Понеділок, червня 26, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Університетська лекція

Університетська лекція


Професорський стиль життя як фактор розвитку міської культури 
(на матеріалах першої половини ХІХ ст. )



Традиційно у літературі позначається залежність між повсякденним життям мешканців міст та станом самих міст. Однак, у даному випадку, нас цікавить не стільки питання про те, яким чином якість життя в університетських містах впливала на професорський стиль життя, скільки зворотній процес, а саме - вплив професорської субкультури на культуру міст.

Міста європейської частини Російської імперії у другій половині XVIII - першій половині ХІХ ст. переживали період, коли з’явилися й почали розповсюджуватися нові форми дозвілля та проводження вільного часу. У деяких городян виникли свої власні бібліотеки, у цілому зросли їхні читацькі запити, нормою міського життя стали концерти та спектаклі, оркестрова музика зайняла своє важливе місце в організації вечорів та балів, розвивалося професійне мистецтво, широко розповсюджувалося використання західноєвропейського одягу та домашнього посуду європейського зразку. Втім, головне, що європеїзовані форми дозвілля розповсюджуються «вглиб», стають притаманними все новим і новим прошаркам населення. Як і чому це відбувалося?

Відомо, що у Росії у зазначений час міщанська культура була вельми слабкою. Але не тільки по бідності, як вважають деякі дослідники, міський мешканець аж ніяк не міг розпрощатися зі своїм сільським минулим. Для розвитку міської культури потрібні були зразки та фактори. Університети надали таку можливість, а університетські міста стали посередниками у розповсюдженні «не только науки и знаний, но и моды, всяких мелочей» (як писав свого часу історик М. П. Загоскін про Казань).

На сьогодні дослідниками зроблено висновок про те, що у використанні дозвілля для підвищення соціального авторитету середні класи програвали аристократії. Вони мали недостатньо розвинену традицію організації дозвілля, визначально їхня культура була зорієнтованою на працю та старанність, а не на відпочинок. У більшості суспільств пануючі форми поведінки значною мірою визначаються саме звичаями представників вищих прошарків і тому є предметом особливої уваги з боку інших. У період переходу від ранньомодерного до нового часу університетські професори стали тим ланцюжком, який поєднав аристократію та широкі верстви населення. За будь-якої нагоди демонструючи свою приналежність до еліти, вони, тим не менш, випадали із замкненого кола аристократії, вся їхня професійна діяльність була націленою на суспільство у широкому сенсі цього слова. Привабливість стиля життя університетського професора могла визначатися й його «ученим» статусом, а також тим, що у свідомості багатьох людей його діяльність була пов’язана із поняттям «суспільне благо». Якщо раніше аристократія була символом розуму, то з плином часу, по мірі зростання освіченості суспільства, такого символічного капіталу набула саме професура. З роками увага до її поведінки, поглядів, позиції тільки посилювалася. Професура могла і претендувала на статус культурного лідера. В Російській імперії такі процеси почали відбуватися з моменту заснування університетів та появи іноземних професорів, які уособлювали собою культурні новації свого часу. Зокрема, про це свідчить аналіз матеріалу з історії Московського, Казанського та Харківського університетів першої половини ХІХ ст.

Місто було тим місцем, де нововведення мали більше шансів для виживання та розвитку, а, значить, місто більш інтенсивно породжувало нові субкультури. Відомо, що будь-яка субкультура - це, тією чи іншою мірою, відхилення від загальної картини та цінностей норми, вона пов’язана із інновацією. Субкультура - це завжди обіцянка нового варіанту розвитку культури. Професорська субкультура як породження соціального прошарку, для якого є характерною інтелектуальна, творча (і при цьому зазвичай публічна) діяльність, за визначенням передбачала увагу до новацій, оригінальних ідей, незвичної поведінки, а також постійну рефлексію з приводу враження «на публіку». Іншими словами професорська субкультура, завдяки іманентно притаманному їй різноманіттю та динамізму, не тільки сама була здатна до мутацій, але й цілком могла сприяти створенню в місті «інноваційного клімату», в якому визрівають нові субкультури.

Зрозуміло, професорська культура було неоднорідною, при бажанні серед її носіїв можна виокремити різні групи та підгрупи, але ті матеріали, які маємо, дозволяють стверджувати, що це була спільність, яка доволі рано усвідомила свою внутрішню єдність.

