльозою.

... Знов поезії струни

запрагли звучати

Вічним трунком любові,

надії та віри.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

03.02.2014


Олександрі Ковальовій,


авт. циклу поезій «Краєвиди моїх квітів»

 

 

Від мальв - і білих, і червоних -

До чорнобривців передзим’я

Душа квітує слова живоплотом.

Там гарбузовий цвіт у змові

За батогів петрових синню

Зірчастії жарини звіробою

І сяєво блактине волошкове

З вінцями пижма золотистими...

У краєвидах квітів поетеси

Її душі осонцений квітник.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вірші Ліни ТИМАРСЬКОЇ

 

До річниці народження  Кобзаря

Зажурився на картині

Славний геній України,

Ніби запитав у нас:

Чи вивчають рідну мову,

Чи ведуть нею розмову -

Як заповідав Тарас.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Серед хмар

В блакитнім небі серед  хмар

Сидів задумливий Кобзар.

Розбіглись вівці неслухняні:

Шовкові хмари, білі й тьмяні,

Йому їх вже не наздогнати -

А правди  нікому  сказати!

Задумався вівчар із неба:

Чого цим хмарам-вівцям треба?

Чого блукають з краю в край?

Навіщо ділять рідний край?

Навіщо ділять Україну,

Немов заплакану дитину…

Збирав до купи усі хмари.

І повертав їх  до отари.

Та як ягнят усіх зловити?

Щоб змусити щасливо жити?