Субота, листопада 18, 2017

Загальноуніверситетська
газета
№ 7 (4016)
вівторок 8 квітня
2014 р.

З 1 січня 1817 р. Харківський університет видавав "Харьковские известия", з 8 квітня 1927 р. - "Робітник освіти", з 15 грудня 1928 р. - "Іновець", з 1 січня 1930 р. - "За нові кадри", з 1 січня 1936 р. - "За більшовицькі кадри", з 1 січня 1947 р. - "Сталінські кадри", з 1 січня 1957 р. - "Харківський університет" (вперше номер з такою назвою з'явився 19 грудня 1945 р.).

Газета нагороджена Почесною грамотою Державного комітету у справах преси, телебачення та радіомовлення України.

Великий творець моменту

Кого пам'ятаємо і любимо

 

Великий творець моменту


ВІД РЕДАКЦІЇ. Другого вересня мало б виповнитися 70 років Євгену Вікторовичу СИМОНОВСЬКОМУ. А його немає з нами вже півроку — фотографа Музею історії. Музей та історичний факультет вшанували пам'ять Євгена Вікторовича відкриттям фотовиставки його пейзажних робіт «Він умів бачити прекрасне». А наша газета, на сторінках якої фотороботи Є. В. Симоновського з університетського життя з’являлись чи не в кожному номері, ще раз розповість нині про цю обдаровану та щиру УНІВЕРСИТЕТСЬКУ ЛЮДИНУ!

…Я тримаю у руках жовтаві картки з маленькими чорно-білими фотографіями і написами «від руки» про те, що на цих фотографіях зображено. Ось на сцені з гітарою виступає Юрій Нікулін. На іншому знімку посміхаються командири та комісари студентських будівельних загонів. А тут — зустріч студентського будзагону «Комунар» зі студбатівцем Л. С. Бережанським. Ці «контрольки», а саме так називають співробітники Музею історії ці картки з фото, зробив Євген Вікторович. Він стояв у витоків Музею історії і залишив для нього близько 10 тисяч фотосюжетів — 40-літній літопис університетського життя у фотографіях. У цьому літописі і зустрічі університетської спільноти з акторами, політиками, і наукові конференції, і спортивні змагання, і студентські практики, і експонати музею, і багато-багато іншого. «Бажаючи проілюструвати ту чи іншу сторінку історію університету, ми звертаємось до фотографій Євгена Вікторовича», — зазначає І. В. Калініченко, головний зберігач фондів Музею історії.

Батько Є. В. Симоновського був військовим. Не маючи можливості возити дитину з гарнізону в гарнізон, батьки залишили його з рідною тітонькою у Харкові. Колеги пригадують, що Євген Вікторович був дуже вдячний тітоньці за виховання. Вона заклала у нього, як він вважав, багато важливих, корисних речей.

Коли Євген Вікторович подорослішав, батьки взяли його в гарнізон на західній Україні. Він закохався у той край, народ, мову... Повернувшись до Харкова, влаштувався на завод ФЕД і вступив на вечірнє відділення історичного факультету ХДУ. Зі створенням Музею історії, у чому брав активну участь, став незамінним членом його колективу.  Університет був для Євгена Вікторовича другою домівкою, адже саме у цих стінах він працював понад 40 років. Любив подорожувати з друзями, збирати гриби. Йому подобався активний відпочинок. А ще дуже любив собак і, звичайно ж, мав кудлатого улюбленця, який мешкав у дворі невеличкого приватного будинку Є. В. Симоновського. Коли пан Євгеній був змушений за станом здоров’я переїхати у харківську багатоповерхівку, то собаку віддав на біостанцію в Гайдарах, бо вважав, що тварині потрібен простір.  Відстань не заважала йому регулярно відвідувати свого улюбленця і годувати його чимось смачненьким. Саме з таких маленьких деталей, на мій погляд, і складається портрет  людини… Але цей портрет буде неповним, якщо я не дам слово тим, хто працював з Євгеном Вікторовичем.

І. В. Калініченко: «Євгена Вікторовича неможливо замінити! В університеті назавжди залишиться спадок Є. В. Симоновського —  сорокалітня пам'ять у  фотографіях, негативах, «контрольках»… Доброзичливий, закоханий в університет, справді університетська людина. Мав друзів і на історичному, і на хімічному, і на фізичному  факультетах. Люди  цінували в ньому доброго друга, зацікавленого співрозмовника, милу, добру, не конфлікту особу, яка, не зважаючи на  запальний характер,  уміла тримати себе в руках.

Завжди молодо виглядав. Люди дивились на його фото у траурній рамці і не вірили, що цій людині вже майже 70 років. Любив музей… Умів вирішити усі питання  господарчого плану в майже жіночому колективі музею. Домовлявся про ремонт, сам щось робив, причому з  умінням, розумінням  того, що це має бути зроблено добре, а не сяк-так.  Ні крику, ні сварок, усе люб’язно».

Проф. С. І. Посохов, декан історичного факультету: «Немає серед нас Євгена Вікторовича, але людина жива до тих пір, поки про неї згадують. Кращий спосіб залишити про себе добру пам'ять, це щось створити. І Євген Вікторович у даному випадку з фотоапаратом оббігав усі ці коридори, аудиторії університету і створив історію у фотографіях. Він міг би робити великі географічні відкриття, якби народився на декілька століть раніше. У нього була жага до пізнання нового.  Його життя гарний приклад для усіх нас».

Проф. Є. П. Пугач, викладач кафедри нової та новітньої історії, директор Музею історії з 2002 по 2013 рр.: «Я знав Євгена Вікторовича ще до того, як було створено музей. На моїх очах він перетворився з фото-любителя у висококласного фотографа. Багато вихованців нашого університету зберігають, як реліквії, у себе вдома фотографії  зустрічей випускників — фотографії Євгена Вікторовича. Таким чином він залишав їм пам'ять про однокурсників…»

Великий творець моменту Євген Вікторович подарував університету і кожному з нас  пам'ять у фотографіях. Настала наша черга подарувати вічну пам'ять Є. В. Симоновському у спогадах і, головне, у серцях!

А.КАЛіНКА, наш кор.