Тим не менш, оскільки у даному разі у центрі уваги перебуває проблема формування через університет нових запитів (матеріальних, побутових, санітарно-гігієнічних і, звичайно, культурних), а також роль іноземних професорів у цьому процесі, то, на наш погляд, є сенс розглянути варіант виділення серед професорів «традиціоналістів» та «новаторів». Безумовно, така типологія є далекою від оригінальної, а різниця між групами також доволі умовна. Але, власне, і завдання полягає не у тому аби зафіксувати різницю між ними, а у тому, щоби визначити, як і які норми професорського стиля життя утверджувалися в Росії, як «новація» ставала «традицією».

Згадку про те, що серед професорів є «допотопные» та «нововводители», можна зустріти вже у спогадах, які віддзеркалюють Олександрівську епоху. Серед «допотопных» перш за все фігурують професори-росіяни, які отримали в основному семінарську освіту у другій половині XVIII століття, що, безумовно, наклало свій відбиток на їхні звичаї та поведінку. Особливо це було помітно на фоні іноземних професорів і тих учених співвітчизників, які побували за кордоном. Відставання від вимог часу у цьому випадку було помітно навіть студентам. Так, Є. Ф. Тимковський згадував, що в деяких його наставниках «отражался дух келии и лампады, как на языке, так и на одежде, и самом образе жизни». Між тим, зазначимо, що серед «допотопних» професорів Московського університету сучасники інколи називали й деяких іноземців. О. І.  Герцен (який, як відомо, взагалі всіх професорів поділяв на «німців» та «не-німців») згадував: «Ректором был тогда Двигубский, один из остатков и образцов допотопных профессоров или, лучше сказать, допожарных, то есть до 1812 года. Они вывелись теперь… Двигубский был из не-немцев. Вид его был так назидателен, что какой-то студент из семинаристов, приходя за табелью, подошел к нему под благословение и постоянно называл его «отец ректор». …Когда он, бывало, приходил в нашу аудиторию или с деканом Чумаковым, или с Котельницким…, или с Рейсом, выписанным из Германии…, - мы смотрели на них большими глазами, как на собрание ископаемых…, представителей иного времени…». На студентів, очевидно, велике враження справляв уже зовнішній вигляд викладача. Для порівняння наведемо декілька цитат із спогадів Д. М. Свєрбєєва: «Роман Федорович Тимковский, учившийся в Геттингенском университете, отличался от всех благовидной, красивой наружностью, приличными манерами и пристойной одеждой того времени», «Андрей Михайлович Брянцев, чуть ли не 80-летний старик, в голубом своем кафтане, со стоячим воротником и перламутровыми пуговицами, с седыми волосами, при косе… Он всецело принадлежал какому-то допотопному времени…». Але все ж не лише зовнішні риси слугували критерієм для віднесення професора до тієї чи іншої групи. До рис «нововводителей» відносили сміливість, «способность посягнуть на славу авторитетов», «редкую в профессорах в то время независимость характера перед начальством». Зрозуміло, що своєю чисельністю вони поступалися «традиціоналістам». Втім, якщо увагу зосередити саме на суто зовнішньому враженні на оточуючих, то, ймовірно, кількість «новаторів» (а краще сказати «оригіналів») зросте, оскільки межа між девіацією та нормою не тільки умовна, а й рухлива, до девіації в окремих випадках відносять навіть ледве помітні риси стиля поведінки. Зокрема, С. П. Шевирьов зазначав: «В прежние времена, когда большая часть профессоров жили в отдалении от большого света, много было между ними оригиналов с особым стилем осанки, походки, телодвижений и привычек!». Стосовно ж іноземців можна сказати, що в очах багатьох вони були «новаторами», навіть якщо у душі щиро вважали себе «традиціоналістами»! В місцевому суспільстві їх часто йменували не інакше як «чудаки». Вони частіше за все здійснювали відхилення від усталених норм не розуміючи цього, бо вони просто не знали місцевих правил, дивною могла виглядати досить традиційна для західного суспільства поведінка, але яка була абсолютно нетиповою для російської дійсності.

Тим не менш, очевидно, що у професорському середовищі, як і в суспільстві у цілому, більшість було таких людей, поведінка яких відповідала давно усталеним правилам, і які до того ж всіляко прагнули продемонструвати «нормативну поведінку». Причому це характеризувало як російських, так і іноземних професорів різних «поколінь». Цінності традиційного суспільства ще довгий час будуть домінувати в університетському середовищі. І все ж було б невірним сказати, що поведінка університетських професорів була «звичайною». При всій декларованій «простоті» стиля життя зазначених професорів, як головної чесноти, в їх біографіях є й чимало специфічного, притаманного саме для університетського професора.

