Неділя, вересня 15, 2019

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

З відмінним атестатом – на війну…


ВІД РЕДАКЦІЇ. Ми продовжуємо серію публікацій, присвячених 65-річчю Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками у Великій Вітчизняній війні. Цього разу свою фронтову біографію розказав ветеран війни, полковник танкових військ, професор Іван Яремович ТКАЧЕНКО.
- Іване Яремовичу, розкажіть, як ви потрапили на фронт?
- Коли почалася війна, мені було сімнадцять років, я щойно закінчив школу. Відмінний атестат про закінчення школи та право вступити в будь-який вуз країни без іспитів я отримав 15 червня, а війна почалася 22 червня. Тоді я мешкав у селищі Косанове Гайсинського району Вінницької області. Одразу після початку війни усіх хлопців по-старше почали мобілізовувати до лав Червоної армії, нас, тих кому ще не виповнилося вісімнадцять, почали евакуювати за Дніпро, в Луганськ. Евакуація була складною, нам довелося йти пішки протягом місяця. Але, не дивлячись на складності, ми таки потрапили в Луганськ, а точніше у селище Калинівка Луганської області. Там ми працювали у колгоспі, я був помічником комбайнера. Після роботи в колгоспі нас направили будувати протитанкові окопи у районі Запоріжжя. Там ми пробули недовго, адже 19 серпня 1941 року наші війська підірвали плотину Дніпрогесу, щоб німці не змогли переправитися на лівий берег Дніпра. Через це нам довелося повертатися у колгосп, що на Луганщині, адже на території Запоріжжя для нас більше роботи не було. Але, коли ми приїхали до селища Калинівка, то в колгоспі нам сказали, що тут роботи також немає, і не дивно, адже то був уже жовтень. Тоді ми вирішили, що будемо захищати батьківщину на фронті і звернулися до військомату, але у військоматі нас не хотіли долучати до лав армії, адже ми не мали документів і явно були ще неповнолітніми. Та я разом із друзями І. ТАРАНЧУКОМ, О. БАГАЧУКОМ потрапив до запасного артилерійського полку № 28, який розташовувався аж у Казані, у цьому полку я служив у топографічному відділі. Через деякий час я закінчив Училище англійсько-американських танків у Казані і у 1942 році був направлений на фронт танкістом.
- Що найбільше запам’яталося з років війни?
- Я пам’ятаю, як у 1944 році я зустрів свого друга О. БАГАЧУК, з яким я розлучився у 1942 році. Він був ракетником. Ми з ним зустрілися на кордоні з Прусією, коли я воював у 153 Смоленській танковій бригаді. Також я добре пам’ятаю, як після визволення Смоленську до нас, солдатів, приїхала Клавдія ШУЛЬЖЕНКО, вона співала фронтових пісень, піднімала наш бойовий дух.
- У яких знакових битвах ви брали участь?
- Я брав участь у визволенні Смоленська, визволяв Білорусь, Вільнюс, воював у Прусії.
- Де ви зустріли Перемогу?
- У 1945 році я потрапив до шпиталю, маючи численні травми після боїв. Після виходу із шпиталю мені запропонували піти працювати комісаром до табору військовополонених у Самарі, але я відмовився від такої роботи, адже точно розумів, що не зможу з моральних вподобань працювати у таборі. Тоді мене направили додому у Вінницьку область, адже мені ще треба було трішки підлікуватися і тим паче всі вже розуміли, що зі дня на день ворог таки підкориться. Другого травня я був у Вінниці, зайшов до Вінницького військомату, щоб стати на облік, але там мені сказали, щоб я звернувся до районного військомату і ставав на облік там, тоді я пішов у рідне село, декілька днів приходив, так би мовити, до тями після важкої дороги, а потім, дев’ятого травня я вирішив таки піти до районного військомату і стати на облік. Іти до військомату було більше десяти кілометрів пішки, на шляху я зустрів односельчанку, яка сказала мені, що наші перемогли, тому сьогодні у військоматі нікого немає, всі святкують Перемогу. Я дуже зрадів, але все одно навідався до військомату, щоб упевнитися. І дійсно, у військоматі нікого не було. Неподалік військомату жив мій знайомий, голова нашого колгоспу Н. РЯБИЙ, він був першою людиною з якою я розділив радість Перемоги.
…За участь у бойових діях в роки війни І. Я. ТКАЧЕНКО нагороджений орденами Великої Вітчизняної війни І ступеня, Червоної зірки, Б. Хмельницького, медаль «За відвагу», почесну грамоту Верховної Ради України…


А. ЧАЛА, студентка.