Які ж «типові» риси характеру й поведінки університетських викладачів згадуються у спогадах та перших біографіях учених? Так, при всій відзначеній «простоті» професора Московського університету М.Я. Мудрова, у його життєписі зроблено ремарку про те, що він був «немного тщеславен и пристрастен к своим сочинениям». Взагалі літературна та видавнича діяльність фігурують як характерна форма діяльності професорів. Цілком природно звертається увага на любов до книг та читання. В біографіях часто спеціально зазначається, що викладач «всю свою жизнь провел с книгами». Причому читання виступає не просто як частина професійної діяльності, а як риса характеру: «любил книги, даже с пристрастием». Зазначено, що книга стала частиною повсякденності: «для отдыха и разнообразия вместо прогулок», під час прогулянок за місто, під час подорожей («все время чтения было в карете»).

Серед найбільш цінного майна самі професори називали саме книги. Особливо багато таких даних маємо стосовно іноземних професорів, адже навіть транспортування книжкових зібрань до Росії вимагало чималих зусиль. Повідомляючи до Петербургу про пожежу 1842 р. в Казані, М. І. Лобачевський підраховував розмір збитків колег за вартістю знищених у них книг: решта майна, як правило, сприймалася як менш помітна матеріальна та моральна втрата. В «Автобиографической записке» професор Харківського університету М.І. Єлллінський так пояснював свої зусилля, які були спрямовані на формування книжкового зібрання: «…страшась быть анахронизмом по своему предмету и думая единственно о пользе слушателей моих, я не щадил издержек на составление собственной библиотеки. Многие тысячи употребил я на это…». Але, ймовірно, професорів лякала можливість не лише відстати на професійній ниві, а й в культурному відношенні. Про це свідчить інтерес до сучасної їм прози та поезії. Так, про професора Харківського університету А. І. Дудровича згадували, що «писатели всех веков и народов были его лучшими друзьями». За спогадами сина проф. Успенського, його батько кожен день до вечері читав журнали та газети.

Вельми розповсюдженим в університетському середовищі стало колекціонування. В ряді випадків воно ставало продовженням професійної діяльності (збирали гербарії, рукописи, мінералогічні колекції і т.п., все те, що потім використовувалося в процесі навчання), однак нерідко перетворювалося на пристрасть. Професор-правознавець Московського університету Ф. Баузе, наприклад, був пристрасним шанувальником та знавцем давньої руської історії, збирав велику колекцію давніх рукописів, стародруків, старовинних монет, для чого регулярно ходив по «толкучему рынку» (на жаль, більша частина його колекції була знищена у Москві під час пожежі 1812 р.). Власні колекції збирали казанські професори Браун, Броннер, Френ, Фукс, Яковкін.

Типовою характеристикою гідного поваги університетського викладача стала вказівка на те, скільки він знав мов. Так відзначається, що Ф. Еванс «говорил по-французски как француз, по-немецки как немец и основательно выучился по-русски». Професори виступали як автори оригінальних творів, нерідко писали вірші. Причому, якщо на початку це були обов’язкові оди на честь важливих подій чи осіб, то у подальшому часто це була «стихотворная импровизация». Написання віршів стане частиною професорської повсякденності. Відомо, що в 1811 р. на літературних вечорах Мерзляков з Воєйковим грали в карти не на гроші, а на вірші. Зв’язки із відомими літераторами згадуються як важлива частина біографій ряду професорів.

Любов до музики також називається серед характерних захоплень багатьох університетських викладачів та вихованців, особливо з іноземців. Московські професори Ф. Баузе, Ф. Гільденбрандт, Х. Гольдбах, І. Іде, харківські - Я. Белен де Баллю, І. Шад та інші були не тільки знавцями музики Гайдна, Моцарта та інших європейських композиторів, але й подекуди були виконавцями цих музичних творів на органі, фортепіано, скрипці, флейті, віолончелі. Причому іноді підкреслюється, що музика ставала «единственным отдохновением от серьезных занятий», була «любимым занятием в свободные часы». Університетські викладачі виступили також як цінителі зображального мистецтва. Ймовірно, саме під впливом таких прикладів і для російських професорів (як наприклад для професора Харківського університету О.М. Філомафітського) головною розвагою у вільний час від занять ставала поезія, музика та живопис. Колишній архієрейський півчий Г. Пехотинський, згадуючи про своє виконання ораторії під час урочистого університетського акту в Харкові, відзначив, що він «стыдился того, что долго не знал знаменитого имени Гайдна». Можливо, що у цих словах криється механізм процесу засвоєння нової культури, коли новація, яка підтримана вищим суспільством, ставала привабливою для багатьох людей.

На фоні таких творчих занять професорів іноді згадується про їх захоплення садівництвом, вирощуванням квітів. Втім і в даному випадку ці заняття подаються скоріше як свідчення потреби в прекрасному, як особливий спосіб проводження часу. Так, про Ф.А. Гільденбрандта пишеться таким чином: «Кроме музыки, садоводство было также любимым его занятием. В саду своем в Москве он сажал деревья и цветы и лелеял их с любовью».

Навіть влітку в канікулярний час університетські люди продовжували працювати. В листі від 2 липня 1828 р. професор Московського університету П.С. Щепкін, будучи по справах служби в Петербурзі, написав: «Мне уже очень хочется домой, чтобы не ушла между рук вакация, которую желаю употребить на работы домашние в кабинете». Саме в цей час викладач міг повністю присвятити себе науковій творчості. І така потреба породила специфічне для університетського середовища другої половини ХІХ ст. проводження часу - дачне життя. Зокрема, ми знаємо, що в Алушті так званий «Профессорский уголок» виник завдяки харківським професорам. Тим не менш, перші професорські дачі виникли ще у першій половині ХІХ ст. Першим у передмісті Казані побудував свою дачу проф. Г.Л. Фогель. Невдовзі тут почали будувати дачі й деякі інші професори, а район отримав назву «Немецкая Швейцария».

Традиційно, при описі життя професорів, згадуються їхні подорожі як Західною Європою, так і територією Росії. При цьому, навіть коли йдеться про лікування, правилом стало згадувати імена видатних учених, з якими відбувалися зустрічі, або університети, які у цей час відвідувалися. З часом чимало із них самі візьмуться за перо, щоби описати свої подорожі як країнознавчі огляди.

Окремої уваги заслуговують способи спілкування, організації та проведення застілля, дружніх зустрічей. Якщо дати узагальнений, «типовий» варіант, то для нього характерні наступні акценти. Перш за все, під час таких зустрічей цінувалися красномовство, цікава, жива, весела промова та веселий настрій, вміння посперечатися, розповісти цікаву історію або анекдот, - тобто усе, що могло свідчити про співрозмовника як про інтелектуально розвинену та багатогранну особистість. І в цьому випадку також можна казати про деякі зразки, які йшли від іноземних професорів. Так «невимушеність» харківського професора Белен де Баллю складала основу його образу.

Відзначимо, що при характеристиці застілля або зустрічей також є ремарки про скромність та простоту. Зокрема, практично не згадується про надмірне чи якесь рясне частування гостей. Так, стосовно московського професора М.І. Панкевича, говориться, що «единственная роскошь, какую позволял себе, был зеленый чай самой высокой доброты; клал в него много сахару, пил самый  горячий и любил им потчевать своих гостей».

Безумовно, зустрічаються згадки й про «шкідливі звички», але у біографіях вони виглядають скоріше як епізод чи виключення з правил. В деяких випадках, як наприклад із тим же М. І. Панкевичем, вони наведені, аби потім показати, як він впорався із недугом (за порадою докторів здійснював тривалі прогулянки на свіжому повітрі та обливався холодною водою). У спогадах є й інші антиприклади, але головне - встановлюється залежність між «справжнім професором» та його стилем життя. Так, з приводу проф. Д.С. Борзенко колишній студент Харківського університету записав: «Борзенко, не чувствуя никакого призвания к науке, не утомлял себя учеными трудами и вел жизнь беспечного сибарита: любил поспать, покушать, а часто, и выпить без меры. Никогда не отказывался он от веселой компании, от игры в карты и других удовольствий».

Безумовно, чимало в стилі життя визначалося рисами особистості, умовами виховання, але й оточенням. Так, характеризуючи професора Московського університету Баузе, сучасний дослідник Ф.О. Петров зазначив, що прагнення поближче ознайомитися із побутом росіян, постійне відвідування московських базарів у пошуках старожитностей «дорого обошлось любознательному немцу: он настолько обрусел, что предался под старость характерной русской болезни».

Втім, із часом спостерігається еволюція оцінок. «Оригінальні вчинки» стануть сприйматися в університетському середовищі більш прихильно. Наприклад, на певному етапі «вільнодумство» (як відхилення від правила) стане «інтелектуальною свободою» (як виявлення правила).

Втім не тільки в своїх думках, але й в стилі життя, в поведінці деякі професори уже у досліджуваний час будуть намагатися демонструвати свій «вільний вибір». Один із таких варіантів надавав одяг. Відмінності в одязі були дуже важливими у суспільстві, яке чітко фіксувало соціальні відмінності. Особливість Росії зазначеного часу полягала у тому, що вищі кола суспільства, і не лише дворяни, тяжіли до форменого одягу. Форма стала ознакою, в тому числі, й державного статусу професорів. Деякі з них активно користувалися такою можливістю продемонструвати свій статус. Густав Гес де Кальве, у 1812 р. в Харківському університеті склав іспит на ступінь доктора філософії і захистив дисертацію, але ще до того як отримав диплом, він пошив та одягнув мундир VIII класу, за що отримав «внушение» з боку міністра. Проф. П.П. Гулак-Артемовський, який надавав великого значення зовнішнім ефектам, за свідченням сучасників, ходив «всегда со звездой, которую носил даже на верхнем платье (дома, у себя звезда была у него на халате)».

І, тим не менш, саме в середовищі професури вперше фіксуються історії, які пов’язані із ігноруванням встановлених правил в одязі. Так, відомо, що професор Харківського університету Брандгейс в 1829 р. вийшов під час святкового акту читати промову не в мундирі, а у фраку («в партикулярном платье с распущенным галстуком»), що викликало обурення сенатора Горголі, який був присутнім на акті. Подібні історії відбувалися тоді ж і в інших університетах. У серпні 1805 р. казанські професори Герман та Цеплін мали неприємне зіткнення із віце-губернатором через те, що в один з «царських днів» (30 серпня), «протеснились наперед всех в соборе в сюртуках».

Взагалі, відзначимо, що в одязі та домашньому побуті іноземні професори могли більшою мірою відповідати європейській моді вже хоча б тому, що мали право безмитно провозити для особистого споживання речей на суму до 3000 рублів, а у подальшому мали право «выписывать для себя разные предметы». Деталі їхнього домашнього оздоблення не залишалися непоміченими серед оточуючих людей. У спогадах проф. Паулович названий «щеголем и любителем комфорта», а з приводу проф. Делявіня зазначено, що він «одевался всегда щеголевато». Російські професори не так виділялися своєю зовнішністю як іноземні. Можна припустити, що обмежені можливості для самовираження в умовах Російської імперії у подальшому будуть сприяти ідейній опозиції російської інтелігенції.

Уже культурні потреби та статусна поведінка університетських людей вимагали від них більших за обсягом витрат, ніж від інших людей із таким саме рівнем доходів. У зв’язку із тезою про відкритість професорського житла як певної норми, цілком логічно стверджувати, що господар такого житла мав турбуватися про оригінальність, постійно міркувати про те, чим ще здивувати гостей. Не випадково, в будинках професорів своє почесне місце відводилося різноманітним колекціям, рідкостям, «диковинкам». Як писав М. П. Загоскін про будинок проф. К. Фукса, «…это действительно был «храм» знания и науки. Здесь, в антресолях, хранилась ценная библиотека К. Ф. Фукса; здесь красовалась его замечательная коллекция восточных монет, его редкие рукописи, его замечательные естественно-исторические коллекции».

Спочатку професорам надавалися квартири в будівлі університету. Але, безумовно, таких квартир не вистачало. Найманих будинків та квартир, особливо в провінції, також було небагато. Зазначені обставини спонукали професорів з часом будувати власне житло. Цікаво відзначити, що в Казані іноземні професори прагнули купувати житло в одному районі, на одній вулиці. Таким чином, хоча наявність власного будинку й передбачала більшу замкненість домашнього побуту, його «родинність», але зазначене сусідство означало, що вже при виборі місця малося на увазі й інтенсивне спілкування сім’ями із сусідами. За відсутності у містах належного рівня кав’ярень та інших місць для зустрічей, такими природно ставали власні будинки та квартири професорів. Не випадково, що таке житло було доволі просторим. Наявність достатньої кількості кімнат передбачало, що у них можна не тільки жити й працювати, але й приймати гостей.

У відповідності з європейськими тенденціями у будинках та квартирах професорів житлові приміщення набували особливого функціонального призначення (їдальня, вітальня, дитячі кімнати, особливі кімнати для слуг, для гостей, бібліотека, кабінет, приймальня, кімната для паління). Спеціалізація приміщень стала архітектурним втіленням зростаючої потреби відокремитися один від одного. Все це ставало ознакою пов’язаного із цивілізаційним розвитком процесу індивідуалізації. Т. В. Костіна, яка проаналізувала деякі із описів майна професорів та ад’юнктів Казанського університету, зробила припущення, що меблі професори купували також із тим розрахунком, щоби можна було гідно приймати гостей: надавали перевагу червоному дереву, обов’язковою була наявність достатньо великої кількості стільців, крісел та столиків. Значну роль в оздобленні професорського житла відігравали картини, дзеркала, підсвічники, обов’язковим було столове срібло, яке прагнули мати навіть небагаті професори. Про домашню обстановку викладача-іноземця, який жив виключно на оклад екстраординарного професора, свідчить опис рухомого майна професора Харківського університету Л. Умляуфа, яке залишилося після його смерті. Зберігся опис житла казанського професора Ф. Броннера, яке складалося з їдальні, спальні та кімнат, у яких, окрім книг, були розташовані також його природничо-історичні колекції: «Аккуратный и домовитый, Броннер, жил уютно и опрятно: окна его квартиры, находившейся несколько на возвышенности, были украшены растениями и занавесками, он имел особого служителя и свою кухню, не было недостатка и в ящике с вином». Цікаво відзначити, що коли пожежа змусила його шукати іншу квартиру, то Броннер, який «звик до зручностей», висловив ряд претензій до запропонованого йому житла. Його не влаштовував гомін, який він чув з приміщень для казеннокоштних студентів та палітурника, тіснота та темінь, відсутність кухні. Відведену йому квартиру він визнавав у кращому випадку гідною для магістра.

Лінії впливу університетської професури на якість життя у містах можна визначити такими ключовими словами: зразок, потреба, культ. Однак деякі університетські викладачі свідомо прагнули змінити міське життя, покращити якість життя в університетських містах. Побутова невпорядкованість, невдоволення умовами міського життя спонукали деяких із них на розробку реальних пропозицій в сфері містобудування та благоустрою міст. Як відзначає А.Ю. Андрєєв, запрошені з Німеччини професори допомагали змінювати саму інфраструктуру університетського міста, що особливо важливим було для провінції. Деякі проблеми міського благоустрою були публічно озвучені саме іноземними професорами. Роль університету у цій справі була помітна й обговорювалася у місцевому суспільстві. Р.М. Цебріков записав про своє відвідання Харкова: «Университетские ученые, побуждаемые соболезнованием к человечеству, страждущему болезнями от вредных испарений из стоячих в городе долгое время луж, предлагали разные способы, удобные к осушению улиц и отвращению навсегда несносной тамошней грязи…». В період активної урбанізації, коли скупчення населення та антисанітарія породжували широке розповсюдження інфекцій та більш високий рівень міської смертності, пропозиції університетських професорів стали не просто цінними, але й своєчасними.

Звичайно, не лише з університетом пов’язано утвердження нових рис міської культури, але роль університету не слід применшувати. Якщо раніше всі культурні починання, пропозиції щодо перебудови йшли від держави, то тепер такі функції беруть на себе в тому числі й університеті. В цьому виявлялася сама ідея університету, яка передбачала цивілізаційний вплив університету на суспільство. Важлива роль у розумінні механізмів функціонування останнього належить такому концепту як «професорський стиль життя». Аналіз моделей поведінки та сприйняття університетських викладачів у досліджуваний період дозволяє стверджувати, що формування зазначеного стиля в Росії пройшло декілька етапів. Безумовно, був початковий період, коли риси моделі групової поведінки були розмитими. На наступному етапі, перш за все, під впливом зразків, які продукували іноземні професори, відбувається поєднання певних стилів поведінки і формування стиля життя. Останній був вельми неоднорідним (скоріше, за термінологією П. Бурдьє, слід казати про «стилістичні можливості, які представлені соціальним полем»). При цьому важливо підкреслити, що хоча чимало членів університетської корпорації демонстрували «традиційну» поведінку (не позбавлену, втім, специфіки), у своїй сукупності професійні практики та форми дозвілля університетських викладачів для стороннього спостерігача виглядали як новаторство. Такі уявлення із часом стануть фактором закріплення новаторства як риси «професорського стиля життя» й у самому університетському середовищі.

 

Проф. С. ПОСОХОВ, доктор історичних наук.